Пліхіна і набір слів


Channel's geo and language: Ukraine, Ukrainian
Category: Blogs


Я Євгенія Пліхіна.
Пишу жартівливі історії про життя, любов та провали. Нам усім є з чого посміятися.
На зв’язку: @evaplikhina.

Related channels

Channel's geo and language
Ukraine, Ukrainian
Category
Blogs
Statistics
Posts filter


Запрошую на мій курс письменницької майстерності!

Хотіла написати, що проводжу його раз на пів року, але виявилося, що останній був улітку. Попри те, що курс — це (буду відверта) доволі прибутковий проєкт, я запускаю його, тільки коли сама хочу. Коли відчуваю, що в мене вдосталь сил учити, віддавати, спілкуватись і бути частиною команди, що горить письменництвом та текстами.

У мене були різні бесіди з маркетологами та консультантами, які радили мені «перепакувати його» і заробляти більше. Запустити рекламу, знизити свою включеність та цінник — і насолоджуватися. Робити винятково курс, спати на валяві грошей і ледарювати з «маргаритами». Але я так не хочу. Мій курс — творчий простір, у якому збираються мої спільники — гарячі серцем творці, які лізуть у всі щілини. Цікаві дослідники та веселі спостерігачі з нотатником.

«Я взагалі айтішник, але нишком пишу фантастичні оповідання. Хочу з твоєю допомогою наважитися їх комусь показувати».

«Керую компанією. Є відчуття, що вони нещиро ставлять гигикальні емодзі на мої повідомлення. Треба навчитися жартувати у текстах, як ти».

«У мене до 17 років не було комп’ютера. Я ду-у-уже повільно друкую та складаю думку докупи, але мрію писати книжки. Реально?».

«Працюю копірайтером уже 10 років. Хочу стати ще крутішою і послати під три чорти «смачні» й «продажні» тексти. Боже, знову підійшло…».

«У мене є блог про секс, котів і Британію. Треба туди нарешті не лише фотографії публікувати…».

«Працюю у львівській книгарні. Такого тут наслухалася! Назбиралася купа історій, а на який паркан їх вішати, не розумію».

«Просто хочу класно писати. Де платити?».


Хочу й надалі допомагати реалізовувати такі чудові запити та включатися в кожну історію, кожного учня. Долучайтеся! Навчу вас знаходити свою письменницьку унікальність та стиль, вигадувати цікаві ідеї, сюжет та персонажів. І ми знову, певна річ, будемо писати — багато писати. Після курсу ви почнете створювати цілісні історії, які викликатимуть емоції — а то, повірте тьоті, найголовніше.

Люблю цей курс і — нарешті — із задоволенням вас запрошую на новий потік!

www.plikhina.com

Старт: 25 березня
Записатися тут: @plikhinasupport


Фрази, які я чула або читала на Балі. Жодної вигаданої.

«Пані та панове, на сцені менторка з прояву, коуч через фристайл, яка працює з енергіями та екстрасенсорикою, Христина. Вона зачитає реп!»

«Я на своєму жіночому тренінгу ставлю всіх дівчаток у позу собаки, збуджую їх, змушую гавкати та переживаю це разом із ними»

— Скільки є рівнів розвитку твоїх здібностей?
— П’ять.
— А ти на якому?
— На шостому.

«Головне, не думати, куди я йду»

«Усім привіт! Я працюю в техніці енергетичного нарощення вій та моделювання брів. Для запису пишіть в особисті повідомлення».

«Безумовно, треба йти в розвиток. Виявлятися. На кого брати кетамін?»

«Просто потрібно, дівчата, активувати пам’ять своїх минулих втілень. Вибачте, секунду, мені на «ватсап» мій шаман дзвонить».

«У мене відкривається певний канал, і я ніби підключаюсь до джерела, у мене йде прояв справжній».

«Зміною свідомості шляхом додаткових речовин ми послаблюємо, пробиваємо ауру й можемо встановлювати зв’язок з астральним світом. Вони харчуються через нас. Але гриби нам дала матінка-природа — це можна».

«Хтось колекціонує статуетки чи чашки, а я — чоловіків. Я спеціалістка з Валер».

***

Боже. Як казала ікона, Новий рік ще не почався, а мама вже хороша.


Консервативна німецька система колись вважала, що життя кожної жінки змінюється з «трьома К»: Kinder, Küche, Kirche. Маячня. Але іноді «три К» дійсно розвертають життя іншим напрямом, це — «Колись Кинув Колишній».

Мені було дуже херово. Він пішов чесно, але жорстоко. Сказав, що покохав іншу. Я не знаходила собі місця, тому вирішила піти до тренажерної зали — втомлюватися фізично, щоб заглушити моральні страждання. Купила найдешевший абонемент і скинула якісь напівспортивні речі до сумки, що в мене були на той час у шафі. Приходжу до зали — усе навкруги нове й доволі незрозуміле. Заходжу до роздягальні, натягаю на себе лахи та бачу, що футболка — єдина футболка, яка тоді більш-менш підійшла мені для тренувань, — з величезною діркою під пахвою. Звичайно, я просто сіла й почала ридати. Це був вінець моєї невдачі. Самотня, бідна і з діркою.

Здається, це досить поширена історія: починати щось нове після любовної невдачі. І на цьому шляху, мені здається, найважливіше — почути підтримку нового для тебе ком’юніті. Бути в колі людей, які не засудять, а тикнуть пальцем у твою діромаху і скажуть: «Проте яке провітрювання! Ходімо, потім поридаємо». Тому хочу вам порадите одне таке місце — це Pink&Purple.

Взагалі-то Pink&Purple — це популярна школа танців. Вони проводять групові та індивідуальні уроки з пілону, хілз та флай йоги. Є масажні кабінети та — навіть — бар. Але для мене вони саме про тепле жіноче товариство, у якому хочеться бути. Власниця Маша (моя знайома та учениця мого курсу, кстаті-і-і) створила такий простір, де не страшно проявлятись і пробувати нове. Тренерки відкриті та кумедні, а дівчата-відвідувачки — підтримують. Тобто ти вперше приходиш на пілон і кажеш:
— Йой, та тут і чорт ноги зломить!
А дівчата тобі відповідають:
— Та чорт тобі не брат. Спробуй, чого ти, хоч фотку зробимо.
Розслабляєшся, веселишся, вчишся. Мені б такого вкрай хотілося тоді, у роздягальні качалки.

Тож якщо ви шукали таке місце, ось воно — Pink&Purple. Ідеально для лікування розбитого серця, розслаблення, пошуку своїх талантів та подруг і просто танців, блін. Зараз у них продаються новорічні сертифікати (на будь-який напрям із танцювального меню та на self-care процедури) — хороший подарунок для себе й жінок, яких ви дуже любите. «Три К»: купи коліжанці корисне.


Пробудливий дух Балі.

Тема духовності зі мною складно римувалася. Я ніколи не робила натальну карту, не брала аскезу, не дихала пранаямою і не підпалювала пало санто в хаті. Розумію та поважаю всі шляхи самопізнання, бо, може, те пало санто — остання балка, що береже чиюсь стріху від протікання. Хотів когось дзизнути, але підпалив шматочок дерева, дихаєш — і стає краще. Але я інша. Приземлена і практична. На кафедрі філософії бога не було (моїм одногрупникам зі Святої Галичини доводилося всі 5 років сидіти на склянці, аби це витримати).

І ось я на Балі — світовому центрі духовності. Це магічне місце, що стягує до себе шаманів, цілителів і майндфулнес-освітян. Куди не поткнися, потрапиш на якусь практику: ретрит чи саундхілінг, кундаліні чи віпасану. Цього так багато, що не уникнути. Всюди люди або щось практикують, або розмовляють про це.

Спочатку я намагалася абстрагуватися. Ну де я, а де відкриття чакри для прояву душі, що б це не значило. Та з часом я вирішила, що моя позиція дебіляча. Приїхати на Балі й не спробувати бодай якусь практику — це як відвідати «Діснейленд» і не сфоткатися з Мікі Маусом. Скептично дути губи я можу й у Києві. Тому я віддалася, кхе-кхе, потоку. І — сюрприз — мені сподобалося.

Ні, я не йобнулася. І досі погано розумію, як енергія з пісі має піднятися до голови та чому кава — це низькі вібрації, проте мені цікаво. Я ставлюся до цієї усілякої духовності, як до дослідження. Мені подобається слухати інших і тестувати щось нове. Понеслося все: медитації, ліла, танці, візуалізація, саундхілінг. Останнє взагалі стало рутиною. Щотижня я їжджу послухати тибетські співочі чаші до місцевого шамана. Це кайфовий захід. Спочатку він розповідає про матінку-землю і батька-всесвіта, бла-бла-бла, потім продає свої приватні майстер-класи з чогось дуже духовного, а потім грає на чашах. Ти лежиш, слухаєш і згодом відлітаєш. Думки стають повільними й тихими, накривають фантазії, захльостує хвиля приємних відчуттів.

Днями сиджу я після такого сенсу. Шаман щось бурмоче про кулю любові, яку нам притьмом треба послати зараз усьому світу, бла-бла, усі сидять із заплющеними очима. Спокій такий, хоч до рани прикладай. І тут сусідка біля мене:

— Пс. Пс-с-с-с-с, ти тут? А ти знаєш, що він живиться жіночою енергією? — шепоче. — Смокче її під час медитації. Я екстрасенс, я таке відчуваю. Він хотів мені встромити свій астральний фалос у моє астральне тіло, але я йому сказала: «Ан-ні, дорогенький, я закрита». Тож будь обережна. Не дозволяй зарядити тобі по самісіньку свадхістану.

І відкинулася на килимок назад.

Сиджу я та й думаю: це шо було?! Як це так вийшло, що мій день тепер може складатися з новин про ракетний обстріл, менструації та кармічного проникнення астральним піструном шамана в мою духовну вагіну? Я де, у фільмі Йоргоса Лантімоса? Можна якось із цього авангарду назад у побутовий жанр? Я ж просто пальчиком хотіла доторкнутися до незвіданого, чого я маківкою з нього стирчу? «Астральний фалос», значить… Ну, як тут кажуть: «Приймаю та дякую».

Дослідження виходить на новий рівень. Як вернусь додому, напишу книгу «Їсти, молитися, заряджати по самісіньку свадхістану», що б це не значило.


Зараз буде історія в стилі «Бляяяяяядь, Женю». Виведіть вагітних та дітей із каналу.

У моїй віллі на Балі, куди я не так давно переїхала, немає пралки. Це поширена історія, але на кожному боці є пральні: домовляєшся з ними у ватсапі, кур'єр забирає твої речі та привозить уже чисті, сухі та попрасовані. Доволі зручно, коштує копійки.

Я вперше зібрала брудний одяг, здала й поїхала в торговий центр по кофтинку, яку пригледіла на сайті «Зари». Блукаю магазином, роздивляюся, її ніде немає. Може, не бабить баба, може, розібрали — звертаюсь до консультантки.

Кажу:
— У вас тут була така кофтинка, гарна, пиздець, хоч у рамці вправ, не можу знайти.
Консультантка знизує плечима.
— Ну, — кажу, — чорна, золоті ґудзики, олдмані з вайбом Бангладешу.
Не розуміє.
— О, — згадую я, дістаю телефон із кишені та протягую його під ніс жінці. — Робила скрин, зараз вам покажу.

Я відкриваю фото і замість скрину кофти на мене випадає… 28 фотографій моєї брудної білизни! Не просто світлин сексуальних трусиків, грайливо кинутих на ліжко. На мене кидається 28 великих кадрів трусів, знятих наче криміналістом. Кожний сантиметр, як на долоньці, великим планом. Сфотографовано, треба визнати, інклюзивно — навіть люди з вадами зору зможуть роздивитися все в деталях і потім переказати «чим живе піхва таємничої незнайомки». Від фотографа фіг що приховаєш, йому б у розвідку чи на фотосафарі — так би мовити, полювати за плямами гепарда.

Я стою в по-о-овному ахуї, не розумію, що відбувається. Бо я «скільки себе пам'ятаю» не фотографую свої труси на портретний режим і не зберігаю такі світлини на випадок, якщо мені треба буде на щось виміняти воду у фетишиста. Звідки вони тут? Що це таке?! Я дивлюся на це й усвідомлюю, що консультантка — та вона ж біля мене. І теж на це дивиться. Вийшло, що я підкликала її, розпитала про вигадану кофту, а тоді просто мовчки показала їй фотки своєї білизни. Незручне мовчання ніколи не тривало так довго. Якби земля могла провалитися, я б уже сиділа на поверх нижче за бункер диявола. Тепер мій жанр — комедії ніяковіння. Замовляйте сценарії на дитячі Дні народження і гендер-ревіл паті, де жінка вагітна від найкращого друга нареченого. Я дивлюся на неї, вона — на мене. А між нами…

Осяяння прийшло, коли я вийшла з магазину, вибачившись приблизно 272 920 374 разів і купивши парфуми, які навіть не понюхала. Пральня, у яку я здала речі, вислала мені через ватсап фотографію кожного айтему, навіть шкарпеток, із приписом «Просимо зауважити, який мав вигляд одяг «до», а функція автозбереження завантажила мені все це у фотострічку, не встигни я навіть відкрити повідомлення. «Дякую, — пишу. — І вам гарного дня. Може, я допоможу вам зробити резюме для пошуку нової роботи?».

Ну, хай я, хай. Нехай консультантка. Ми зап’ємо це келихом і подзвонимо подружці: «Ти не їси? Слухай». Але ж людина у пральні… Вона щодня фотографує брудну білизну незнайомців! Ви уявляєте, яка в неї фотострічка? Зараз ортодонти й венерологи витерли спітнілий лоб: «Ну нахуй». Скільки ж заходів сонця їй треба передивитися на Балі, аби збалансувати своє життя. Скільки ж фільмів Фелліні переглянути, аби все це перекрити красою. Скільки разів зазирнути в очі коханій людині, аби забути, які на вигляд трухани некоханої. Боже, дай їй сил.

Коли я потрапила в скандал, якийсь ЗМІ написав: «Заступниця головного редактора «Космо» пише про вагіни та ковбасу». Блядь, я сподіваюсь найближчі роки я проживу без скандалів. Бо наступний заголовок перекине нас на даркнет.


«Ротатий Пі».

На що ви звертаєте увагу, коли обираєте собі житло в Україні? Ну, мабуть, на ремонт, розташування, наявність паркінгу чи бомбосховища поряд. Принаймні я так роблю. Коли ти обираєш собі житло на Балі, ти маєш фільтрувати всі варіанти лише через два фактори: будівництво й півень. Якщо щось із цього є поряд, тобі габела — життя не буде.

Тут я і дала штангу. Про будівництво я знала, там усе просто. Приїжджаєш подивитися потенційну віллу, а з вікна в тебе відкривається краєвид на бульдозер, яким зносять три пальми та сарайчик. Поряд — варани з транспарантами: «Геть із нашої землі!». Страшенний галас, дивимося далі. Але півень… Він якось втрачається з фокуса. Ти можеш приїхати, роздивитися віллу, і він жодного разу не подасть сигнал із сусідської ділянки. Хіба мало справ у голови курятника?

Так сталося і з нашою віллою. Ми її затвердили, заїхали. А на світанку дізналися, що тепер будемо прокидатись о 4 ранку, коли встає сусідський півень. Виявилося, що в місцевих через дорогу добряче господарство. Там тобі й корова, і кури, і, конешна, він — горлатий підарас. Ні, не подумайте, я мала справу з господарством бабусі. Я знаю, як поводяться тварини. Але цей… Це не півень. Це сатана з гребенем.

Він, як заведений, прокидається вночі й починає кричати десь о 4 ранку. Вважається нормою, коли півень кричить серіями від 12 до 15 разів на день, по 2 – 5 криків (так, я вже експертка з питань психології півнів, звертайтеся ті, хто втратив віру в людей). Наша ж зірочка чубата верещить цілий день до самісінької ночі. Вона не затуляється, ніколи. НІКОЛИ. Півень кукурікає, коли я снідаю. Півень волає, коли я працюю. Півень репетує, коли я лягаю спати. Це не тварина, це йобана система оповіщення населення перед ядерним ударом, яка зависла і знищить людей швидше за радіацію.

Найбільше дістається моїй сусідці — її вікна виходять на цю собаку. Перший тиждень вона взагалі не спала. Ми почали розробляти план усунення об’єкта за кодовою назвою «Ротатий Пі». Розпочали з найлогічнішого — поскаржилися менеджеру нашої вілли. Сусідка пішла з козирів: «Я не вередую… Я сама жила в Україні в кантрисайд, але цей півень тупо крейзі». У яких саме кантрисайдах вона жила на Золотих, я не питала, бо намір наш не пройшов — менеджер сказав, що нічого зробити не може.

Тому ми почали розробляти інший план — просто викупити півня в сусідів. Прийти до них, дати грошей, забрати садиста й вивезти його на сусідній острів Ява — хай світ подивиться, далі ж свого сараю нічого не бачив. Звичайно, це теж не спрацювало. Власники півня тому його й тримають, бо їхнім курям потрібен секс, а їм — яйця.

Далі ми подумали, що, може, справа в іншому?… Може, півня готують до півнячих боїв, тому він такий і агресивний? Ці бої страх як популярні на Балі, адже будь-які інші азартні ігри тут заборонені. Тож план був такий: знайти суперника нашого придурка, проінвестувати в нього (купити йому там швейцарській ніж, капу в дзьоб і кросівки). Хай там усіх розвалить. Але відмовилися від цієї ідеї з етичних причин: півнячі бої — то жахливе видовище. Ми нашому дурандасу горлатому такого не бажаємо. І ось ця думка нас, мабуть, і посипала.

Ми почали йому співчувати та читати про психологію півнів. Виявилося, що вони кричать не просто так: позначають межі своєї території, показують свою перевагу, зазивають самок. Виходить, якщо «Ротатий Пі» робить це 24/7, то, мабуть, з лідерством у нього якісь проблеми. Ми ж не знаємо, яке було дитинство? Може, його дражнили однокласники, бо він обожнював мультфільм «Втеча з курника», а це, на їхню думку, «для дівок»? А може, мама не дозволяла йому бути слабким? А може, він узагалі гей, хоче кинути всіх своїх 12 партнерок і поїхати на фестиваль електронної музики в Румунію? Чи він відчуває себе небінарною гускою? Про це хтось подумав?! Ні. Але одразу засудили! Так не можна. Ми ж люди — не паскуди.

Живемо, як і жили, ясношо. Хай кричить, дурачок. Усім нам хочеться кричати насправді.

P.S. Нас посипало, звичайно, інше. У ту секунду, коли ми дали йому ім’я, було зрозуміло, що з «Ротатого Пі» супу не звариш. Кентів не кидають на зуби.


Пів року без тата.

Виявилося, що найскладніше — це втратити батька не в якомусь глобальному сенсі. Залишитися без його підтримки, не відчувати батьківський захист чи не мати людину, яка буде вести тебе за руку на весіллі — усе це важко, але не нищівно. Найскладніше — це втратити людину в буденності. Залишитися просто без присутності.

Думаю, ви бачили, як у мультфільмах візуально демонструють втрату. Скажімо, спочатку було собі двоє стареньких. Нам показують їхні буденні справи. Ось вони сідають на свої крісла, хтось обов’язково завжди сідає зліва, а хтось — справа. Потім вони роблять свій ритуал, один читає газету, інша — підносить горнятко кави з двома кубиками цурку біля ложечки. Далі — одна вдягає пальто, а інший подає їй парасольку. Завжди одне й те саме. І коли хтось із пари помирає, інша людина робить звичні ритуали, забуваючи, що він чи вона тепер наодинці. Коментує прочитане в газеті та дивиться на реакцію порожнього крісла. Передає парасольку, і та просто падає на підлогу. Тягнеться рукою до чашки, яку ніхто не приніс.

Неймовірно тонко така анімація передає те, що справді відбувається в житті людини з втратою. Бо найболючіше вона тебе б’є в таких дрібничках рутинного життя.

Моєю з татом буденністю було обговорення. Коли щось ставалося чи мене вражали якісь події, новини, фільми, будь-що — я йому писала й чекала на його реакцію. Це було чудово. Я ніколи не могла передбачити, як він відповість, на що зреагує і як цього разу пожартує. Він був тією лінзою, що показує світ інакше. І я постійно через неї підглядала за життям.

І тепер, коли його немає, відбувається так: я просто є (працюю, їм, дивлюся на пташку, що дзьобає недоїдки за вікном), а потім на секунду вмираю, бо думаю: «А що б він сказав?». Як би він відреагував на те, що мавпа поцупила мій телефон у джунглях? Що б він відповів на те, що зараз 04:32 ночі, а я читаю про отруєння Ющенка та культурний вплив Тейлор Свіфт? Який би жарт спав йому на думку, якби я сказала, що в Бангкоку зжерла суп із плавців акули й тепер, можливо, не хворію на корону, а започатковую нову пандемію? Як би він назвав моє нове намисто: латними обладунками чи виделкою єретика?

Я намагаюся вгадати його реакцію, але марно. Знаю, він був би оригінальнішим за будь-які мої припущення. Мені не вистачає його. Не вистачає тата в буденності: у месенджерах, у звичайних бесідах, у хлібниці, біля якої ми зібралися поговорити та влупити бутерброда після вечері.

Втрата близького — це процес. А точніше, це «втрачання». Бо коли ти губиш годинник, ти забуваєш про це через тиждень. Коли ти втрачаєш людину, ти втрачаєш її щодня. Ця нескінчений Present Continuous, у якому ти постійно подаєш парасольку тому, кого вже немає.


Думаю, ви чули про тест Бекдел — тест художнього твору на гендерну упередженість.

Аби його скласти, твір (роман, кіношка, будь-що) має містити в собі бодай два жіночі персонажі, які розмовляють між собою про щось, крім чоловіків. Здавалось би, це абсурд. Ну, а хіба не логічно? Звичайно, у кіно будуть жінки, які розмовляють між собою, трясця! Ви будете шоковані, але досі половина кіно не проходить цей тест. Ну ось із горішньої полички — «Оппенгеймер». Чи можете ви пригадати сцену, у якій дві жінки балакають не про чоловіків? Ні. Її немає. «Оппенгеймер» провалив тест. Там узагалі жінок без чоловіків не показують у кадрі. Ну ок, припустімо, Нолан просто химерник, сфокусований на власному пенісі та чоловіках, усе його кіно суто чоловіче. Але ж «Крихітка на мільйон доларів». Це кіно про жінку! «Білявка» про Монро — теж провалила тест. «Аватар» новий, «Чоловік на ім’я Отто», «Піноккіо», «Дім Ґуччі» — сучасні фільми, у яких є класні жіночі персонажі, але вони чомусь є лише декорацією для чоловіків і теревенять тільки про них. Досі майже половина фільмів тест Бекдел не складає. Існує навіть кострубатий сайт, на якому аналізуються новинки кіно «за тестом».

Але, на щастя, з’являється дедалі більше сучасного мистецтва, а також фільмів і серіалів з female gaze, знятих жінками, які створені, аби репрезентувати саме жіночий досвід і жіноче ставлення до свого досвіду. І це мистецтво оглядає Сата на своєму каналі Фемкіно. Це авторський канал про кіно крізь фемоптику. На каналі:

🍿огляди популярних стрічок, рекомендації, анонси зі світу кіно, наприклад рецензія на "Барбі" та її штучний фемінізм;
🍿добірки актуальних серіалів та фільмів (огляд останнього сезону «Сексуального виховання»);
🍿авторські рецензії, цікаві аналітичні статті та розбори популярних стрічок крізь фемпогляд.

Я таке люблю. Бо насправді іноді дуже хочеться подивитися жіноче кіно про жіночі проблеми, а не бойовик, у якому тип рятує світ від іншого типа і за це отримує головну красуню. Нічого проти цього жанру не маю, але хочу дивитись і кіно, у якому бійка дається жінці вдвічі важче, бо її матку розриває від менструації. Це тру.

Підписуйтеся на цей скарб.


Кринж-побачення та інші неприємності.

Моя подружка, з якою я живу на Балі в одній віллі, інколи ходить на тиндер-побачення. Зазвичай вона вертається й каже одну й ту саму фразу: «Це пизда. Зараз попісяю і розкажу».

Я згадую свої невдалі побачення. Це окремий жанр, такий само глибокий і невичерпний, як море чи історії про таксистів.

Колись хлопець привів мене в бар, а вже через 15 хвилин зустрів знайомих, пересів за їхній столик, накурився і впав у люк, зламавши ногу.

Був хлопець, який заявив, що в мене широкі стегна, «класні для пологів», а потім перепросив, чи не проти я, якщо він увімкне «Coldplay» і трошки поплаче? Відверто кажучи, я була тільки «за».

«А ти знаєш, що СНІД — це вигадка? — спитав мене колись ще один. — От у тебе є хоча б один знайомий, який хворіє? Отож-бо й воно. Його не існує». Досі не знаю, чи була це підготовка до сексу без презерватива, але вона, вочевидь, провалилася.

Але тут, на Балі, кринж-побачення мої подруги виходять на якийсь новий рівень. Мабуть, цьому є логічні причини. Багато хто приїжджає сюди на відпочинок і хоче швидких і гострих відчуттів. Хтось їде на Балі шукати себе, і на цьому шляху експериментує з форматами стосунків і різновидами сексу. Хтось уже знайшов — і тепер планує відвідувати групові оголені медитації щосуботи. Останнє вважаю небезпечним: ніколи не знаєш, який із піструнів у медитації може виявиться російським. Таке собі не пробачиш.

Улюблене кринж-побачення подруги — елегантний француз, який працює в дослідницькому університеті та є бренд-амбасадором ресторану в Сен-Тропе. Вранці — наука, ввечері — фоткається на терасі з Ремі Мартін. Ідеальний сватач. На побачення покликав куштувати французькі млинці в невеличку затишну кафешку. Це було доволі мило. Був делікатним і ввічливим. Розповідав, як тонко він відчуває жінок і що між ними з подругою виник особливий зв’язок. А після вечері засунув їй ногу до рота й заснув. Як то кажуть, се ля ві, що в перекладі на неньку: «дякую, догори сракою». Полетів до Парижа, захопивши її кофтинку як сувенір.

Мабуть, усе це — шлях. Аби зустріти кохання, треба пройти й мідні труби, і чортові зуби, і навіть 43 розмір французької доглянутої ніжки в себе на язику — з присмаком трюфеля, так би мовити. Але це того варте. Колись знайдеться та людина, яка вислухає все це й скаже:

«Якщо треба, я увімкну тобі «Coldplay» — поплачеш».


Жовтень — всесвітній місяць боротьби проти раку молочної залози. Розкажу особисту історію.

У 17 років я намацала в правій груді якесь тверде новоутворення. Виявилося, що це фіброаденома, яку лікар призначив видалити операційно: «У дівчини вже життя попереду, краще прооперувати». Пам’ятаю, ввечері ми з мамою дивилися в кіно «Аліса в країні чудес» — барвисту, радісну казку, а зранку я вкладалася на операційній стіл в онкологічній клініці — страшному місці, де мене, незайману, обмацували лікарі та колективно обговорювали мої груди. Пухлина була доброякісна, усе пройшло добре. Після операції в мене залишився великий келоїдний рубець і страх доторкатися до своїх грудей.

Багато років я не могла навіть покласти на свою грудь долоньку. Здавалося, я одразу відчую нову пухлину й помру. От зараз-таки візьму й помру, сидячи в трусах біля ноутбука, з мискою салату на пузі. Я не ходила до мамолога й просила хлопців не торкатися грудей. «Мені не подобається просто», — брехала я, а сама просто тягла за собою страх знову опинитися в клініці, повній жінок, які борються з раком. Я відхрещувалась від них та від можливих проблем.

Це було по-дитячому безглуздо. В один момент мені просто стало гидко від самої себе, що час плине, а я поводжуся, наче та сімнадцятирічна дитина, яка боїться лікарів та стидається дивитися в очі хворим. І я обрала для себе нову стратегію — підтримки. Підтримки себе та жінок. Підтримки здоров’я. Підтримки тих, кому слід було б дивитися «Алісу», а не обходити онкологічний диспансер.

Страшно було зробити перший крок — прийти до лікаря після довгої перерви та зняти кофту. Я готувалася до цього тижнями. Бачила найгірші сценарії, але пересилала себе заради себе ж. Потім — ні. Якщо відвідувати мамолога систематично, він стає частиною рутини. Стоїш із піднятими догори руками, згадуєш цю сцену з «Флібег».

Раз на рік я проходжу повний чекап організму, включно з мамологом та УЗД молочних залоз. Найстрашніше насправді — це не почути, що в тебе знайшли новоутворення, це — провтикати момент цього «знайшли». Пізно — це страшно. А якщо ти регулярно робиш самообстеження й ходиш на перевірку до лікаря, з тобою обов’язково буде все добре. Мене ця думка заспокоює.

І ще я завжди та всюди вітаю благодійні ініціативи, спрямовані підтримувати жінок у боротьбі з клятим раком. Так, український магазин дорослих задоволень з 18+ «Satisfaction» проводить акцію на підтримку українських жінок, які борються з раком молочної залози. 10% від продажу кожного з акційних товарів магазин передаватиме до Благодійного фонду «Квітна». Він надає адресну допомогу жінкам із раком молочної залози. Купити собі вібратор і допомогти жінкам, які борються з раком? Дайте два.

Тому, будь ласка, купи собі благодійний вібратор і торкайся себе всюди. А ще — покажися мамологу. Я б таку красу від нього не ховала. Кажу це, поклавши руку на грудь.


Love is…

На Балі я відвідую тренажерну залу. Доволі велика, пошарпана й добре кондиціонована — вона дуже популярна серед іноземців та експатів. Такого міксу різноманіття спортсменів я ще не бачила. Тут тобі й австралійські серфери з ідеально промальованими фігурами та блискучим білявим волоссям. І малазійка-важкоатлетка з грудою м’язів і юним, майже дитячим обличчям. Фітнес-бабця, яка так гарцює на велосипеді, аж з’являється відчуття, наче вона планує повертатись у свою Британію на трьох дельфінах і ровері. Кореянки з рівнесенькою шкірою, що аж відблискує порцеляновим сяйвом. Блогерка зі штативом, яка, напевно, розповідає про прийняття свого тіла чи скидання ваги, бо всі свої вправи записує на телефон та коментує потім.

Мої очі розбігаються: мені трошки соромно, але я хочу роздивитися їх усіх — таких різних і цікавих. І я так і зробила. За місяць відвідування я не тільки вивчила заїжджан, але й виділила любимок після одного випадку. Ними стали два індонезійці — хлопець і чоловік. Обидва низькі, з охайними пузцями й широкими усмішками. Зазвичай вони розпочинають тренування поодинці: кожен робить свої вправи, у перервах між підходами перекидаються кількома словами. Але на середині тренування чоловік утомлюється і юнак кидає свої справи та йде йому допомогти — страхує з вагою, щось щебече, аби підбадьорити. Після — чоловік у напівмертвому стані (мій, мій пацан) сидить і дивиться на пальму, а малий допрацьовує свої вправи. Не знаю, хто вони один одному (родичі, друзі чи партнери), але вони близькі, це зрозуміло.

На одному з тренувань я традиційно крякнула і вперлась об тренажер для преса, намагаючись відновити дихалку. І тут до мене підходить цей хлопець, позаду якого стоїть його ледь живий (брате!) напарник. Він дуже делікатно, на рівні свого привітного менталітету, питає, чи можна скористатися тренажером, на який я склала те, що колись могло ходити, радіти життю й звалося Женею.

— Так, — кажу, — будь ласка.
І він, торкаючись двома руками свого живота, каже:
— Дуже дякую. Бо мені потрібно над цим працювати.

Ми сміємося, я йду. А коли повертаюсь — бачу, що на цей тренажер сідає старший чоловік, а юнак потроху допомагає йому скручувати корпус і, напевно, повірити в себе, бо старший усміхається через біль.

Після цього я не могла закохатися в когось іще. Які млосні серфери, які розкішні кореянки? Тут людина взяла на себе додатковий пуз, аби навіть мимохіть, навіть перед незнайомою жінкою, навіть у таких дрібницях не образити близького. Аби він почувався трошки впевненіше й не соромився отримувати допомогу. Вболіваю тепер за їхні успіхи, як за свої.

Love is… твій животик — мій.


Forward from: The US media
Своїми найтеплішими спогадами з дитинства з редакцією THE ÚS поділилась Євгенія Пліхіна, райтерка, журналістка, блогерка, авторка курсу з письменницької майстерності та засновниця Telegram-каналу «Пліхіна і набір слів»


Найтепліші спогади мого дитинства — читання книжок і перегляд у кіно всіх фільмів про Гаррі Поттера. Певно, я не одна така. У більшості найпалкіших шанувальників особливий зв’язок із сагою був через те, що вік головних героїв майже збігався з їхнім віком. Міленіали, до яких і я належу, десятиліттями жили цією історією і росли разом із нею.

Усі книжки ми з батьками читали одночасно, бо ні в кого не було сил відкладати це задоволення. Так, ми розділяли день на читацьке чергування. Тато читав зранку, бо прокидався раніше за всіх. Я — удень, мама — пізно ввечері. Батьки читали швидше, тому на останній третині книжка була повністю моя. Я розтягувала насолоду, як могла.

Читати повну статтю 🧙🪄📖


Дві макаки на Балі.

Я зараз тут. Острівна духовнісь мене не засмоктала. Я не чутлива до енергій, вібрацій та інших величин, що мігрували з фізики до сторінок журналу «Cool Girl». Мій кармічний вузол цнотливо недоторканний, а коли я вперше почула слово «кундаліні», подумала, що це тип італійської пасти. Коротше, я приземлена. На Балі я проводжу час, як усюди, де тепло і є океан, — сиджу з ноутбуком удома. Вихідними подорожую.

Минулими їздила у великий храм на півдні острова. Він збудований на скелі серед лісу, тому з нього відкривається гарний вид. А ще він кишить мавпами. На вході до храму висить інструкція, чого робити не можна, аби макака тебе не обікрала чи не вкусила. Загалом не можна все. Мавпи доволі хижі малі, попри їхні смішні морди й товстенькі кожухи.

Не можна годувати. Не можна лізти до них пальцями, руками, дитиною, яку не шкода. Не можна йти в окулярах, надягати великі прикраси, нести в руках телефон, пакунки чи пляшку води — спиздять миттєво. Не можна дивитися макакам ув очі чи усміхатися — спровокуєш агресію. Не можна близько підходити. Не можна різко рухатися, якщо мавпа застрибне на тебе, або давати здачі, якщо вона відкусить тобі пів ноги, — вчимося смиренності, брати та сестри.

Усе це я, звичайно, прочитала й сховала речі в сумку. Але… навкруги було надто гарно, аби не зняти. Океан, квітучі кущі, зграї макак, що снували з гілки на гілку, — я такого ще не бачила. Клацнула, обережно пішла далі, ні до кого не чіплялася. Я відчувала себе доволі комфортно, бо завжди вважала, що з мавпами в мене особливий зв'язок: я ж народилась у їхній рік за китайським календарем. Які можуть бути непорозуміння зі своїми? (Ось і перший дзвіночок, га? Спочатку відчула зв'язок із макакою, а потім пішла до регресолога на сеанс затягування дірок минулого.) Думаю, подальші події ви вже уявили.

Іду, тримаю телефон позаду себе. І тут відчуваю — його висмикують з та-а-а-акою силою, що спочатку я подумала на когось із людей. Жарт такий. Мовляв, казали ж сховати всі речі в сумку, чого ґав ловиш? Я повертаюся сказати: «Ха-ха, добре-добре, повертайте», — і бачу, що найтовстіша макака в центрі храму під деревом ГРИЗЕ мій «айфон». Вона мала непоганий смак, бо ж одразу зрозуміла, що пожовтілий чохол за 2 євро не дуже пасує кольору purple — зняла нахрін і встромила зуби просто в динамік. Люди навкруги в захваті. Ще б пак! Зазвичай можна подивитися на шоу зі спиждженими окулярами чи розшматованою головою туриста, а тут рідкісний момент — еволюційний перехід мавпи з «самсунг галаксі» на «айфон». Я стою просто вкопана й не знаю, що робити. Якусь долю секунди подумала, що робити вже й нема чого. Зараз макака просто втече з телефоном у ліс і почне вести цей телеграм-канал за мене. Різниці ніхто не помітить. Може, хоч систематичніше оновлюватиметься.

Однак, на моє щастя, вона сидить і крадійку помічає місцевий. Він щодуху зривається в маленьке приміщення храму й повертається з пакетом солодощів. «Це мені для заспокоєння? — питаю. — Як льодяник у дитячого стоматолога після вирваного зуба?». Почався бартер. Хлопець кидає мавпі в руки печиво. Вона хапає його в одну руку, другою — тримає телефон. Кидає друге печиво — ба ні! Виявляється, тримати в одній руці ключі, термочашку, гаманець і пачку желейних черв'ячків — це в нас від мавп. Вона просто хапає нове печиво в ту саму лапу й тримає всі коштовності біля пуза. І лише третій кидок цей гравець не здужав і обміняв печиво на телефон. Мавпа жбурнула його об кам'яну підлогу й пішла хавати — свиня. Ось звідки таке густе підшерстя — то жирок, нарощений на бартерному печиві. А ви кажете «духовність» — однією нею ситий не будеш.

Виходячи з храму, я побачила, що макака випадково зняла відео (зберегла у своєму інста, подивіться). Планую відправити його на Канни. Авторка на фотці.


Коротше, я вирішила, що суржик — це ок.

Страх суржику дуже довго зупиняв мене на шляху покращення розмовної української. Ну, знаєте, коли думаєш, що краще промовчати, ніж ляпнути щось у стилі: «Дохтар, я ще поживу трошки чи вже виходю на слідуючій зупинці?». Тому сидиш, стуливши пельку, як дівка на виданні, головою киваєш. Тричі в голові аналізуєш кожне слово, аби не обісратися.

Чи треба казати, що стратегія провальна? «Замовчати» мовну проблему не вийде. Аби навчитися чисто розмовляти, треба 15 разів пропукатися суржиком, на 16-му помітити це, а тоді слідкувати за коректним вживанням того чи іншого слова. Тому, власне, суржик — це і є перший шлях до його викорінення, якщо ставитися до себе уважно.

Тож позбавитися суржику можна простими кроками. Зануритися в мовне середовище. Багато розмовляти. Помилятися. Лупити себе долонькою по чолу: «Та йобанамать, яке ще «на кірточках», коли є «навпочіпки»? Читати. Виписувати слова, які не знаєш чи просто не використовуєш в активному словнику, і перечитувати їх періодично. Підписатися на тг-канал «Антисуржик» — тут щодня публікують найпоширеніші розмовні помилки і тримають наш лінгвістичний м’яз у тонусі. Найненапряжніше навчання.

Тож нічого страшного в суржику нема, коли ти використовуєш його свідомо й задля стилістичного забарвлення. Бо суржику боятися — у калідор не ходити. Я себе цієї розкоші позбавляти не хочу.


У дитинстві в мене була приятелька, яка дуже любила себе.

Конвенційно вона не була красунею — звичайна дівчинка. Низький зріст. Ріденьке волосся завжди цупко затягнуте в тоненькі косички. Широкі ясна, що оголювалися, коли вона голосно реготала. Пухкенькі щічки, поцятковані ластовинням, і ніжки «іксиком». Але вона вважала себе найгарнішим створінням за часи людства після Гвінет Пелтроу в «Закоханому Шекспірі». За її словами, у неї була закохана вся наша школа, враховуючи продавця цукрових малинок біля скверу неподалік. «А як тут не закохатися?» — казала вона, відстовбурчуючи стегно біля дзеркала в шкільному гардеробі. Я не сперечалася. Мене захоплював її апломб, тож я цілком вірила, що її може кохати кожен: від завгоспа до «пірата» з 11-А.

Але насправді хлопцям подобалися не ми — Штепсель і Тарапунька з рюкзаками-крапельками. Їх цікавили інші дівчата — кирпаті, ніжні, з великими очима. Вони там усім гуртом за ними бігали й на знак компліменту малювали слово «хуй» на щоденниках із метеликами. Нас просто не помічали. Але по-справжньому мою приятельку кохав один тишко, який тягався за нею, наче тінь. Він дивився на неї поглядом дохлої макрелі й дарував їй кольорові ручки. Іноді красуня дозволяла йому йти позаду нас і тягнути її спортивну форму. Іноді — ні. Думаю, ці дні хлопчик не вечеряв: «Я не зголоднів, мамо. Буду в себе».

А потім сталося ціле життя і моя приятелька справді відбулася як main character, тому що її самовпевненість не могла не зачаровувати. Ми не спілкувалися, але я слідкувала за її сторінками в соцмережах і бачила, що вона просто потопає в увазі. Шанувальники, сильні почуття, романи — ось це все «в особливо великих масштабах». Вона щасливо вийшла заміж і народила.

І ось днями я побачила її сториз із якимось хлопцем. Вона написала: «Не бачилися 100 років! Дімка допоміг мені й дітям із переїздом». Придивляюся, а це «макрель»! Якби не очі, не впізнала б — гарний, високий, рівні й білі зуби. Думаю, ах ти ж лисиця мала. Пройшло сто років і декілька дітей, а ти й досі свою «кольорову ручку» їй пропонуєш.

Може, я собі вигадала там якісь підтексти, але тепер уболіваю за їхні стосунки, як за свої. Нехай би вони після цієї сториз пішли в кав’ярню і, як у фіналі фільму «Сім’янин», довго-довго б розмовляли про своє минуле, яке вони чомусь провели нарізно. Він би сказав: «А пам’ятаєш, як поклав тобі перед Різдвом на стілець шоколадного Діда Мороза, а ти не помітила й сіла на нього?». А вона б відповіла: «Та канєшна, не пам’ятаю. Знаєш, скільки вас у мене тоді було?».

Коли ти дуже себе любиш, інші роблять те саме – йдуть до тебе шляхом поваги, турботи і ніжності, бо він тобою чудово протоптаний. Роками йдуть заради того, аби наздогнати й нарешті почути: «Чого ти там копирсаєшся? Ану йди сюди».


Боже, бережи український сервіс.

Заходиш у бар під домом. До тебе одразу підлітає доброзичлива людина, наливає тобі водичку з лимончиком і питає, чи все в тебе добре. Може, пересісти ближче до кондиціонера? Не заважає музика? «Хочеш, разом просто поплачемо?».

Виявляється, що в закладі нова барна карта. Її складав їхній шеф-бартендер, який виграв 18 світових конкурсів, серед яких славнозвісний імені Петра Шнапса й Каміли Грапи. Коли конкурси закінчилися, створив свій — теж виграв, там було не складно. Його авторський коктейль «Моя ніжна знайдибіда» на джині розірвав усі світові фестивалі. Фінансування особливого не було, тож бармен власним коштом усюди брав участь. Налив свій кокт у термочашку й повіз її світом. До фестивалю в Марракеші перепливав Гібралтар, потім їхав віслюками, спав у бедуїнів. У Данії три дні їв лише хліб і щебінь, а перед конкурсом у Парижі спав із клошаром — він годував pain au chocolat і навчив носити «Diptyque» восени. Торговці на єгипетському ринку хотіли обміняти коктейль на килим — фігушкі. Бармен здужав усі перешкоди та всіх переміг. Повернувся додому, як Том Хенкс у «Вигнанці», — з ковтунами й трьома подарунковими пакунками.

Коктейль дуже швидко набрав популярності й навіть посів восьме місце в рейтингу «Drinks International». І зараз його можна скуштувати за 160 гривень. Подаватиметься на крижаній скульптурі.

І так у нас усюди. Ну, ви знаєте – люкс-сервіс за адекватні гроші. Банківську картку тобі можуть зробити зі скіном Супер Соника в заломленому кашкеті, перероблять, якщо жовтий не достатньо «жовтий». Привезуть через годинку. Ортодонт вийде на роботу у вихідний заради тебе, бо тобі всраться як хотілося нуги з пивом, тому пів щелепи відірвано з м’ясом. Привезуть костюм Влада Цепеша о 6 ранку, адже твоя синочка забула, що завтра в садочку костюмований захід «Персонаж, на якого схожа моя мама». Усе швидко, якісно, з турботою та боротьбою за клієнта. Просто кайф.

Заходиш у бар у Європі.

— Можна меню і мені?
— А тобі — дві гімні.


Словосполучення «перевірений баєр» викликало в мене усмішку.

Уявляла, як жінку садять за стіл, наводять на неї настільну лампу й кажуть: «Так, човнярко, кажи, де брала “гучі”?». Вона відповідає, що точно не пам’ятає. Може, десь в аутлеті італійському, на вулиці Чоколато Джелато — та що біля площі графа Лімончело. Її закидують питаннями: як відрізнити підробку «Kelly» від оригіналу, з яких брендів можна зібрати лук у стилі Лібераче і як стилізувати слово «туніка» з 2023 роком.

Далі катування фотографіями чоловіків у шовкових костюмах «dior» і купальниками «old money» за 599 грн. Тест на колір і тканину: «Де андроїдний зелений гіпюр і ясно-брунатний креп-шифон?». І легеньке наостанок — добери лук, який гармонійно підійде як Адаму Сендлеру, так і Аманді Байнс у важкий період наркозалежності.

Пройшла випробування — твій контакт мандрує жіночими роздягальнями в дорогих фітнес-клубах. Ти перевірений баєр.

Але стало несмішно, коли я сама почала потребувати такого. Виявилося, що класних баєрів справді передають із рук у руці, тому що там є маса «нюансів». То довга й дорога доставка, то є ризик сторгувати кота в мішку, то п’яте, то десяте. Тому, любі друзі, «ось вам». Раджу перевіреного баєра Наталію @buyerrservice. Вона не просто купує і доставляє вам речі відомих марок, вона вишукає цікаві штуки в маловідомих у нас брендів, полює на круті знижки та має власні від бутиків, міксує цікавий люкс зі стильною «zara» і «asos». І, як кажуть, перевірені баєри, «все оригінал».

Підписуйтеся на її телеграм-канал, аби не проґавити класні пропозиції і, власне, Наталію. Я світила їй лампою в обличчя — усе чисто.


Книга моїх невдач.

Мрію прочитати книжку суперзірки чи якогось надуспішного підприємця, у якій жодного слова не буде про успіх. Лише про невдачі. Не про те, як він їх переживав чи розв’язувати проблеми, а от просто про факапи, що дали боляче по хребту.

Спочатку автор розповідає про те, як двадцять років лежав на канапі. Нічого не робив, нічого не хотів — передивився тричі всі сезони «Клініки» і «Спільноти». Пукав і спав. Нагуляв жиру. Потім вирішив щось роботи. Почав, упіймав облизня.

Пихкав, сопів, страждав — трошки пішло. Одного разу назвав керівника «гівножопом» і знову повернувся на канапу.

Потім розпочав свій бізнес. Корчив із себе боса, але відчував себе як собака в човні. На корпоративі пожартував так, що звинуватили в расизмі й потягли до суду. Багато плакав і не міг секситися.

Пив. Розійшовся з дружиною. Купив нащось тхора. Ухвалив неправильне рішення і рік рятував компанію через страшні збитки. Посрався з сином.

І так усю книжку — про падіння, сором і розпач. Така Меттьюперрівщина, відверте оголення. Ти читаєш це й думаєш: «Вау, нормально ти лайна поїв і став такою величчю». І це надихає. Бо історії успіху — вони мармеладні та здебільшого індивідуальні. Що з них узяти? А ось історії невдач — близькі кожному. «У тебе теж таке було? Ок, тоді і я зможу».

Пам’ятаєте, як у «Флібег»?

— Знаєш, у чому ідея олівців із гумкою?
— Трахати в дупу хом’ячків?
— У тому, що люди роблять помилки.

Усвідомлення цього робить нас стійкішими. А зізнання собі та іншим — хоробрішими.


Кожний розділ «Конотопської відьми» починається зі слів «смутний і невеселий».

Розумію. Відчуття схожі. Іноді я почуваю себе шматком фаршу, який виклали в раковину розморожуватися і забули на 31 рік. А іноді нічого так: у фарш встромляють бенгальський вогник, і він радісно палає, освітлюючи внутрішню мряку.

Однак час — мій помічник. Після горювання я знайшла для себе інструмент, який допомагає прийняти втрату. Я усвідомила, що батько завжди житиме в мені. На перший погляд, це звучить як пафосне лайно, що ніколи не перетинається з реальністю людини, яка виплакала останню воду з організму, тому почала ревіти кавуном і позавчорашнім келихом вина. Але «присутність батька» в мені я почала помічати в буденних справах.

Ну, наприклад. Коли я підходжу до дзеркала, то бачу важкі навислі повіки. Коли я усміхаюся, вони збираються у м'який пельмень, що затуляє очі. Привіт, пап.

Коли я мию посуд, я складаю ногу на ногу, як чапля. Так робив лише він.

У мене величезна голова. Мама колись зізналася, що як була вагітна мною, оцінювала макітру тата й думала: «Мені пизда. Його дитинка розірве мене на 49 шматків». Вибач, ма.

Жарти, байки, цитування кіно й книжок — туди. Вміння безсоромно демонструвати свої почуття. Бажання передивитися всі лайв-виступи AC DC після того, як хильнула. Вірність близьким. Лінь. «Хочеш прикол?». Прізвище. Незадоволене обличчя. Відчайдушність.

Усе це — татові прояви, його гени й стиль. Тому тепер я маю проживати два життя й піклуватися про те, що він мені залишив. Прийняття цих рис не як даність, а як скарби, що закопала в мене людина, робить мене для себе ціннішою. Я маю бути собі другом, як товаришувала з татом. Думаю, йому би сподобалася ця ідея. Він би сказав: «Класно, людське дитинча! Працюй».

Кожний розділ «Конотопської відьми» починається зі слів «смутний і невеселий». Але далі там ціла історія. Тож писатиму її.


Сьогодні День памʼяті захисників Україні. Тепер це день і нашої сімʼї.

На жаль, цей рік не став наш із татовим. Ця клята війна забрала його.

І мені здається, найстрашніше, що може бути зараз для мене, — це забути. Забути людину: риси обличчя, жарти, зморшки в куточках очей і силу вчинків. Тому тут я зафіксую деякі останні репліки мого тата, які хочу зберегти, бо вони дуже його характеризують. Різні — смішні, сумні й теплі для мене.

«Дивися, це Мурка. Але ми з побратимами називаємо її «підарасіна», бо заважає. Але я тобі не казав, я батько».

— Хочеш прикол?
— Ні.
— Але послухати доведеться. Це називається виховання.

«Учора вбили хлопця, який покінчив підора, що закидував мене гранатами. Мені дуже погано».

— Памʼятаєш, Панда Кунг-Фу, коли вкрала печиво, сказала Майстру Шифу: «Мавпі ні слова»?
— Ну.
— Тепер це наш шифр, коли побачиш мене з коньяком. Мавпі ні слова.
— Мамі?
— Я так і сказав.

«У нас на вечерю були: картопляне пюре, сосиски, сало копчене, сало солоне, домашня ковбаса (3 різновиди), гриби, пироги з капустою, пироги з яблуками та гусак. Якби ще не війна».

— Ти що, пʼяний?
— Намовляєте ви на нашу родину, це гріх.

«Тільки-но відійшли від сраки. А тут — срака».

— У вас зʼявилися на фронті «леопарди»?
— Я не бачив.
— А куди ж вони тоді їдуть?
— Мабуть, до зоопарку.

«Мені 36383 років. Я старий, як черепаха. Але гарний, як Аполлон».

«Соняшник ніхто не збирає ж тут, де бойові дії, то пацюки такі пачки собі наїли — любо-дорого. Узяти тобі одного?».

«Заради тебе й мами я живу».

Я памʼятатиму, обіцяю. Ми памʼятатимемо всіх.

20 last posts shown.