Запалю сьогодні свічку і приєднаюся до молитвих тисяч українців, котрі поминатимуть усіх невинно убієнних голодом, який забрав мільйони наших родичів і співгромадян. Серед них - і мій дядько, Олександр Мусієнко, малий Сашко не пережив голоду 1932 року. Це було на Чернігівщині.

На Буковині ж до 1940 року не було радянської влади, тому такого страшного голоду, як на Великій Україні в 30-их не було, але мама Вікторія розповідала про голод 1946 року. На сусідній залізничній станції Банилів вона бачила потяг, геть обліплений голодними людьми з-за Дністра та з Бессарабії. Вони їхали в гори, щоб виміняти в гуцулів на свої останні килимки чи кожушки хоч якихось харчів. Але не всі доїжджали навіть до Вижниці...

Вірю, що цими великими стражданнями вони спокутували не тільки свої гріхи, а й гріхи всього роду, всієї України. Геноцид проти українців триває, але міцнішає наша генетична пам'ять і національна витримка, а це означає, що й цю війну вистоїть Україна. Молитвами всіх, хто поліг з любов'ю в серці до неї.