Тисяча днів великої війни.

Лютневий ранок, коли Харків вперше прокинувся під звуки вибухів... Згадую той природній страх і розгубленість. Але разом з ними було й чітке усвідомлення: це наш дім, і ми не втечемо. Ми залишимося. Ми — це і є Харків. І ми не дозволимо його зруйнувати.

Тисячу днів потому ми озираємося назад не зі страхом, а з гордістю. Харків не просто вистояв — він став символом незламності всієї України, всього українського народу!

І це стало можливим тільки завдяки нашим людям. Медикам, які приймають пологи у підвалах. Учителям, які навчають дітей у бомбосховищах. Рятувальникам, які, ризикуючи собою, витягують постраждалих з-під руїн. Комунальникам, які під обстрілами повертають воду і тепло у домівки, вивозять сміття, усувають наслідки руйнувань. Волонтерам, які завжди поруч з тими, хто найбільше потребує допомоги. Підприємцям, які, попри всі виклики, працюють і тримають економіку на плаву.
Всім нам — звичайним харків’янам, кожному на своєму місці!

І, безумовно, нашим воїнам. Тим, хто щодня і щоночі стоїть між нами і смертю. Збройним Силам України, добровольцям, територіальній обороні. Їхній подвиг є основою всього — і нашого сьогодення, і нашого майбутнього.

Харків змінився до невпізнання за цю тисячу днів. Ми всі змінилися. До війни ми любили це місто за його парки, атмосферу, затишок. Тепер ми любимо його за силу і дух. За людей, які не скорилися. За віру, яка тримає нас разом. За відчуття себе частиною єдиної великої дружної родини!

Я пишаюся бути харківʼянином!
Пишаюся кожним з вас!
І знаю - ми обовʼязково переможемо!

Слава Україні!