#коротка_емоція
Дві правдиві історії одного весняного дня...
Вона зайшла на передні двері, демонстративно оплатила проїзд і голосно, так щоб всім було чутно, не даючи право заперечувати гаркнула юнакові на вухо, що сидів під вікном:
- Встать! Мне сложно стоять. Тебя манєрам нє учили?
Юнак мовчки підвівся даючи місце і продовжував щось дивитись у телефоні.
- Виключи! Мне телефон на голову плохо влияет! Что за молодежь? Никакого воспитания.
Всі перезирнулись і маршрутка мовчки поїхала далі.
У нас же за мову, як і за відсутність виховання, не переслідують. Толерантність жителів заходу України переросла у терпимість до всіх проявів невігластва. Вони ж не винні. У них біда. Ми потерпимо.
У студії сьогодні не було вільних стільців, тому стіл для піщаної анімації ми поставили на підвіконні галереї поруч.
-Мнє високо...- тихо прошепотіла 4-річна харків'янка, вся сім'я якої, батьки та старші брати, старалися розмовляти чистою, літературною, до блиску натертою мовою.
- Що за народ? Невже не можна розмовляти українською, якщо ви вже сюди приїхали? - скрипнула випадкова споглядачка сценки.- коли вже вчити, як не зараз? Дитинко, розмовляй українською! Ти не в себе вдома!
Дитина, яка п'ять хвилин тому ховалася під стіл від весняного грому наїжачилась і більше не промовила ні слова.
У цих історій один знаменник - мова. Але різна реакція, різний вік дієвих осіб і різний результат.
Адже, коли ми відчуваємо що отримаємо відсіч, або нас звинуватять у нетолерантності, більшість з нас увімкне функцію "гостинного хазяїна", але якщо ми, без страху отримати зворотню реакцію, можемо показати принциповість, ми вмикаємо функцію "нетерпимого борця за мову".
Перемикайте тумблер доречно і вчасно.
І все буде Україна!