«Я прокинувся, і зрозумів, що мій рот не реагує.
Почистив зуби, вже два дні нічого не відчував на смак. Поїхав до лікарні, там мене зустрів лікар Емполі. За ті чотири, навіть п'ять годин очікування все пронеслося в моїй голові.
В очах кожного, хто дивився на мене, я бачив занепокоєння. Директор і менеджер клубу також приєдналися до мене в приймальному відділенні. Лікарі швидко поставили діагноз – парез обличчя. Тимчасове явище, мій стан покращувався з кожним днем.
Причина? Вірус, або застуда на нерві.
Я не ховався. Я без проблем вийшов на поле, до камера. Щоб заспокоїти людей, які мене люблять, але перш за все тому, що я поставив себе на місце тих, хто живе з цією проблемою постійно, з тими, хто змушений мати справу з фізичними проблемами від народження. Я сказав собі: «Це лише тимчасово».
Я співчуваю тим, хто живе з цим все життя. Тим, хто зазнає знущань через це. Ми маємо бути краще вихованими. Знаєте багато колишніх футболістів відчувають себе непереможними, невразливими, адже провели кілька років у пошані. Але врешті-решт ми не є непереможними.
Нещодавно я прочитав історію доньки Роберто Манчіні, яку булили через ваду обличчя. Це мене дуже зачепило. Вважаю, що тут немає чого соромитися.
Ну а я просто приймаю ліки від нервів, це пройде.
Коли я дивлюся на проблеми, з якими бореться моя мама, я приходжу до висновку, моя проблема – фігня.
Я народився в Німеччині, в Штутгарті, 49 років тому. Мої батьки переїхали туди, коли їм було 16, щоб працювати: батько розвозив безалкогольні напої, переважно кока-колу, а мати була швачкою. Вони жили життям, сповненим поневірянь і жертв, щоб уся сім'я могла прогодуватися. Жодного вихідного, жодної вечері в ресторані.
Коли ми повернулися до Італії, мені було три роки. Вони ходили на роботу на ринок: щоранку, на світанку. Це і є справжня жертва. Коли ми говоримо про нашу жертву, спортивну жертву, ми повинні пам'ятати, що є й інші жертви. Мої батьки відмовили собі в усьому, щоб дати нам усім: мені, моєму братові і моїй сестрі - дім. Я буду вдячний їм завжди, все своє життя.
Єдине, про що я шкодую: що не був присутній в їхньому житті з початку моєї кар'єри. Я – людина, що живе роботою. Це моя вада, це частина мене. У моєї мами нещодавно стався інсульт. Подія, що змінила мене. Я не можу простити собі, що не зміг бути поруч з нею.
Не можу пробачити, що минулого року, після гри у Фрозіноне, не поїхав до Пескари. Ми зіграли внічию, це був складний період для мого Лечче. Мої колеги казали мені: «Їдь до батьків, побачишся з ними». Але врешті-решт я вирішив повернутися до Лечче.
Мені дуже соромно. Вірю, що мама знає, як сильно я їх люблю. І від цього мені ще більше соромно за свою поведінку, через ті жертви, на які вони пішли. Я впевнений, що вони пишаються мною.
Робота тренера є домінуючою. Це всеохоплююче, від цього перехоплює подих. А ще у мене є один гігантський недолік: впертість. Наприклад, коли я не прислухався до тих, хто пропонував мені поїхати до батьків, до Пескару, що зовсім недалеко від Фрозіноне.
Я міг би зробити краще. Це фраза, яку я часто повторюю собі повторюю, в різних ситуаціях».
Сьогодні Роберто Д’Аверса зробив краще.
11 матчів без перемог у чемпіонаті – то таке.
Перший для Емполі півфінал Коппи – оце історія.
🌐
ДжанлукаЛападула