Нас останнім часом засуджують за те, що ми, нібито, дохіба оптимісти: все у нас добре, цілими днями хіханьки та хаханьки. Але ніхто з них не може зрозуміти, що це не оптимізм, а остання стадія істерики.
Ну знаєте, буває, коли їдеш на Рено Мегані, який на межі відригнути, починаєш розуміти, що до СТО — як до Києва рачки. Спочатку нервуєш, зупиняєшся, молишся, намагаєшся щось покрутити; всю дорогу суєтишся, як обізяна, щоб воно доїхало, плачеш, стогнеш, ревеш. А потім, коли все виплакав, починаєш просто беземоційно рухатися вперед.
Наїбнеться? Погано.
Доїде? Добре.
Чи можу я вилізти, розкласти двигун і відремонтувати?
Не можу — освіти немає.
Чи можу я, як водій, їхати далі, поки їде, сподіваючись що доїде?
Можу, бо є надія, що доїду.
А як мені легше доїхати до СТО: з похмурим їбалом чи з підбіркою анекдотів, що лунають з магнітоли?
Отож.
Ми краще будемо їхати з анекдотами до талого, ніж із похмурим їбалом сісти на дорозі та плакати.
У помиральній ямі з посмішкою тепліше.
Підписуйся|Розвідка Ноєм
