ВРЖЕЩ

Чи помічали ви, що коли слухаєте лекцію чи подкаст на швидкості 1.25 чи 1.5, то потім майже нічого в голові не залишається?

Так, ми наче швидше отримуємо інформацію, але наскільки менше її беремо?

Нещодавно я слухав цікаву лекцію, записував інсайти. Десь на половині, збільшив швидкість. І вже потім я звернув увагу на те, наскільки менше інсайтів я виловив у другій частині лекції. Слова чулися, але проходили повз, не залишалися. Наче щось всередині не встигає вимовити «о, ось це цікаво, ось це важливо».

Не дарма ми еволюційно дійшли саме до такого природного темпу розмови, як ми розмовляємо. У нас сто відсотків є потенціал і здібність розмовляти набагато швидше, але вона не використовується.

Нам потрібні паузи, простір між думками, мікро зависання, щоб матеріал зайшов в нас.

Можемо помітити, що навіть у реальному житті, коли людина розмовляє занадто швидко, це починає нас напружувати, інформація не засвоюється, і хочеться, щоб це все скоріше закінчилося.

На швидкості 1.25 наш розум одразу відчуває зміну тембру і швидкості як щось тривожне, не глибоке, не важливе. Поспіх у говорінні створює поверхневе слухання. Розум закривається, йому вже не комфортно занурюватися в сенс.

Важливі речі люди у реальному житті на такому темпі не говорять. І не слухають.


——————
Що думаєте? Звертали на таке увагу?

Найулюбленіша практика 🤍

А які чудесні люди проходять 🥹

На початку практики буде детальна інструкція, а зараз — три ключові моменти:

1. Це солотанець.
Ми танцюємо в темряві й з закритими очима. Тут ви не дивитеся і не взаємодієте з іншими, а вони — з вами.

2. Розум не бере участі в практиці.
Тіло саме знає, що і як робити. Розум, нарешті, відпускає кермо і сідає на місце пасажира і просто стає цікавим спостерігачем того, що відбувається. Думати не треба, вирішувати не треба, оцінювати не треба.

Чекаємо поки тіло саме включиться і поведе процес. Тіло знає свій темп і що йому потрібно сьогодні.

Ми не штовхаємо тіло до танцю.
Ми — слідуємо за ним.


3. Тотальність.
Хоч практика і триває близько 2 годин, ми йдемо в неї з усвідомленням, що часу немає.

Щоразу, коли в голові спливатиме думка про час, усвідомлюємо, що це не закінчитися ніколи. Тепер так буде завжди. «Коли там уже кінець» — ніколи. Це не закінчиться ніколи.

Якщо розум дає сигнал «ми втомилися» — добре, ми танцюємо цю втому. Тепер до кінця життя ми будемо втомлені танцювати. Це не закінчиться ніколи.

Коли ми не тікаємо від втоми й спрямовуємо свій фокус на те, де це відчуття зароджується, — ми бачимо, що «втома» є лише концепцією розуму, щоб нас відволікти.

Щойно ми приймаємо тотальність процесу — час зникає.

Особливість Денсепі — вона не є соціальним танцем. Денсепі — це солопрактика із закритими очима. У практично повній темряві. Тут не потрібно вміти танцювати. Попри те, що ми танцюємо в групі, у кожного свій танець і свій процес.

Це спосіб розмови з собою. Зустріч із тими частинами себе, що просять нашої уваги.

Тут дивина — це норма. Тут ми не шукаємо чужого схвалення, на відміну від соціальних танців. Тут нам не потрібно подобатися. Наші рухи спонтанні й в цьому — їхня краса.

Я захоплююсь усіма, хто продовжує проявлятися, навіть коли аудиторія не зростає. Захоплююсь власниками ютуб-каналів, які старанно знімають та вдосконалюють свій затишний контент, телеграм-каналами з трьома підписниками, авторами інстаграм-сторінок з одиничними лайками. Тими, хто продовжує вкладати душу і ділитися своїм всесвітом, навіть коли алгоритми не звертають на них уваги.

Є в цьому якась особлива сила — кожен день сумніватись, але знову і знову приходити і залишатись старанним садівником свого маленького куточку інтернету.

Успіх, він завжди банальний. А ось як людина зустрічає опір життя — це справжня краса.

.

Ми опинились у світі нескінченного різноманіття одноманітності.

.

Ставлення до ведення особистих соцмереж як до догляду за своїм маленьким садом.

Я піклуюся про свою сторінку в інстаграмі, чи я веду свій відеоканал. Щось додаю нове, прополюю, доглядаю за тим, що добре росте, експериментую.

Не дозволяйте собі бути захопленими в тиски потреби трафіку. Неважливо, що існує Централ парк з його мільйонами відвідувачів, чи яблуневі плантації на сотні гектарів. У вас є ваш чудовий садок, який радує вас та всіх гостей, які до нього завітали. Головне — щоб вам було прикольно, та хотілося колупатися з ним.

Та й керувати Централ парком — це вже зовсім не про творчість та природу, а про корпоративне управління сотнями людей. Чи потрібно вам це?

А свій садочок — це такий кайф. І, може, навіть добре, що він маленький та затишний.

.

Є така автоматична особливість нашого мозку – перетворювати події на проблеми. Як наркоман зі стажем, він постійно шукає нову дозу проблематіна

.

.

Ще жодна помилка не коштувала мені більше, ніж мої постійні сумніви

.

Якщо ви блогер, якщо вам все легко і красиво вдається, я за вас радий. Але я вам не вірю.

.

Є люди, як чай без заварки. Слів нальють багато, а смаку ніякого

.

.

Ми не обираємо свою зовнішність. Але ми обираємо свою красу

.

.

Неймовірна краса, коли людина горить тим, що робить

.

Бути вчителем сьогодні – це великий виклик.

Коли інформація знецінена та спотворена. Коли знання готують як товар до базару. Коли всі все знають, але нічого не роблять.

Справжній вчитель дає можливість зробити неможливе – вийти обмеженим розумом за межі його обмеженості.

Зазирнути поза себе.

Побачити бар’єр своїх знань.
Побачити мізерність того, у що ти вірив.
Своїх упереджень.
Своєї впевненості.
Розгубитися.
Засумніватися.
Розчаруватися.
Завмерти.
Затихнути.
І тоді – зробити стрибок.
Стрибок у невідоме

.

Знову і знову розривається серце між бажанням поділитися болем та турботою про близьких, щоб не приносити в їхній день ще більше смутку
.