Дві макаки на Балі. Я зараз тут. Острівна духовнісь мене не засмоктала. Я не чутлива до енергій, вібрацій та інших величин, що мігрували з фізики до сторінок журналу «Cool Girl». Мій кармічний вузол цнотливо недоторканний, а коли я вперше почула слово «кундаліні», подумала, що це тип італійської пасти. Коротше, я приземлена. На Балі я проводжу час, як усюди, де тепло і є океан, — сиджу з ноутбуком удома. Вихідними подорожую.
Минулими їздила у великий храм на півдні острова. Він збудований на скелі серед лісу, тому з нього відкривається гарний вид. А ще він кишить мавпами. На вході до храму висить інструкція, чого робити не можна, аби макака тебе не обікрала чи не вкусила. Загалом не можна все. Мавпи доволі хижі малі, попри їхні смішні морди й товстенькі кожухи.
Не можна годувати. Не можна лізти до них пальцями, руками, дитиною, яку не шкода. Не можна йти в окулярах, надягати великі прикраси, нести в руках телефон, пакунки чи пляшку води — спиздять миттєво. Не можна дивитися макакам ув очі чи усміхатися — спровокуєш агресію. Не можна близько підходити. Не можна різко рухатися, якщо мавпа застрибне на тебе, або давати здачі, якщо вона відкусить тобі пів ноги, — вчимося смиренності, брати та сестри.
Усе це я, звичайно, прочитала й сховала речі в сумку. Але… навкруги було надто гарно, аби не зняти. Океан, квітучі кущі, зграї макак, що снували з гілки на гілку, — я такого ще не бачила. Клацнула, обережно пішла далі, ні до кого не чіплялася. Я відчувала себе доволі комфортно, бо завжди вважала, що з мавпами в мене особливий зв'язок: я ж народилась у їхній рік за китайським календарем. Які можуть бути непорозуміння зі своїми? (Ось і перший дзвіночок, га? Спочатку відчула зв'язок із макакою, а потім пішла до регресолога на сеанс затягування дірок минулого.) Думаю, подальші події ви вже уявили.
Іду, тримаю телефон позаду себе. І тут відчуваю — його висмикують з та-а-а-акою силою, що спочатку я подумала на когось із людей. Жарт такий. Мовляв, казали ж сховати всі речі в сумку, чого ґав ловиш? Я повертаюся сказати: «Ха-ха, добре-добре, повертайте», — і бачу, що найтовстіша макака в центрі храму під деревом ГРИЗЕ мій «айфон». Вона мала непоганий смак, бо ж одразу зрозуміла, що пожовтілий чохол за 2 євро не дуже пасує кольору purple — зняла нахрін і встромила зуби просто в динамік. Люди навкруги в захваті. Ще б пак! Зазвичай можна подивитися на шоу зі спиждженими окулярами чи розшматованою головою туриста, а тут рідкісний момент — еволюційний перехід мавпи з «самсунг галаксі» на «айфон». Я стою просто вкопана й не знаю, що робити. Якусь долю секунди подумала, що робити вже й нема чого. Зараз макака просто втече з телефоном у ліс і почне вести цей телеграм-канал за мене. Різниці ніхто не помітить. Може, хоч систематичніше оновлюватиметься.
Однак, на моє щастя, вона сидить і крадійку помічає місцевий. Він щодуху зривається в маленьке приміщення храму й повертається з пакетом солодощів. «Це мені для заспокоєння? — питаю. — Як льодяник у дитячого стоматолога після вирваного зуба?». Почався бартер. Хлопець кидає мавпі в руки печиво. Вона хапає його в одну руку, другою — тримає телефон. Кидає друге печиво — ба ні! Виявляється, тримати в одній руці ключі, термочашку, гаманець і пачку желейних черв'ячків — це в нас від мавп. Вона просто хапає нове печиво в ту саму лапу й тримає всі коштовності біля пуза. І лише третій кидок цей гравець не здужав і обміняв печиво на телефон. Мавпа жбурнула його об кам'яну підлогу й пішла хавати — свиня. Ось звідки таке густе підшерстя — то жирок, нарощений на бартерному печиві. А ви кажете «духовність» — однією нею ситий не будеш.
Виходячи з храму, я побачила, що макака випадково зняла відео (зберегла у
своєму інста, подивіться). Планую відправити його на Канни. Авторка на фотці.