25 років тому я разом з батьками сідав на поїзд від станції «Топорище» до Житомира. Поїзд, де продавали батончики по 35 копійок за штуку, а на гривню три.
У нас були величезні пакети із овочами з бабусиного городу і ще більше бажання швидко потрапити додому. Адже клятий поїзд їхав якраз у той самий час, коли наша збірна грала проти росії чи не головний матч відбору на Євро-2000.
Ніяких телефонів, на які могли б скидувати смс з результатом, ні у кого не було. Не говорячи вже про мобільний інтернет, лайвскори і додатки з прямими трансляціями. А якби хтось сказав, що через 25 років таке стане нормою, я б все одно не повірив. Як, власне, і у той гол Шевченка філімонову, який ми потім побачили, здається, у рубриці «Спорт» після випуску «Подробностей». Тато щиро усміхався, а ми з братом потім ще хто-зна скільки разів намагалися повторити ту «закидушку» на сільському стадіоні, де поруч, як боковий арбітр, за нашими фантазіями спостерігала привʼязана корова.
За ці 25 років той гол обговорили мільйон разів. Йому присвятили тисячі відео-матеріалів. Знайшли сотні підтекстів. Але герой лишався завжди один - Андрій Шевченко. Людина, яка закохала у футбол моє покоління.
І ось він сидить навпроти мене на дивані та усміхається. А я ніби знову маленький хлопчик, що стоїть на станції «Топорище», аби дочекатися потяг додому та побачити чудо.
Під час запису я запитав у Андрія Миколайовича:
Чому ви кажете «Я знав, що забʼю!», коли говорите про той гол філімонову?
Я не міг знати, але я вірив…
І нам всім зараз так не вистачає цієї віри. Продовжуйте вірити. Що все буде гаразд. Що у вас вийде. Бо якщо перестати вірити, то навіщо це все?)
p.s. Випуск із Андрієм Миколайовичем вже на ютубі ❤️
https://youtu.be/ZaQvJTjCXDU?si=HMqo1FXz1jnBnkf1