>140 символів

Просто хочу зберегти це відео.

Тиждень тому я стриглася в Самборі.
Майстриня була дуже засмучена. З її телефонної розмови з мамою виявилося, що її чоловік зараз воює в Маріуполі, і за день до того він попрощався з нею та сином.

Попри все, вона дуже класно мене підстригла і пофарбувала. Ми поговорили про те, як робота допомагає не збожеволіти від реальності. Коли я прийшла додому, моя колега теж вирішила записатися на стрижку, яка мала відбутися завтра.

Сьогодні колезі зателефонували з салону і сказали, що майстриня була змушена поїхати на схід України за сімейними обставинами.

...

На сторінці Самбірської міської ради майже щодня з'являються повідомлення про прощання з загиблими героями. Як і мої реальні знайомі з різних міст України регулярно повідомляють про смерть своїх чоловіків, братів, друзів. Не всі регіони України зараз пропитані кров'ю, але усі пропитані болем та скорботою.

Наша русофобія все ще недостатня.

Я досі бачу спроби розгледіти у ворогу людину. То ви вдивляєтеся у фото документів росіян і бідкаєтеся, що путін відправив на війну хлопчиків 2002 року народження.

То вишукуєте на гугл мапах їхні рідні міста, щоб показати, що це все від того, що нічого, крім сірості та бідності, вони не бачили. А тут раптом красивезна Буча. Ну як тут від заздрості не в'їбати по будинку.

Але це не путін гвалтував дівчат у Бучі, спалював живцем тварин у Бородянці, переїжджав танком дітей у Ірпені чи бомбив пологовий у Маріуполі. Він навіть точно не віддавав їм всією повнотою своєї влади такий наказ. Це зробили вони, оті хлопчики 2002 року народження.

І далеко не всі вони приїхали з російської глибинки. В Ірпені орудували пітерські. Ті з них, що повернулися додому, зараз намагаються залогінитися з вкрадених у Ірпені телефонів саме з Санкт-Петербургу. Та я і до того знала, що це Пітер. Один такий солдатик намагався писати мені в телеграм в перші дні захоплення Ірпеня. Сподіваюсь, усім українцям, хто їздив в Пітер помилуватися архітектурою і вважав, що це щось геть інше, зараз хоч трохи соромно.

Науковцям ще потрібно буде дослідити, як цим істотам вдавалося тисячоліття жити серед нас і видавати себе за людей.

Сумна статистика від соціологічної групи «Рейтинг».

Серед українців, які мали роботу до війни:
▪ половина (53%) сьогодні не працюють;
▪ 22% працюють у звичному режимі;
▪ 21% – віддалено або частково;
▪ лише 2% – знайшли собі нову роботу.

Джерело

У цій історії я підозрюю, що люди просто наслухалися Арестовича. І насправді знайшли роботу лише 2% більшою мірою тому, що і не шукають, вірячи в те, що війна триватиме ще максимум місяць, і їм достатньо своєї фінансової подушки, допомоги волонтерів, та й в тих житлових умовах, в яких вони знаходяться зараз, можна ще місяць потерпіти.
Але, імхо: краще готуватися до найгіршого, адаптовуватися до нових умов. Добре, якщо з цієї нової роботи потрібно буде швидко звільнитися і повернутися додому, але краще цю роботу знайти. Бо, з цього ж опитування: «40% опитаних вважають, що їх заощаджень вистачить лише на місяць».

Відписатися від більшості новинних телеграм-каналів. Спочатку я активно на них підписувалася, а потім зрозуміла, що новини в них повторюються, а я витрачаю забагато часу на те, щоб усе прочитати. Тому тепер я просто заходжу кілька разів на день на одну й ту саму сторінку на Liga, де зібрані в хронологічній послідовності основні події дня.

Ну, наче все. Діліться, що допомагає триматися вам.

24-й день війни. 22-й день не вдома.

Вирішила поділитися своїми способами не поїхати кукухою у цей непростий час. Можливо, комусь з вас вони стануть у нагоді.

Дотримуватися того самого графіку, що і до війни. У перші дні усі ми не спали. Хтось не може заснути досі. Але це дійсно дуже важливо. Я жила за чітким графіком до війни і нарешті повністю його відновила. Прокидатися і засинати в один і той самий час, зранку щодня робити зарядку, ввечері годину перед сном читати книгу. Звісно, це лише ілюзія попереднього життя, але вона допомагає мені триматися.

Харчуватися як до війни. Минуло два тижні війни, коли ми знову приготували собі боул з рисом, овочами і власноруч замаринованим тунцем. Але з першого дня на новому місці я готувала такі самі сніданки, як вдома. Не можу сказати, що зараз мій раціон на 100% такий самий, як вдома (це неможливо, коли раніше готувала страви на грилі у своєму дворі). Та й інші люди, з якими тепер живеш разом, мають власні харчові звички (а знаєте як складно встояти, коли хтось вже купив печиво?). Утім, я дуже сильно стараюся не слухати той внутрішній голос, який каже: «Зараз війна, можна їсти сосиски, смажену картоплю і солодощі». Хоча, іноді той голос виграє.

Створювати нові традиції. Усією квартирою ми почали влаштовувати спільні кіновечори та вилазки по закладах райцентру.

Облаштовувати побут на новому місці. З одного боку, зараз я трохи шкодую, що на зйомній хаті в Ірпені залишилося так багато меблів, техніки тощо, чого нормальні люди собі не купують, поки не обзаведуться власним житлом. З іншого — я проти того, щоб роками терпіти незручності і відкладати життя на потім. Тому на новій квартирі без сучасного пилососа і електрочайника ми витримали... два тижні. Жартуємо, що влітку зробимо ремонт (і при цьому не надто віримо, що до літа на Львівщині буде безпечно залишатися). Можливо, це нераціональні витрати в квартиру, в якій ти житимеш невідомо скільки, але це сильно покращило якість життя і тут і зараз. А отже і моральний стан.

Продовжувати працювати. Мені неймовірно пощастило, що моя робота не зупинялася ані на день.
Я не втратила роботу, я не втратила зарплату (навпаки, отримала додаткову фінансову допомогу від компанії). І це те, що допомагає не лише виживати, але й відволікатися від війни і не збожеволіти.

...І при цьому відмовитися від фрилансів. Люди, які втратили роботу, мене зненавидять, але мені навіть продовжують надходити пропозиції пофрилансити, але їх я перенаправляю тим, кому більше треба. Я поєднувала 2-3 роботи останні 5 років, і тепер маю відповідь на питання, що мало статися, щоб я нарешті почала працювати лише на одній. Війна.
Хоч я і намагаюся триматися, але саме зараз не відчуваю в собі ресурсу працювати по 12 годин на день, як раніше. І я дозволила собі це не робити.

Волонтерити у вільний від роботи час (ну, хіба зрідка беручи для цього дей оф у випадку крайньої потреби). Якщо у вас є можливість працювати зараз — піднімайте економіку і працюйте, не віддавайте волонтерству 100% часу. Але у якості додаткової діяльності це чудова нагода відчути свою причетність до майбутньої перемоги і перемкнутися. Я почуваюся більш живою після цього. Але для мене важливо, щоб це волонтерство передбачало необхідність підняти свою попу і кудись поїхати, а не знову робити щось за ноутом (типу DDoS-ити русняві сайти). Я зрозуміла, що якщо волонтерство передбачає сидіння за ноутом, які і під час роботи, то воно мене не перемикає.

Раджу усім цього бота.

У соцмережах несеться обговорення історії про те, як розробниця не може отримати нормальний офер після декрету, бо вона власне жінка і мати. Історія з хепі ендом, але показова і неприємна.

У соцмережах починають обговорювати, що жінці-матері навпаки, треба платити більше, ніж незаміжнім, бо їй треба няню і таке інше. Є кейси, що зараз сімейним чоловікам легше випросити вищу зарплату, бо вони ж годівники родини. А я вважаю, що просто нікого не має хвилювати, ти мати чи не мати, заміжня чи незаміжня. Це не повинно впливати ані на зарплату, ані на рішення про найм. Це те, що не обов'язково розповідати на роботі взагалі.

Ми у Happy Monday свого часу підготували чеклист з попередження дискримінації під час рекрутингу. Якщо ви досі його не бачили, але маєте відношення до відбору людей в команду, то дуже раджу ознайомитися і надіслати усім зацікавленим.

P.S. Щаслива працювати у компанії, де на інтерв'ю не ставили жодних особистих питань, а галочку про те, чи є в мене діти, треба залишити в робочій системі вже після оферу, щоб їм надсилали подарунки від компанії.

З України до Чорногорії на авто: день 3, фінальний
⠀
Я вже другий тиждень у Греції, тому час закінчити історію про подорож до Чорногорії (все одно ви їх не читаєте).
⠀
Переночувавши у Белграді, зранку ми виїхали у Чорногорію. І ця частина дороги виявилася довшою, ніж ми очікували. У дорозі з Белграду до Котору (ми їхали саме туди) головне — зважати не на кількість кілометрів, бо вони введуть вас в оману, а на орієнтовний час прибуття згідно навігатору (і ще додати до нього кілька годин на кордоні). Їхати будете 50-60 км/год по серпантину + черги на кордоні. Дороги якісні, серби і чорногорці прорили фантастичні тунелі просто в горах + зараз будують автобан, але поки він не готовий. Але звивисті, вивертати руль будете до болю в руках.
Ми виїхали з Белграду о 10 ранку (пізно, визнаємо), і приїхали в Котор після 22-ї. На кордоні нічого не запитують, речі не перевіряють. Чорногорці так раді туристам, що якби їм не треба було кудись поставити печатку, вони б і паспорт не просили. Довго — через кількість авто. Серби посідають перше місце серед чорногорських туристів (на другому русня), а їдуть туди, звісно, автомобілем.
⠀
Про міста давайте розповім, кому цікаво, особисто. Якщо коротко: ми пожили у Которі, обштині Тивату і Будві. І багато їздили автомобілем на день в інші міста, гори, на мости-озера дивитися.
⠀
Котор — суцільна любов в плані і види, і ресторани, і старе місто подивитися. Але з пляжами все не дуже добре.
Тиват — саме місто як квартира після ремонту. Або як 4-зірковий готель, якби він був містом. Дуже лухурі, тому ми жили в обштині у апартаментах з приватним пляжем. Ідеально для чілу, але без машини не варіант, там у пішій доступності нема нічого.
Будва — 0/10, грьобана Ялта у її найгірших проявах (пробачте ті, хто з Ялти). Забудова-забудова-забудова, русня-русня-русня. На набережній для повної асоціації з Ялтою бракувало фото з мавпочкою, а так все є.
З'їздили ще у Херцег-Новій, сподобалося майже як в Которі. Є все. Думаю, хороший компроміс для тих, хто хоче все і відразу і відсікає Котор через брак пляжів.
⠀
Загалом точно хочу повернутися у Чорногорію ще на відпочинок. Але без машини тут враження будуть не ті, тому приїжджайте на своїй (це справді нескладно) або беріть тут в оренду.

А, і найголовніше: вартість бензину. На джипі, який жере чимало, нам дорога з Києва до Котору з усіма заїздами та іншим обійшлася по 80 євро з людини (нас було троє).

З України до Чорногорії на авто: частина 3

Забігаючи сильно наперед, скажу, що подорож на авто на одну людину обійшлася дешевле, ніж авіаквиток на травневі. Але ми обирали такий формат не через вартість (або не тільки через неї), а й за особливий вайб автомандрівки. А тут головне — дійсно насолоджуватися дорогою. Тому ми не були в дорозі довше 12 годин поспіль, намагалися щодня ввечері встигнути відпочити і загалом зробити дорогу комфортною. І це вдалося.

День 1: Київ — Берегове

Місцем першої ночівлі ми обрали Берегове — максимально наближене до пункту перетину кордону «Лужанка» місто. О 5 ранку виїхали з Ірпеня до Києва, щоб забрати на Голосіївському у цілодобовій «Діла» результати ПЛР-тестів. Забрали, десь о 6 ранку виїхали зі столиці і о 16:00 були в Береговому.
Що вам сказати про Берегове: якщо раніше на Закарпатті ви бували в Ужгороді та Мукачево, то не варто чекати від Берегово того ж рівня. Це маленьке прикордонне місто, де угорська мова у статусі регіональної функціонує нарівні з українськлю. Настільки, що усі вивіски, цінники тощо дублюються. Виглядає лячно.

Два роки тому ми провели у Береговому 5 днів, тому дивитися там особливо нічого не планували. Заселилися у готель, повтикали у телефони і поїхали у місцевий ресторан, який дійсно можу рекомендувати від усього серця — «Чизай. Мала Гора». Можливо, ви пили вино «Чизай», так оце їхній ресторан посеред виноградної плантації. Місце таке, доволі вишукане, але з адекватними цінами (якщо ви приїхали з Києва, а не Івано-Франківська, то точно не кусаються). Оскільки місце тісно пов'язане з вином, раджу лишити автомобіль біля готелю і поїхати в ресторан на таксі. Воно з центру Берегове коштує близько 40 гривень. І от таксі в цю поїздку щиро здивувало: доволі провінційне (хай пробачать мене місцеві) Берегове щиро намагається у таксі на електромобілях з оплатою карткою. Нам його подарив власник апартаментів як дешеве і єдине у місті з таксометром. Водій трохи тупив з мобільним додатком, картку врешті не прийняв, але все рівно пораджу — Greengo taxi.

Той самий власник апартаментів у Берегове (які, до речі, теж хочеться порадити) уточнив для нас у своїх знайомих, яка там ситуація на кордоні і коли пропускають транзитних. Сказали, що з 6 ранку можна спокійно під'їжджати (до цього бачили інфу про 10 ранку, але це для нетранзиту). І також нам сказали, що черг на кордоні останні дні немає.

Тож наступного ранку, у перший день Великодня, ми збиралися поснідати і гайнути на Лужанку — україно-угорський кордон, щоб пройти його транзитом. Далі буде.

З України до Чорногорії на авто: частина 2

Як ми готувалися до поїздки.

1. В умовах ковіду головне — моніторити останні новини щодо правил в'їзду до тієї чи іншої країни, бо все дуже швидко змінюється.

Поки ми не напевно не вирішили, куди збираємося, а просто періодично переглядали доступні варіанти, то робили це тут. Коли вже точно вирішили, куди їдемо і як, то пішли у більш надійні джерела — на https://tripadvisor.mfa.gov.ua/ та сайти посольств тих країн, які ми планували перетинати. Там завжди є остання і найбільш повна інформація. Якщо були сумніви (наприклад, останнім новинам про правила перетину кордону вже майже рік), просто писали лист на електронну пошту посольства. Усі відповіли: і Угорщина, і Сербія, і Чорногорія.

Тепер про кожну країну окремо станом на початок травня.

Угорщина. Як типова країна ЄС, не пускає туристів. Але проїхати можна транзитом. На українсько-угорському кордоні для транзиту можна використати виключно пункти пропуску «Тиса» та «Лужанка». Інформацію щодо гуманітарних (транзитних) коридорів (маршрутів та пунктів пропуску) можна знайти за посиланням: http://www.police.hu/hirek-es-informaciok/hatarinfo. Детально про те, як ми їхали Угорщиною, розповім потім, але головне — проїхати Угорщину транзитом реально.

Сербія. Пускає туристів з ПЛР-тестом, зробленим за 48 годин. Можна було б проїхати теж транзитом і не робити тест, але ми не хотіли так сильно втомлюватися у дорозі і хотіли побачити Белград. Тому вирішили побути туристами і переночувати у Белграді. Заради цієї ночівлі у Сербії робили ПЛР (більше він нікому не був потрібен).

Чорногорія. Пускає туристів з України без тесту. Навіть нема що розповісти)

Що зробили до поїздки, окрім як перевірили усі правила в'їзду:

Придбали страховку, яка покриває ризики від ковіду. Увага: спочатку мало не придбали за звичкою страховку до ЄС, але на етапі оплати згадали, що їдемо не у ЄС, і придбали страховку з покриттям «Вся Європа» (і ще низка країн, які йшли у цьому пакеті).

Придбали грінкарту для машини. Ну і по авто, якщо ви ще не подорожували ним за кордон, нагадаю, що там є свої умови типу ніяких тріщин на лобовому склі і тонованого лобового та передніх вікон.

Зробили терміновий ПЛР тест з перекладом на англійську. Терміновий — щоб вкластися у 48 годин, бо коли живеш у Києві, а тест тобі знадобиться аж на кордоні із Сербією, то легко не вкластися у 48 годин з нетерміновим. До того ж тест за правилами має бути у оригіналі з мокрою печаткою, тому не можна зробити його і відразу поїхати: його ще потрібно буде особисто забрати з лабораторії. Момент з 48-годинним тестом нас бентежив більше за все, але спойлер: ми вклалися у час, от тільки серби на цей тест навіть не поглянули, тільки спитали про його наявність.

Далі розповідатиму по днях, як і де їхали :)