НЕТФЛІКС ГОЛОВНОГО МОЗКУ 🍉

«Емі Вайнгауз: Back to Black»
#заразвкіно #безспойлерів

Музичні байопікі — штука небезпечна і субʼєктивна. Особливо, коли мова йде про знакових постатей історії.
Емі Вайнгауз, беззаперечно така. Вона шалена, талановита, незручна, чесна і… абсолютно органічна в своєму саморуйнуванні.

Мало хто слухав більше чотирьох пісень, знає іншу сторону її життя, поза фотографіями папарацці, фактами про алкоголь, наркотики, зірвані концерти і сумнозвісний «клуб 27».
Якщо розібрати життя Емі, буде достатньо банальна історія для психотерапевта і глядачів)
Батьки розлучені, амбіції стати зіркою, юнацький максималізм, протест всього загальноприйнятного, жага до недоступного, співзалежні відносини, залежність від алкоголю, втеча з реальності, яка душить, наркотики, абʼюзивні психопатичні стосунки і все це в міксі з надзвичайним талантом.

«Згоріла в саморуйнуванні і бажанні простого жіночого щастя…» — так зрозуміла фільм я. Але мені здається, все трохи складніше.
Нікому вже не була цікава Емі — дебоширка, пʼяничка, без вибитих зубів, яка постійно давала приводи для сенсацій і заголовків.
Нікому б не була цікава Вайнгауз — мила та ніжна мати, яка б співала колискові зі сцени, поруч з піснею про рехаб. Напевно, це була залежність від образу також. Але напевно, знати я не можу…

Тому для мене фільм нерівний. Дуже нерівний. Деякі сцени розмазані, а потім важливий час її історії: смерть бабусі, розрив з коханим, написання альбому «Back to Black» показали під одну 3 хв пісню.
Не показали Марка Ронсона, який вклав дуууууже багато в цей альбом [був співавтором і продюсером]. Хоча в фільмі були сцени з актором, який його грав, але їх видалили. Чому? 🤷🏻‍♀️

Мене не бентежило, що акторка Маріса Абела не схожа на Емі. Для мене це добре. Ненавиджу пластичний грим і копіювання, ще з часів «Богемної рапсодії».
Кожен байопік [особливо музичний] — це варіація на тему, роздуми режисера та сценариста на життя зірки, а не клонування та її відродження.

Не можу не сказати, що режисерка Сем Тейлор-Джонсон [так, це та сама дружина краша Аарона] зробила фільм щирим. Він прошитий любовʼю до неоднозначної постаті Вайнгауз. Від першої сцени до останньої… де товщина та довжина стрілки на очах прямо пропорційна суму в них.
Це відчувається.

Хоч і не розкрито багато моментів, але напевно, для пересічного глядача і так вистачить стільки «банальної» драми.
Для мене маркером вседоступності на аудиторію є така думка: «А чи показали б це на Новому каналі?»
Так от «Back to Black» ідеально зайшов би на глядача вечором із десятьма рекламами фарми.
А от, стосовно, кінотеатрів… не знаю.

Хто чекав? Хто любить Вайнгауз і слухав більше 4х пісень?😂

P.S. Моєї улюбленої частини байопіків [з фотками в кінці] не було, тож я вам кину їх в коментарі🫰🏻
Енджой!

P.P.S. Важливий момент! Один з композиторів фільму — Нік Кейв!
Хто знає, той розуміє. Але шо він тут робить, я не стягнула😅

«Ми, наші улюбленці та війна»
фільм Антона Птушкіна
#заразвкіно

Знаєте, бувають такі натужно серйозні роботи, а бувають щирі.
Дебют Антона в повнометражному кіно саме такий. Щирий.

Кіно, дійсно, мало чим відрізняється від того, що ми бачили в великих випусках на youtube: впізнавані плани, інтонації, сценарні ходи, ті ж самі прольоти камерою… тільки тема інша.
Мандри країнами змінились на подорож країною, в якої йде війна, мальовничі прольоти на безжальний горизонт нуля, а дружелюбні герої на мовчазні очі тварин, яких намагались врятувати.

Ютьюбна особливість Антона подорослішала в великому кіно. Не можу сказати, що фільм легкий, але рефлексія пережитого легкою не буває)
І не зважаючі на те, що використані всі існуючі чіткоди в кінематографі: тварини, діти, війна, люди похилого віку, військові і пес Патрон.. кіно є цільним і з важливим місією!

Постійно повторюю, ми безжально програємо в пропаганді закордоном.
Оскар за «20 днів в Маріуполі» — велика честь для України, а ще цікавість іноземців, +120% запитів в гуглі.
Але новини в нас тримаються на три чіха, поки не зʼявилась щось інше.
Наприклад, ми нещодавно банили відео на ют «20 днів в Маріуполі. Режисерська версія». Звісно, такої не існує, а болота на швидку руку змонтували свій фільм про «героїв з георгівською лєнточкою та укрн*цистов». Уявляєте?
Там навіть коментарі під відео були від самих болотян: «а точно ЦЕ кіно виграло Оскар?»😂

Це я до того, як важливо за кожною можливістю, кожним меседжем кричати про Україну, щоб охоплювати більші спектри інформації та впливати на різні пласти людей.
Бо шоу «війна в Україні» збирає все менше людей у екранів, ще й підписка на шоу може подорожчати і переключити хочеться, стільки всього цікавого відбувається: від «можливо знову» вагітної Ріанки до знищування неіснуючих жовтих голубів.
Тому чіткоди працюють, як треба, ефект сценарних «американських гірок» працює! Там таке, особливо обожнюють. Не надто натужно, напористо і не надто страшно з першого погляду, але йде в глибину.

Антон, в своїй теплій манері оповідача, каже: «Я відчував провину, тому що знімав не людей, а тварин».
Але ж це ідеальна формула достукатись до сердець людей…знову. Крізь вічне: любов, турботу, тварин.

Мій улюблений уривок з Асею Серпинською з притулка Гостомель, яка каже: «Кинув тварину? Кине дитину, друга і людину».
Додаючи кокетливо так:«можливо, я категорична».
Ні, Ася Вільгельмівна, ви не категорична, ви — людина. Те саме, скажу про кожного героя фільму! Вони — справжні люди, які розуміють цінність життя.

Але я ледь не вскочила, коли побачила Наталю Мазур. Це директорка притулку в Бородянці, де робітники не відкрили вольєри і більше 200 собак загинули. Жахливо було чути, як вона намагається виправдовуватись, проте я зрозуміла, чому це залишили в фільмі.
Я думаю, ви знаєте про перше правило в журналістиці: you do not talk about Fight Club «показати думку усіх сторон конфлікту».
Глядачі мають поставили себе на місце: «як би я поступив?».
Сценариний хід хороший, але від рафінованого контенту українці трохи втомились. Хочеться, щоб всі стали на сторону добра, зрозуміли, яка тварь ця Мазур і які волонтери герої…
Але на жаль, так не працює в світі рожевих поні. Там треба давати альтернативу.

Якщо ви зневірились, втратили надію в наше спільне українське майбутнє, якщо здається, що всі тільки і роблять, що кенселять один одного, якщо навкруги морок, то ідіть на фільм «Ми, наші улюбленці та війна».
Дивним чином, кіно повертає віру в людей, повертає в часи, коли ми були зґуртовані і мріяли про одне.
За рахунок спогадів, звісно, може тригернути, але все, наче пластирем, закриє пес Патрон)
Це я точно вам кажу.

І порекомендуйте фільм ВСІМ своїм знайомим закордоном, особливо тим, хто не подивився «20 днів в Маріуполі».
Антон «Все Сам», вітаю з дебютом! Думаю, далі буде)
Енджой🤍


P.S. Мої батьки виїзжали з Луганська в липні 14-го з котом Барсом. Він прожив в нашій сімʼї 16 років, був надзвичайно розумним, чуйним, мужньо пережив перші місяці війни... І якого отруїли знайомі через декілька місяців після виїзду, бо він їм заважав. Боляче досі...

Традиціцйний прогноз переможців Оскару 2024!

💥Найкращий документальний фільм:
виграє “20 днів в Маріуполі” Мстислав Чернов – це відбиток історії, а не кіно!!!
може виграти “Чотири доньки” Каутер бен Ханія [про чотирьох доньок, які втекли в ІДІЛ, теж дуже важливе кіно, болюче, але не “20 днів”; вони ще мають за минулий рік вибачитись]

💥Найкраща анімація
виграє “Хлопчик і чапля” Міядзакі [звісно, ми всі любимо сучасного поета анімації та ця робота – це така спадщина, бенефіс, заповіт великого, ми всі розуміємо]
мав би виграти “Людина-павук: Крізь всесвіт” [скажений рівень анімації, драматургії, яка завʼязана теж на анімацію, тобто деталізація та різноманітність… тільки всі оплески світу можна сказати Соні]

💥Найкращий оригінальний сценарій
виграє “Анатомія падіння” - певна, прочитати це на папері, то це є ідеальний гостросюжетний трилер. Як написан, скільки деталей, скільки відсилок. Наприклад, будинок посеред засніжених гір, це ж зрозуміла пасхалка на “Сяйво” Кінга та фільм Кубріка.
може виграти: не знаю більше кандидатів таких, проте знаю скандали:)
Александра Пейна [режисера та сценариста “Залишених”] звинуватили в плагіаті!
Саймон Стівенсон [сценарист “Лукі” та “Паддінгтона 2” за формою та атмосферою схожі на Залишених”] написав лист в Гільдію сценаристів, щоб розібрались.
Написати вам про це більше? думаю, цікаво б було розібратись.

💥Найкращий адаптований сценарій
виграє “Американ фікшн” [буде втішний приз від сценаристів про письменників, але заслуженно, тому що прекрасно зроблене кіно, яке могло б виграти, якщо б не така шалена конкуренція]
може виграти “Оппенгеймер”, бо Нолан писав сценарій від першої особи. “Я – Роберт Оппенгеймер і я йшов по вулиці із синіми, як очі Кілліана Мерфі очима”. Приклад я вигадала і в фільмі ми бачимо так, як є в фільмі, але зі сценарної точки зору – це вишак теж.

💥Найкращі візуальні ефекти
виграє “Годзілла мінус один” хоч я ще не дивилась цю японську феєрію, але при бюджеті в 18 лямів зробити таке. Це щось нереальне] Бачила тільки сцені для академії та трейлер.
може виграти…тут будь хто. але кому давати? Наполеону? Вартовим 3? Творцію? Місії 7? Після того, як академіки не включили “Оппенгеймера”, бо цитата “занадто реалістично”. Я вмиваю руки і тоді скажу, шо я ніц не розумію]

💥Найкращі монтаж
виграє.. вагаюсь між “Оппенгеймером” та “Вбивцями квіткової повні”. Тішить і пишаюсь тим, що тут дві легендарні жінки Дженніфер Лейн і Тельма Скунмейкер
може виграти: “Анатомія падіння” [жива камера, майже документальна зйомка, дуже може бути]

💥Найкращий звук
виграє “ЗОНА ІНТЕРЕСУ” [боже там весь фільм побудований на звуці, який розщеплює тебе на молекули]
може виграти “Оппенгеймер”, бо теж є моменти, де розщеплює, звук там дуже крутий, але життєво-необхідний все ж таки у “Зони інтересу”

💥Найкраща музика
виграє: Людвіг Йоранссон “Оппенгеймер” [і тут не тільки про моє особисте вболівання, я до дир заслухала альбом. Це майже математичний музичний розрахунок, сильно рекомендую подивитись це відео, якщо хтось сумнівається.
Тут справа не в смаку, а в тому, наскільки задротськи-концептуально зроблений саундтрек, який думали, що і не запишуть вживу ніколи. Але змогли]
може виграти. нічого не знаю. Після минулорічного фейла з Джастіном Гурвіцем “Вавілон”, вони просто мусять нагородити достойних!

💥Найкраща пісня
виграє Біллі Шептайліш “What Was I Made For?” і це буде справедливо. Не так ризиковано, бо очікувано..
може виграти: я все ще за “I'm Just Ken”. Пісня, стала хітом. Пісня зробила фільм. Це не просто фінал фіналів і класне, дуже влучне, завершення. Це пісня, яка потрапила в кожне серце, бо “він просто Кен”💔

💥Найкращі костюми
виграє: Голлі Веддінгтон “Бідолашні створіння” [про її філософію костюму розкажу в великому розборі]
може виграти: “Барбі” [зрозуміло чому, буде слушний втішний заслужений приз]

💥Найкращі грим зачіски
виграє: ох, важко. Я за “Снігову спільноту” і вважаю, що ГРИМ і зачіски, там не тільки документально точні, а ще й викликають жахливу неприязнь.
може виграти: бляха, може виграти і “Маестро”, звісно. З тих жахливим носом. Уф(

продовження в коментарях😎

Оскар 2024 або добиваю всі свої борги перед церемонією
перша частина тут

“Зона інтересу” [The Zone of Interest]
трейлер

Джонатан Глейзер зробив дуже чесний, холоднокровно чесний фільм про сучасне суспільство, взявши за основу роман “Зона інтересу”.
Історія родини команданта Аушвіца, який живе за забором концтабору. І буквально за забором створює свій “рай”, де не заважають крики, благання про допомогу, постріли… а кожен постріл, то життя.
В нас в кожного зараз “свій Аушвіц”, бо більшість з нас теж бачить війну, крізь екран телефону. Що ж казати про європейців та американців?
Я вже прочитала книгу, декілька разів дивилась, читала лекцію, тому зроблю окремий допис про це кіно. Як було створено, яка мета і для чого.
Певна, що він точно візьме нагороду “Найкращий фільм іноземною мовою”, тому поговоримо, бо контекстів занадто багато, щоб вмістити в короткий опис. Бо це фільм, в якому нічого не відбувається і водночас, відбувається все!
І я вам спробую пояснити, чому це не банальний фільм про “банальність зла”.


“Бідолашні створіння” [Poor Things]
трейлер

Якщо б можна було зробити окрему категорію “Розйоб року”, то я би віддали всі голоси цьому фільму!
Йоргос Лантімос зробив свого перевернутого «Франкенштейна», свою “Одісею” Гомера, свого “Пігмаліона”, свій дорослий “Барбіленд”. Шокуючий, екстравагантний, сатиричний!
Постмодернізм чистої води! В найкращому розумінні цього терміну!
Картинка, музика, декорації, костюми -- якийсь кіношний оргазм:)
Емма Стоун заслуговує на всі акторські номінації цього року, бо те, що зробила вона в фільмі… не знаю, навіть з чим порівняти. Вона - Меріл Стріп нашого часу!
Неперевершений Марк Руффало зі своїм синдромом самозванця, Віллем Дефо, Рамі Юсеф,Маргарет Куелі! Ну браво!
Я точно зроблю хірургічно-кінематографічний розтин цьому фільму, як і обіцяла!
Має шанси стати андердогом церемонії, якщо Нолана прокатять з режисерською номінацією, забʼють на досвід та вік Скорсезе, то Лантімос має дуже великі шанси забрати цю статуетку. І це буде заслуженно!

Так, з фільмами закінчила. Енджой!
Далі буде предікшинси та традиційний ванга-огляд😎

Оскар 2024!

Анатомія падіння [Anatomy of a Fall]
трейлер

Ох це кіно я передивлялась декілька разів, бо сказати чесно, не зафанатіла. Ні з першого разу, ні з другого. Шаленого хайпу не зрозуміла, точніше розумію, чому він несеться, але можливо мене занадто обманули очікування.
Зараз поясню.

“Анатомія падіння” — переможець Канн цього року.
Для мене, переможці останніх років фестивалю, це щось нестандартне, неординарне, те, на що інші не звернуть увагу.
Фільм “Титан” Джулі Дюкорно — тотальний метамодерн, в якому дівчина займається сексом з машиною, вагітніє від неї і переховується від поліції. Шокуючий сінопсіс, але все це ширма, за якою перебуває зворушлива батьківська любов і дослідження, звідки вона береться.
Далі, “Трикутник смутку” Рубена Естлунда — жахливо-прекрасна сатира на суспільство, яка навіть не дивує нікого, бо в цьому абсурді ми з вами живемо.

І тут… "Анатомія..." просто хороша драма. Не постмодерн, не метамодерн, занадто, рівна, не шокуюча, хоч викликає відчуття незручності та ставить багато питань перед глядачем. А мені хотілось жесті, кінематографічного прориву, сирот по шкірі, яких не сталось. На жаль.

Проте, я розумію, що це кіно дуже цікаве в своїй складовій. Сценарій — неперевершено написаний!
Я певна, що Жюстін Тріє забере свій Оскар за сценарій, бо так яскраво написати про дуальність суспільства, колізії загальноприйнятої системи на тлі сімейної драми, це браво!

Німецька письменниця у Франції, заарештована за вбивство свого чоловіка, після падіння з вікна за загадкових обставин. Протягом фільму вона намагається довести свою невинність під час суду.

І тут, все можна піддавати сумніву. Чи знаємо ми людину з якою ми живемо разом? Чи важливо, як родина виглядає зі сторони, коли щось стається? На чию сторону стає суспільство, коди «не все так однозначно»?
Є також важливий елемент — це їх сліпа дитина, яка перебувала під час вбивства. Чула, але не бачила. Ми — глядачі, наче ця дитина, якій необхідно стати на сторону «мати, яка можливо вбила батька» або «мертвого батька, який любив, піклувався трохи більше, бо мати займалась карʼєрою».
Наскільки це може бути інтерпретовано судом чи суспільством?

В часи на кожен чіх маємо три думки і всі вони засуджуючи, для мене ще важливою темою в фільмі є “полярність думок”.
Ви можете ставати на чиюсь сторону або забити на це. Ви, як людина та особистість, можете мати свою думку і якщо вона відрізняється від інших, це не означає, що ви не праві.
На фоні суду, який відбувається в фільмі [як діють прокурор, адвокат, суддя] це особливо відчувається. Застарілість та радикальність форми “прав чи не прав” не життєздатна в свідомих головах людей.
Не бувають тільки хороших людей або категорично поганих, але все ще існують рамки, в яких викривається ця ілюзорна система.
Постановка, наче документальна, бо іноді камера “нібито” не встигає за героєм і це додає напругу.
Акторськи фільм дуже крутий! Сандра Гюллер — зірка цього року, бо два фільма, де вона зіграла ролі, потрапили в категорію “найкращий фільм”.

Але попри все… якось не сталось в мене метчу з цим фільмом. Може колись передивлюсь і зміню свою думку. А поки, я би прям катнула декілька сцен, бо для мене, неоднозначність цього фільму не надає їй бажаного результату. Аудиторія в нас не настільки навчена рефлексувати, щоб залишати в такій цікавій, категоричній темі, той фінал, який зробила Жюстін Тріє.

👇

Оскар 2024!

Добиваю опис всіх фільмів, які номіновані в категорії “Найкращий фільм”.
Пишу окремо, не порівнюючи, бо рік потужний і багато ваших улюблених кінох могло зовсім не потрапити в шорт-ліст Оскару.
Для “Зони інтересу” та “Бідолашних створінь” будуть окремі великі огляди після церемонії, але коротко напишу і про них.
Також, сьогодні вийде мій традиційний ванга-огляд по кожній номінації і що нас очікує:)

👉🏻препарували інші фільми тут👈🏻


Американська література [American Fiction]
трейлер

Мені абсолютно не подобається, як переклали і адаптували назву. В слові “fiction” є декілька конотацій, які допомагають фільму.
Тут fiction: і як жанр, і як видумка, і як удавання. Все є в цій неймовірній сатиричній драмі. А в нас “література” і все.
Фільм чудовий, простий, але багатошаровий!

Головний герой письменник — Телоніус Еллісон, якого всі називають Монком.
**колись був культовий джазовий музикант Телоніус Монк, який був авангардистом і не схожим ні на кого, тож для певних верств Америки це потужна асоціація, а не просто імʼя.
Так от, головного героя Монка всі навкруги [рідні, колеги, суспільство, капіталізм] звинувачують в тому, що він пише “недостатньо чорну літературу”. Його роман не користується попитом у білих, як інша абсолютно стереотипна література, бо Монк не такий. Він хоче розривати шаблони, а його роман ставлять на полицю з “афроамериканською літературою, де з чорного лише тільки чорнила”.
Тож, він пише найстереотипніший зі всіх можливих стереотипних творів про “чорних”, як насмішку… але все обертається неочікуваним образом. І все це на фоні особистих проблем головного героя.

Нам чудово демонструють дві паралельні лінії, два світи, в яких можуть жити люди. яких свідомо маргіналізовує саме суспільство. Це наче капіталістична пастка, яка штучно навʼязує нам поп-культура.
Акторськи Джеффрі Райт -- неперевершений! Нарешті, повноційна головна роль в такому підходящому, для нього фільмі. І каст чудовий. Якщо ви дивились серіал “This is us”, то побачите Рендала Пірсона в дуже нетиповій для нього ролі [за яку він був номінований за роль другого планy].

Але фільм ще дуже смішний. Якщо ви полюбляєте літературний гумор, нестандартні режисерські [трохи скажені] рішення, чимось схожий стиль на Адама МакКея “Don’t look up”, “Vice”, тільки без карикатурщини, то це кіно для вас!


Минулі життя [Past Lives]
трейлер

Фільм Селін Сон потрапляв в топи “найкращих фільмів 2023” у різних відомих людей. Крістофер Нолан, Дені Вільнев, Стівен Спілберг, Френсіс Форд Коппола, Йоргос Лантімос -- всі, як один казали, що “Минулі життя” дивовижний!
Я погоджуюсь з ними, хоча розумію, що для когось це кіно може бути незрозуміле.
Воно тихе. Настільки тихе та інтимне для того, щоб почути свої думки і свою рефлексію на певну тему. Особисто я, таке кіно люблю.

“Past Lives” — на першому плані показує історію двох людей, які колись в дитинстві кохали один одного, але доля розвела їх на різні країни і вже в дорослому віці, їх стежки знову пересіклись. Наскільки ці спогади і почуття були реальними? Чи можливо щось в майбутньому? Чи актуальні ці почуття для цих людей?
Але у фільму є ще інша сторона.
Це питання “мігрантів”, які не відчувають себе вдома. Які забувають свою мову, своє коріння, але парадоксально тільки спілкувавшись з тими, хто “твій” ти відчуваєш повну безпеку. І тут вже вибір кожного, піддаватись цій зоні комфорту чи знаходити /прийняти себе в новому житті.
Акторськи, так і режисерськи, це кіно на полутонах. В тиші. В думках.
В фільмі мало діалогів, але багато сказано в мовчанні: в поглядах та рухах. Кадри зачаровують, вони наче дихають з тобою в унісон. Звісно, якщо розкрите серце)

👇

«Дюна 2» — космоопера нового Обраного чи самопроголошений опус кохання на війні
#безспойлерів
частина 1 тут

Акторииииии! Нові зірки народжуються! Славімо їх!
Буду співати оди знову, бо каст чікарний!
Від першого плану Тімоті Шаламе більше не хлопчик, а муж! Створює відчуття приреченості і страх всередені перед руйнівною долею, його трансформація в образі за фільм просто вражає.
Зендея — характерна, красива, принципова. Не говорячи ні слова, їх настрій відчувається одразу.
А хімія… не вірила, що зможуть передати закоханність, якщо чесно, але все вийшло! Не було в мене крінжу від них, навпаки, ці очі, “я буду кохати тебе до останнього подиху”...
Вільнев любить споглядати за персонажами крізь очі, щоб і ви стали такими самими учасниками подій. Вийшло і зараз!

Флоренс Пʼю, Лея Сейду — просто slaaaay! Крашихі, хоч їх не так багато.
Крістофер Вокен, Хавʼєр Бардем (гумор фільму), Джош Бролін (бусінка, пісню, яку він трохи співає про старий дисткостюм, написав він сам), Остін Батлер (скажено-зміїний шаленець, як рухався, але в деяких сценах я не повірила, треба буде подивитись в оригіналі ще, бо голосіна ж)
Але Ребекка Фергюссон!!!! Тисячу браво з десяти! З певного моменту її навіть важко впізнати, яка вона магнетична. І це не костюм, друзі, це все вона. Ух!
Окремо хочу сказати за хореографію постановки.
Не технічний Джон Вік, а саме хореографія бою, такий собі сучасний “танець смерті”. Бійок багато!
Темпоритм зовсім інший, ніж був в перший частині. Мʼясооооо, бійки, драми, твісти, все на розрив аорти! І все це в тотальному фатумі зневіри!

Я не комплексую від того, що облизую “Дюну 2” тут вам з ног до голови. Ви можете знайти сотню снобських рецензій під хайповою назвою “Що не так з Дюною?”.
Але тут як у Дюні: чи реально Месія, чи надумана фігня? так і там. ахахах
Мені подобається радіти за людей, в яких здійснилась мрія. Мені подобається захоплюватись, щиро захоплюватись фільмами і робити їм розтин.

Сподобалось / не сподобалось, ваше / не ваше — це справа смаку, але сперечатись з тим, що це кіно зроблено дуже якісно — неможливо.
Увага була приділена кожній деталі, це відчувається, бо за кріслом режисера сидить не "відомий Дені Вільнев", а 14-літний хлопець з Канади, який мріяв про цю екранізацію все своє життя.
Браво, це тріумф його творчості!

До стискання в серці, я була вражена, коли в певний момент фільму почула по залу колективний: “ох”, “шоооо”, “бляха”, “та ладно”.
Давно такого не було. Кайф)
Думаю, ви були або серед тих людей, хто почув або прифігів.
Хочеться, щоб у людей зʼявлялись нові франшизи, від яких можна затамувати подих.

Якщо зібрати феномен Дюни до купи, то це складно-утворена історія, яка може впливати на різні плани сприйняття і свідомості: геопоплітика, селективно-генетичні ігри, екологія, еволюція мозку, боротьба за владу, пошуки Месії, тягар відповідальності, рятування народа, помста та обставини, які змушують головного героя стати Героєм… а виходить, це ще досі актуально. Напевно, зараз навіть більше, ніж ми думаєм.

Але якщо це все просто відкинути, то залишиться база ґрунт основа — зворушлива історія кохання.
Різних, але дуже схожих за цінностями людей. Кохання, яке тільки починає свій шлях.
Згадайте, з кого починається перша Дюна? Чим закінчується друга частина? *мовчу, просто на подумати)

І якщо в світі повному мороку, немає сил боротися за вічне, то потрібно просто потроху йти далі.
Знаєте чому?
Френку Герберту не сподобалось, як суспільство сприйняло його “Дюну”.
Йому не сподобалось, що піднесення харизматичних лідерів, ілюзії контролю сприйняли не так, як він хотів. Він був обурений тим, що акцент з проблем хаотичної свідомості суспільства, яке можна контролювати за допомогою її розширення, змінили на фанатизм і релігійний екстремізм… і створили ще один культ. Культ “Дюни”.

Тому Френк просто продовжив писати…
“Месія Дюни” — третя частина, яка колись, не скоро, але десь там, буде чекати на нас з вами.

Енджой, любі🩷

"Дюнаааааа"
*сподіваюсь, ви не втомились

Візуально-аудіальний експірієнс в “Дюні”— це окрема тема, яку хотілось би розбирати не в тексті. Але для мене це абсолютний спайс! Це наркотик, на який підсаджуєшся і на менше більше не погоджуєшся.

Наскільки Вільнев з Ґрегом Фрейзером зуміли поєднати реальність з нереальним. Ми розуміємо, що піщаних хробаків не існує, головою розуміємо, що це CGI, але підключаєшся, віриш, переживаєш.
Немає жодного мильної сцени, вусики хробака, пісок, подих, кораблі і люди на загальному буд- якому плані. Кожен кадр хочеться сфотографувати і передивлятись десяток разів.
Побудовані декорації, костюми, які були продумані до дрібниць, кожен предмет там не просто так.
Не просто так намальований величезний хробак на дверях Дому Атрідів на Арракіні, не просто так зображені бики з тореадорами і ще сотню таких “не просто так”.
Зваблива пустеля зачаровує настільки, що здається ти самостійно вже в цьому дурмані прянощів і можна побачити ймовірне майбутнє:)

Але закарбовує все це — музика Ганца Циммера і неперевершений саунд-дизайн.
Кумедно те, що коли Циммер погодився на роботу над Дюною, він сказав — “жодних європейських оркестрів”.
Чому? Згадайте, “Зоряні війни”, “Індіану Джонс” (тобто роботи Джона Вільямса ахахах), там всюди грає класичний оркестр.

Циммеру хотілось створити щось незвичайне, автентичне, оригінальне… зі своїми прекрасними електро- гітарами та потужними жіночими голосами)
Думала я, що перша частина з інструментами, які вони змайстрували самостійно з декількох інших, мураховою музикою, звуками піска, вітру, відсутності темпу (щоб хробак не прийшов, до речі, зверніть увагу, коли музика в другій частині стає сильно ритмічною з відчутними барабанами, це вау, який додатковий прийом, який працює з вашою підсвідомістю).
Але друга частина… ну це розйоб.
Стояла до кінця титрів, наповнювалась фундаментальністю музики (і моменту, звісно теж).

З розвитком головного персонажа, в нас змінилась музична тема. Вона стала більш обʼємною, виразною, ритмічною і похмурою. Дорослішання не приходить просто так. Це біль, криза і свій шлях самурая, точніше шлях Пола.
І відчуйте тишу. Її тут багато. Вона залазить під шкіру і тільки потім музика туди проникає музика.
Браво, Ганс Циммер! Holy fuck!

*до речі, він вже написав 10 хв саундтреку до третьої частини, хоч її ще не анонсували. Молодець, працює на випередження)
**хто буде полювати на платівки, сильно рекомендую не чекати, а то я дроп першої пропустила, а вона лімітед супер пупер лімітед. так шо будемо полювати разом)

#Dune #Дюна2

Перша частина — це десь відсотків 30% книги.
Потрібно було показати героя, оточення, родину, мову, поведінку в різних обставинах, побут, антагоністів, предмет конфлікту, друзів, наставників, перешкоди і питання “тяжкої ноші майбутнього”. В першій частині ми бачимо вибір, який робить головний герой. Як він налаштовується, яку сторону в своїй душі обирає і чого боїться.
Юнак з чистою душею і сумними очима намагається прийняти свою долю.

Це класична історія зворушливого максималіста Гамлета з важким тягарем, який йому потрібно буде наважитись нести, навчитись відповідальності, протистояти злу і закохатись… в таку далеку, чесну, своєнравну “Офелію”.
Яка може бути принцесою Леєю, Падме Амідала, Мері Джейн, Трініті…)

Загалом, найкращі історії кохання, які не працюють або чомусь не можуть працювати. Зможете згадати фільм, де головні герої весь час закохані один в одного і на це все ще цікаво дивитись? Просто подумайте про це)

Перша частина дала одразу зрозуміти, що це не попкорн-кіно, де можна завтикати в телефон і загубитись в думках. Якщо не читали, то там треба тримати фокус, бо Арракіс, спайс, Атріди, фримени, Харконнени, Шай-Хулуд і Гом Джаббар [останні два плутаю досі]
Цікаво те, що Френк Герберт взяв терміни “поселень” у наших українських козаків: Sietch — січ, Tabir — табір. хі, класно ж)

Тож, Дені Вільнев спеціально уповільнює темп, розкриваючі всі делікатні моменти для глядачів. Тим самим, поєднує аудиторію з матеріалом і вплітає свій авторський почерк в голови людей.
*комусь це може не зайти і це нормально, в нас в кожного свій поріг сприйняття

Але згадуючи, що частин з самого початку планувалось дві, то це логічно, що перед “сюжетним мʼясом”, який вас може розтрощити, даємо аперитив і підсилюємо очікування.

Я ж без спойлерів, просто хочеться заохочити подивитись тих, хто розчарувався в першій частині.
Дайте шанс, не закривайте своє серце через невдалий досвід.
Бо є одна причина — всі “неважливі на вашу думку” сцени з першої частини, відкриваються ЗОВСІМ по- новому при пере- перегляді.

Після допремʼєрки я прийшла додому і почала дивитись першу Дюну, настільки була під враженням, для мене був шок, як тонко і зворушливо Вільнев розподілив підказки і пасхалки в фільмі, скільки візуальних та музичних метафор сховано. Потім нічого не залишалось і пішла, звісно шо, другий раз.
Тому моя вам порада — передивіться першу Дюну або подивіться уважно після перегляду)

#Дюна #безспойлерів

Дені Вільнев мріяв в те, в що ніхто не вірив.
Спочатку бути режисером, потім знімати кіно. Він прийшов в кінематограф зі світу малобюджетного артхауса, але з кожним проєктом він поступово нарощував свій стиль і свою ідентичність.
Але вдумайтесь, молодий сценарист Дені Вільнев, пише свій перший повнометражний фільм "32 серпня на Землі" про жінку, яка хоче зачати дитину від свого найкращого друга... але це неодмінно має статись В ПУСТЕЛІ.
Співпадіння? Не думаю:)

Потім пробував себе в різних жанрах, нарощував стиль і впевненість в собі, виходило потужно [хто не дивився трилер "Полонянки" заздрю кабзда].
Але всі звинувачували, як і Крістофера Нолана, в питанні "форми чи змісту", що превалює більше?
І тільки коли Вільнев доторкнувся до наукової фантастики в масштабах авторського блокбастера, то світ більше не був таким самим.
А питання відпало само собою, бо як не в науковій фантастиці поєднувати метафоричність форми і філософського задуму?

Поки знімались неймовірні "Arrival" та "Blade Runner 2049", отримували своїх прихільників та хейтерів, критики були в захваті, номінації та нагороди роздавались все більше, Дені Вільнев в свою чергу, все ще мріяв про "Дюну".
Випробування великими бюджетами він пройшов успішно, бо відкрите бажання взятись за "недосяжну екранізацію" виявив ще до премʼєри "Прибуття".

Тоді шансів не було, але те, як саме у Вільнева виглядав sci-fi з розгубленими та прозаїчними героями і як фільми відбивались в прокаті, змусило продюсерів передумати)

Дені не міг повірити своєму щастю. І почав готувати команду, діставши старі розкадрування. Ті самі, які малював в 14 років.
Режисер запросив: сценаристів Еріка Ротта та Джона Спайтса, оператора Ґреґа Фрейзера, композитора Ганца Циммера, художника- постановника та свого соратника по майже всім фільмам Патриса Верметта, а ще купу інших спеціалістів, які є, без перебільшення, фанатами "Дюни"!
Ганц Циммер відмовився від всіх проєктів, коли Вільнев запропонував йому писати музику, бо в свої 14 теж мріяв... але про свою "Дюну". Без європейського оркестру, але про це трохи згодом)

Якщо вам здається під час перегляду, що фільм створювався з великою повагою і любовʼю... вам не здається!
Кожен працював на максимумі, кожен віддавався, досліджував, експериментував, щоб повторно відчути ті враження.
"Моє головне завдання — відтворити ту атмосферу, яку я відчував, коли підлітком читав роман" — каже Вільнев.

Рішення розділити книгу на дві частини прийшло одразу, бо на жаль, там, де намагались охопити непоєднуване, екранізації не вдавались.
Великого прологу, як в "Дюні" Лінча, Вільнев не хотів, тому розписали, що /де буде і віддали на ЗАТВЕРДЖЕННЯ сину Френка Герберта — Браяну, який все погодив.
Тобто: не забили на сценарій, не взяли з неба, не гадали на таро, а якісно оптимізували історію для екранізації. Точніше, для двох частин, де б не прийшлось використовувати пластичний грим і писати (хто читав, той зрозуміє).

Знаю, багато шанувальників книги не задоволені першим (але більш навіть другим) фільмом, але вибачте, скільки ви знаєте успішних екранізацій, які НЕ були частково переформатовані під формат "кіно"?
І я так думаю, їх зовсім небагато)
Хоча я читала "Дюну" і для мене, ці зміни тільки на користь двом стрічкам. Це той компроміс, на який варто було піти... не зважаючи на те, що конкурувати з фантазією в голові кожного, сталими образами та ніжною фанатською любовʼю практично неможливо.
Тож або прийняти цей шлях і не боятись, бо “страх вбиває розум”, або задовільняти себе тим, що каже фантазія:)

Багатьом не сподобався режисерський [авторський] почерк Вільнева в першій частині. Надто квапливо, медитативно, “розмазано”, здається половина сцен або кадрів непотрібна... але, як завжди, в мене є "але":)

«Дюна» — космоопера нового Обраного чи самопроголошений опус кохання на війні

#безспойлерів
Фільм — розйоб. Ідіть в кіно, лягайте в напрямку кінотеатрів, дивіться і передивляйтесь. Це якщо коротко)
Але ви ж знаєте, як люблю контексти)))

Можна кричати про те, що дочекались і біжати в кінотеатри або закочувати очі при згадуванні «Дюни»… але це правда визначний фільм десятиліття [як мінімум].

Кожні декілька років, іноді десятиліть, в нас зʼявляється масштабний проєкт, від якого шаленіє майже весь світ:

«Зоряні війни», «Чужий»,, «Термінатор», «Індіана Джонс», «Назад у майбутнє», «Парк Юрського періоду», «Матриця», «Володар Перснів», «Гаррі Поттер», «Голодні ігри», марвел з кіно— коміксами, Ікс— мени, Трансформери, Місія нездійсненна і ще багато- багато інших прикладів.
[напишіть, кого я не назвала в коментарях]

В них можуть бути різні жанри, але є достатньо спільного.
Перше: масовий продукт — масова аудиторія. І тут вже все залежить від таланта режисера)
Друге: такі фільми наслідують філософію Мономіфа.

Джозеф Кемпбел — американський дослідник, захоплювався міфами, релігіями, психологією. В 1949 році написав книгу «Тисячоликий герой», в якому пояснюється загальна сюжетна структура міфів і творів, де герой проходить певну арку… яка до болі однакова в своїй суті.
*схему, як змінюється герой, кину в коментарях.

Якщо ви прочитаєте її або розберетесь в мономіфі, більше [майже] ніколи блокбастери не будуть для вас сюрпризом. Хоча я думаю, інтуїтивно, за рахунок надивленності, ви й так це відчуваєте.

Чому ж люди століттями купуються на одне й те саме в різних декораціях?
Бо людям потрібно вірити, хочеться фанатіти, бути в колективній одержимості, дотошно обговорювати, засуджувати, виправдовувати… а ще людям потрібні казки про Обранного:)
Месія, який з важким серцем приймає виклик і рятує або не рятує всіх.
Це закладено в нашому днк, в казках, які розповідала бабуся, в історіях, забобонах. Ісус, Мухаммед, Давід, Моїсей, макароний монстр… Люк Скайвокер, Індіана Джонс, Нео, Гаррі Поттер. далі можете продовжити самостійно)
Але це все "історії", які проповідують на певних територіях. Бо люди є продуктом свого середовища. І Дюна нам про це неодноразово нагадує.

Всі вище перераховані герої діють за одним паттерном, але масова одержимість в ХХ ст. пішла саме з романа Герберта.
Френк почав писати, коли був на відпочинку в штаті Орегон. Він побачив своїми очима піщані дюни, які можуть засивпати озера і дорогі. Досліджував їх 5 років. Але далі...
Далі він бачив, що в 60-ті з поколіннями робили наркотики, що війни, які починаються із захисту демократії, можуть перетворитись на видобування певних "благ", є потреба в протистоянні імперіалізму.

Дуже розумно використавши екологічні, релігійні, соціально— геополітичні проблеми, також “Мономіф” Кемпбелла і свою фантазію, він написав "Дюну", який з моменту видання в 65 році, став шалено популярним.
Досі є бестселером з усіх науково— фантастичних романів усіх часів! Оце дід надихнувся колись у відпустці))

Звісно, роман хотіли екранізувати одразу, проте матеріал, настільки складно написаний і дорогий в продакшені, що чесно кажучі, кінематограф майже зневірився [спроб і "не знятих" фільмів було 6].

В той момент, "Дюна" ненавʼязливо, але суттєво вплинула на Джорджа Лукаса, який зняв "Зоряні війни" [якщо при перегляді Дюни у вас є відчуття, що десь ви бачили щось подібне, то знайте, це не копіпаст].
Повпливав на Дена ОʼБенона, який спочатку працював над легендарною, але незнятою "Дюною Ходоровського", потім аніматором на "Зоряних війнах", а також, писав сценарій "Star Beast", який пізніше став "Чужим" Рідлі Скотта.
І це далеко не останній кінематографіст, світ якого перевернула Дюна.

Але перенесемось в Канаду в 1981 рік.
Дені Вільневу виповнилось 14 і він відчув свою мрію - стати кінематографістом.
Бо саме тоді прочитав роман "Дюна". Дені ошаленів настільки, що почав одразу робити розкадрування до роману... сцени, які він бачив в своїй голові, оживали на папері.
Замрійливий підліток загадав одне єдине бажання.

Саме в той момент починається його шлях до "Дюни"...