Стикався на службі з кількома випадками СЗЧ. Перший раз із новеньким, якого перевели з теплої посади в бойовий підрозділ — утік напередодні першого виходу, після чого кидався гранатами в Києві. Як наслідок, втікача запроторили до психлікарні, але наступного року його вже бачили в поліцейській формі.
Другий раз був з водієм, який запив після похорону побратима. За пару днів протверезів, повернувся й пообіцяв, що більше так не буде. Отримав догану і з тих пір сумлінно крутить баранку та ремонтує корчі.
Третій раз був з бійцем, який утік ще в попередню ротацію під Бахмутом. Він вештався п'яний по Києву в комендантську годину й натрапив на патруль ВСП. Мені доручили повернути його, однак поки я готував екіпаж, ВСПшники відпустили втікача з формулюванням «а нахер він нам тут нужон».
Тобто його протримали пару годин і звільнили під чесне слово, що повернеться до частини в наступний четвер. Не повернувся.
Четвертий раз був геть загадковим. Наказом згори нам вписали у штат людину, яку ніхто не бачив. Ніяких пояснень. Відшукали: боєць ще на початку війни дістав важке поранення, і про нього забули.
Він воював у період, коли формували зведені роти, що відправляли на посилення сухопутних бригад. Боєць пролежав кілька місяців у лікарні й повернувся додому на милицях, а частина загубила його в тоннах паперів.
Після поранення він не міг самостійно ходити чи навіть кермувати машину. Ну й втратив зв'язок з реальністю, сидячи вдома. Збирався судитися з частиною й отримати мільйонні компенсації за втрачене здоров'я.
Переконав його вчинити правильно й надіслати виписку зі шпиталю, за якою світила демобілізація. Інакше — тюрма. Така перспектива змусила його прийти до тями і, врешті, списатись.
Я знаю про випадки, коли бійців з очевидною інвалідністю вперто не списували або просто губили в паперах. Було й таке, що СЗЧшників, які втратили здоров'я, саджали до в'язниці, бо вони відмовлялися повертатись на милицях.
Ще один випадок був із бійцем, який дістав на службі психічний розлад і ловив панічні атаки навіть через дирчання дружньої бронетехніки. А якщо надворі не дай боже розвивався снаряд, падав додолу й починав плакати.
Направлення до психіатра не допомогло — дали пачку заспокійливого та кілька днів звільнення. Невдовзі його перевели на тилову посаду, і подальшу службу він проводив за паперами. Однак у якийсь момент пішов у відпустку й не повернувся, хоч і міг відносно спокійно служити далі в тилу.
В усіх випадках бійці мали геть різні причини для втечі. Хтось втратив здоров'я або з'їхав з ґлузду, хтось віддався в обійми зеленого змія, а хтось просто не захотів ризикувати життям і скористався зв'язками, поки його побратими, як лохи, їбашать.
Наслідки також були різні. Поки один з незрозумілих причин служить у правоохоронних органах замість сидіти в тюрмі за СЗЧ та збройний напад, другий повернуся й відбувся доганою, а третій до кінця війни сидітиме за кордоном, бо втратив на службі сенс життя.
До чого все це. Одним можна лише поспівчувати, хоч вони й вчинили злочин, а іншим хочеться надавати в їбало, бо ніяких поважних причин кидати побратимів у них не було. І я маю на це моральне право, бо служив з кимось із них, і так само ризикував життям.
Сергій Гнезділов вирішив утекти публічно, і я впевнений, що рано чи пізно його притягнуть до відповідальності. Політичне оформлення його вчинку мене не обходить, бо ми всі — лише інструмент у руках суспільства, і не маємо права на активну політичну позицію, відмінну від «смерть ворогам».
І попри все — фізично й ментально цілим не варто іти в СЗЧ. Це лише тягар для підрозділу, втрата репутації і, ймовірно, свободи. Навіть якщо пощастить загубитися й не сісти, колишні колеги можуть не пробачити.
Моралі не буде. Війна несправедлива, а військова служба — і поготів. Якщо Бог існує, то йому, очевидно, плювати на страждання за нашого земного життя. Єдиний висновок, який я маю — треба вистояти. А якщо не виходить — розмовляти й добиватися правди. Інакше у чому сенс?
@penultimate_resort