Хочу поділитися тут текстом Аліни Семерякової. Випадково натрапила в Фб і дуже він мене зачепив..
«Сьогодні рік, як ми в Канаді. І зараз, після всіх мороків первинної адаптації я розумію лише, що я нічого напевне вже не розумію. Де я, хто я, навіщо я. Той гіркий іронічний момент, коли є безпека, але немає сенсу.
Часом ночами я з тугою дивлюся на Місяць, наче це там був мій дім, куди я ніколи більше не потраплю.
І це не про повернення/неповернення додому, це ширше і трагічно глибше - про базову безпорадну самотність людини у Всесвіті. Коли і зоряне небо над тобою наче те саме, і моральні закони всередині теж не зникли, але тут, як за умов іншого земного тяжіння, воно все втратило силу і більше не рятує.
Рятує лише спостереження за дитиною, яка на цій планеті - як удома. У якої і сили тут наче потроїлись, і кисню у надлишку, щоб дихати на повні груди. І мова, і вже канадські друзі, і плани гойра-го. А у тебе лише спогади про втрачений рай. І необхідність якось ворушитися, кудись іти, щось робити, не розуміючи до пуття, що і для чого.
Психологи порівнюють вимушену еміграцію зі смертю близької людини. Її треба прожити і пережити, випити цю тугу до дна й навчитися якось жити далі. Пережити соціальну смерть, попрощатися з минулим, і попри бажання реінкарнуватися у щось інше. Буквально народити нову особистість.
І найбільша проблема тут, що тобі капець яка була мила та, стара і рідна, зрощена усупереч всьому, крізь терни голодних 90-их, загартована роками боротьби за виживання. Ти любив своє життя, свою країну, свою професію, ти зростав, міцнів, тобі було весь час цікаво і хвилююче жити. Ти собі, як той равлик, повільно, але неухильно повз схилом Фудзіями, сподіваючись, що у цьому є якийсь вищий сенс.
Доки смертельна сила не видерла цього равлика з його будиночку і не закинула за сто морів. Де він дурний, без'язикий, голий та босий зробився слимак-слимаком. І шукає собі новий дім - хоч мушлю, хоч сірникову пачку чи іншу якусь шабатуру, аби лиш відновити химерне відчуття захищеності.
Ясно, що з часом віднайде. Якось виборсається, навчиться видобувати новий хітін, відбудується і виживе. Не вперше ж. Але, боже, який же ж попереду довгий процес і який болючий, коли ти тілом тут, а душею по той бік океану...
А зорі дивляться на це все згори і холодно всміхаються. Це все клята ригідність, шелестять вони. Досить вже цих плачів Ярославни. Навчися вже ламати старі уявлення і побач нарешті нас у калюжі. Підведи голову і глянь на нові світи, які народжуються просто у тебе над головою... Просто підведи голову.»