Яна про Літературу 🫡

Сьогодні дивилась різні інтервʼю журналіста, письменника й колишнього вʼязня «Ізоляції» Станіслава Асєєва.

Так от, у першому після полону, він розповідає, що при першій розмові зі слідчим про його матеріали висловились так:

«Ты писал красиво»

Не знаю чому, але цей момент зачепив особливо.

Огляд на його збірку матеріалів маю отут. Раджу до читання, бо це потужна річ для розуміння окупації 2014 року.

Шановне панство (бо «дорогі підписнички» якось несолідно 😔), продовжую розповідати про прочитане за цей рік.

Дві книжки з трьох — це серія класики від Віват.

🥹 Коли я побачила передзамовлення на видання, то зрозуміла: придбаю цю красу. Такі приємні асоціації з ними виникають: сервіз, який дістають на свята, цукерки «Ferrero Rocher» або ошатне вбрання, що його бережеш для особливого. Дуже елегантні, вишукані, в приємній кольоровій гамі.

Я раюю (тексти стають цікавими, якщо зайти в словник синонімів і обирати там заміну кожному слову). Ця серія була першою з української класики, яку захотілось збирати.

1️⃣ «Невеличка драма» Валерʼян Підмогильний

Передмова — перфектно. За 12 сторінок її авторка Ярина Цимбал встигає занурити в контекст, розповісти про значення цього тексту в доробку — а він найбільш важливий — з листів Підмогильного описати, як йшов творчий процес. Мучився автор, бо

слова ж усі затерті, заяложені, від усіх тих «хвилювання», «збентеження», «тривог», «пригнічень» Вас нудить

Особливо душу вибирає (а що, мене теж від заяложених слів нудить) те, як автору у передмові довелося свій роман виправдовувати. Свою «майстриню корабля», головну героїню Марту, навіть у 1932 році він зрадити не зміг.

Текст — наскільки ж кебетливо Підмогильний пише.

🔥Роман, як автором і було обіцяно, захопив мене попри моє бажання. Є головна героїня Марта «Майстриня корабля» — норовлива, незалежна й романтична. Дівчина вперта; знання того, що ця жінка ще ніким підкорена не була (як я це бачу) вабить дуже різних чоловіків до її скромного помешкання.

🥰 Що полонить у цьому тексті: локалізованість сюжету переважно до однієї кімнати й водночас наповненість духом столиці кожного рядка, дійсно незаяложені слова, Майстриня корабля і її непередбачуваний шлях; описи, які читаєш з думкою «Боже, як він міг таку розкіш слів витворити».

2️⃣ Новели Томаса Манна

Бачила змішані відгуки, що Манн надто тужливий, але чомусь чітко відчувала — маю це прочитати. І дійсно, поглинала повісті одна за одною замість виконання домашнього.

🙌 Іронія Манна хльостка, але водночас дуже елегантно прилаштована у текст.

Мова Манна граціозна, кожне слово й речення дуже ствердно стоїть саме на своєму місці. Знаєте, от коли відчувається, що думали тут над найменшими словесними деталями.

Думки Манна можна заморитись підкреслювати: він просто й елегантно говорить ті речі, які точно були у ваших роздумах, але ніяк не складали чіткої думки. Автор робить це за вас.

🙌 Вже не вперше, здається, використовую подібне формулювання, але саме цю рису літератури вважаю особливо життєдайною і неоціненною.

😀 Дуже припав до душі Манн. За винятком моментів, коли у повісті «Смерть у Венеції» він якось дуже прямолінійно почав натякати, що хтось помре. З назви можна було здогадатись.

🙂На читача виливають трохи неждані думки про те, що гондола своїм виразним чорним кольором схожа на труну й нагадує про смерть, а в наступному реченні ще й сидіння — ну просто вилита труна, а тканина його — НАЙЧОРНІШАААА в світі. Ну ми вже зрозуміли — буде смерть. Треба ж хоч трішки простору для інтриги.

3️⃣ «За ситуаціями» Ольга Кобилянська

Я дуже розуміла Аглаю, як і багато дівчат під час читання. Її намагання осягнути все, не згоріти вщент у справі свого життя й протистояти впливу, що підриває її спокій і збурює глибокі хвилювання — часто впізнаєш у Аглаї себе. Відчувається, як емоційно у свій останній акорд Кобилянська виклалась наповну. Мушу зізнатись, втім, Аглая подеколи дратувала своєю подеколи дивною впертістю й непевністю намірів у всьому, окрім музики.

Цей твір припав до душі більше, ніж «Царівна».

Дорогі підписнички,

раз у рік і палиця стріляє — тому згадую, що люди тут ще й чекають на огляди книжок (а я ще й хочу трішки говорити про кіно).

Тому звиняюсь, трошки звітуюсь і розповідаю. Якщо хочете ще, то дайте знати 😈

1️⃣ «Дім на горі» Валерія Шевчука

Почала читати цю книжку в січні, а з моменту купівлі минула ціла вічність. Так от, не змогла я переплисти цю ріку, надто вже широка вона. Книга складається з двох частин — повісті-преамбули «Дім на горі» і «Голос трави».

Перша розповідає нам історію поколінь дому на горі й села неподалік. Мене вразило, наскільки Шевчук життєдайно пише про буденне й якою великою містичною силою, нездоланним духом наповнює піднесене й дивне. Від книжки ніби ллється сонячне світло, а ці наповнені любовʼю пасажі лишають по собі шлейф сильного весняного вітру неподалік Дому на горі. Буває, здається, ніби вже бачив і чув усі немислимо дивовижні речі, які витворюють українські автори рідною мовою. Шевчук знов доводить: словник у купі з талантом — це неосяжна криниця нового.

Я дуже раджу, але чого ж недочитала? Друга частина дуже відрізняється стилем, епохою і буквально всім, адже ніби є твором героя з першої частини. І от ця кардинальна зміна мені прийшлась не до душі.

2️⃣ «За перекопом є земля»

Ура, і я добралась до цього кримського роману. Прочитала в січні, за пару днів проковтнула. Дуже насичено, гостро, трошки репортажно місцями як для художки, адже це й планувалось спочатку як репортаж. Потрібна й крута історія з фантастичним зануренням у контекст.

Два головних «але», бо інших теж є. Перше. Мене всю книгу безмежно дратував Влад: зневажливий і з нульовим прийняттям ідентичності головної героїні. Коли він запитав, чи вважає нормальним вона «так ототожнювати себе зі своїм регіоном», то я зрозуміла — не переношу його на дух саме як людина, що робить це. І друге.

Не в кожній книзі, що вийшла за часів повномасштабного вторгнення має бути якимось чином до сюжету воно «причеплене». Коли авторка проробила таку колосальну роботу, досліджуючи Крим, звичаї там і історію його культурної, фізичної окупації, то ми, читачі, і так розуміємо — війна їй болить. На мій погляд, фінал без тієї післямови вражає більше, ставить крапку більш ствердну.

3️⃣ «Щоденник покоївки»

Це прочитала в березні. Роблю реверанс у сторону всього, що видає й планує видавництво «Ще одну сторінку», а цій вже прочитаній зокрема. Рецепт цієї книжки такий:

покоївка-оповідачка з цікавим поглядом на світ — 1 штука;
огидні вельможі Франції кінця ХІХ століття — багато штук;
вишукано описана розпуста, моральне падіння, подробиці, які хочеш і не хочеш знати водночас — штучок 50;
якісь стрьомні й хворі на голову мужчинки — комплект з 7 штук так точно;
переклад з 20-х років від Наталі Романович-Ткаченко — 1 прекрасна перлина, вишукана й з оздобленням у вигляді питомих українських слів;
фінал, якого не очікуєш, але до біса ефектний і неоднозначний — теж одна штучка.

Доволі легко заходить ця нелегка історія. Дуже припала до душі, а особливо приємним читання стало завдяки перекладу. На кожній сторінці знаходилось слівце з родзинкою, яке хотілось виписати.

Потім ніби випадково вставити в розмову, побачити здивовану реакцію і сказати «Тю, ти шо не знав слова мітенки/ касарня/ наприндитись/ трусик? Капець» 🙄🙄🙄