|не вірш|

«Як шкода, що ти, – кажуть, – пишеш
такі сумні вірші. Давай краще про щось позитивне, яскраве».
Ну а шо його, канєшно…
Може шкода, може й нє.

«Не буду тебе ображати, бо ще накатаєш на мене поему», – каже чувак,
чиє імʼя я забула ще на етапі знайомства.
Накатаю, звісно.
Але не про тебе.

«Дякую, що досі не вмерла», –
прилітає у відповідь на допис із віршем.
Від людини,
на яку я навіть не підписана.
І смайлик – веселий.
З одного боку:
ну а чого б і не жити.
А з іншого:
вроді похвалили, а вроді не то шоб.

«Ти присвячуєш вірші, коли закохуєшся?», – питають на кухні в одній з тих нічних розмов, коли всі вже бухі.
Я? – Ні.
Я продовжую писати про смерть,
бо й часи такі, що присвяти лише для померлих.
Кажу.
«Ну, давайте про шось хороше.
Бо шо лиш сумне і сумне», –
обертаються.

Ок.

Хоча:
я хотіла б навчитись писати
примітивну й смішну – альбомну лірику, –
не відчуваючи сорому
за право на щастя
в країні,
яка щодня втрачає людей.

«Дякую, що досі не вмерла», –
перечитую в запитах.
І хочеться відписати: «Так я ж просто не старалася, бляха, нормально».
Але залишаю unseen.
Звертайся.

29.11.24

Марина Горбатюк