ЗУПИНЯЮСЬ ОПЛАКАТИ
Оплакувати втрати (фізичні, емоційні, будь-які) - це нормальний процес. І нормально, що у різних людей він відбувається по-різному, з різною інтенсивністю, займає різну кількість часу. Немає якогось єдиного чи правильного варіанту, як це робити. Тому ваш може бути іншим. Але може комусь буде на часі моя дорожня карта.
Важливо - протягом всього цього процесу підтримувати співчуття до себе (не жалість, що має на увазі позицію зверху, а саме співчуття).
Спочатку можна просто дати емоціям бути. Не приймати в цей час важливих рішень, не вимагати від себе чи інших чогось, а 1. Дбати про задоволення базових потреб; 2. Відчувати та фіксувати, що то за переживання.
Я, наприклад, відчуваю сум, злість, розчарування та страх. Буду плакати, кричати, бити подушку, кидатись Шишкиними м‘якими іграшками в стіну, писати вільні сторінки, малювати темні картинки, трохи вити. Нікому не заподію шкоди, але і переживання не витісню.
Далі, коли буду готова, попрошу підтримки у того, ХТО ГОТОВИЙ (це я уточню) її надати та озвучу, чого саме я очікую.
Наприклад, хочу обійнятись, почути, що я впораюсь та півлітри чаю з лимоном.
Ці кроки можуть повторюватись/розтягуватись в залежності від багатьох факторів. Ще вони забирають багато сил, тому відновлюватись потрібно ефективно та бережно.
Далі згадаю, що страждання = біль + неприйняття (супротив). Визнаю, що втрата таки сталась і цим самим приберу останнє з рівняння. Біль залишиться. Але також я згадаю, що він не буде вічним та буду далі себе підтримувати.
Напишу список втрат. Бо за тим, що я описую одним словом, наприклад, насправді ціла низка всього:
⁃ втрата відчуття безпеки, стабільності;
⁃ втрата задоволення від певних речей;
⁃ втрата вкладених ресурсів тощо.
Те, що втрачено і ні відновити, ні замінити його не можна - можливо, ще раз оплачу.
Те, що якимось чином можна повернути та відродити - складу список варіантів з конкретних дій, які мені допоможуть в тому всьому, тим самим поверну собі хоч якесь відчуття контролю та переміщу фокус уваги з можливого безсилля.
Далі - подивлюсь, які ресурси мені треба для цього всього; які з них у мене вже є, яких нема і ніде взяти, а яких нема, але знаю, де знайти. Спойлер - часто те, чого нема в тебе, є в когось поруч з надлишком і він не проти поділитись.
Потім (чи раніше, як вийде) - надам своїй втраті сенсу. Легше пережити те, що було не даремним.
А коли буду готова та «опрацюю» цей досвід, сформую нові рішення/ висновки (якщо буде потреба) стосовно себе, інших людей чи світу загалом. Протестую їх на корисність та відповідність реальності. Якщо все ок - най залишаються.
На ділі можуть знадобитись додаткові «зупинки». Маю бути готова до того, що це процес нелінійний.
На ділі може знадобитись більше підтримки та зовнішньої допомоги. Буду готова і приймаю й це.
Ніхто не може мені сказати наперед, скільки часу та сил це займе, що буде найскладнішим і яким буде результат.
Але життя без втрат, нажаль, неможливе.
Всі люди так чи інакше з ними стикаються. Особливо якщо живуть доволі довго.
Їм теж болить. Їм теж болить. Це природньо. Це податок на те, щоб бути людиною.
P.S: дослідження кажуть, що «природнє горювання» (йдеться про втрату близької людини; сюди ж можна віднести і розлучення, якщо це переживається як втрата) займає в середньому 6 місяців-2 роки. Якщо це описує вашу втрату, будь ласка, не вимагайте від себе шкидкого зцілення та не бійтесь звернутись по допомогу, коли вона потрібна. Особливо якщо не спостерігаєте жодного полегшення протягом тривалого часу.
