Українка про українське

Друзі, а підкажіть, чи був у вас досвід роботи з ментором? Можливо, ви самі були в ролі ментора?

Останні кілька місяців я кручу цей запит в голові. Відчуваю, що маю певну потребу у менторі - професійному, більш досвідченому. Не обов'язково напряму з моєї сфери. Тут справа більше в досвіді і софт скілс.

І водночас мені хочеться ділитися тим, що знаю сама. Це сфери PR, журналістика - загалом комунікація з медіа. Тут впевненості у пошуку менті значно менше (мій комплекс самозванця передає привіт!), проте бажання ділитися і стати для когось провідником у професію все ж присутнє. 

Поділіться - чи був подібний досвід у вас? Можна в приватні повідомлення.

Немає чужих світів - є світи нові.

Ваша авторка трошки випала з життя на каналі, бо цей час гостила у подруги у Франції.
Найголовніший інсайт цієї подорожі - як же важливо вміти мріяти.

Я з моєю доброю подругою (з тою самою, з якою ми колись орендували квартиру на Лівому березі) минулої п'ятниці сиділи на лавці в Каннах і дивилися, як спільнота літніх французьких собачників вигулюють своїх чад у візочках (так, є візочки для собак!).

Ми говорили про мрії та про те, що такої в нас точно не було. Я ніколи не мріяла відвідати далекі країни. Говорити англійською з іноземцями. Купувати собі речі, які раніше здавалися космічної вартості! 

І коли ми зайшли в Otel de Paris в Монако (щоб випити каву - на номер там ваша авторка ще не заробила😀) я подумала "вау!" Здається, це життя, якого я ніколи не бачила. І навіть... не мріяла.

Але хто забороняв мені мріяти? Що поганого в тому, щоб мріяти стати заможною? Або відвідати інший континент? Або стати кращим у професії? Це ж просто думка, фантазія, афірмація, якщо хочете. Але в цій же митті я подумки себе зупиняла. Бо "навіщо мріяти про те, чого не станеться?".

Сумно, правда? Просто моя уява була не настільки "розтягнута". Я мріяла в масштабах області, потім - країни. І з недавніх пір - світу. Як виявилось, часом з нами стаються неймовірні речі.

Я б дуже хотіла, щоб ми всі позбавилися цього моменту "стоп" - хоча б у власній уяві.

Будь ласка, будьте сміливими. Навіть наївними. Руйнуйте кордони своїх думок. Будуйте світи у своїй голові, наближайте це до реальності.
Нехай вам ніколи не буде соромно/лячно за свої мрії. Не дозволяйте собі думати, що ваші фантазії нереалістичні. 

Можливо все. І не тільки в нашій уяві.

Зі мною минулого тижня сталася справжня осінь в Туреччині.

Я їхала в суботу на водному таксі із центру міста до набережної спального району, аж раптом побачила блискавку. І грім! Раптом почався дощ, і все це виглядало в рази епічніше, бо я була в цей час на воді. 

Коли я добралася до набережної, то дощ переріс у справжню зливу. Я бігла під дощем до найближчого магазинчика, щоб купити парасолю.  А далі вже з новою парасолею гордо йшла у мокрих сандалях у найближче кафе, щоб замовити щось гаряче аби… зігрітися.

Чому все це викликає у мене такий захват?
Бо дощу в моєму турецькому місті не було з весни. Була традиційна спека з початку травня (+33 +35), яка в середині літа переросла в рекордні навіть для місцевих +45 +47. 

Коли у всього світу (ок, у всіх в моїй стрічці Інстаграм) почалася осінь, я все ще вдягала капелюх та окуляри від сонця, бо вийти на вулицю без них було все ще не-мож-ли-во. І мені хотілося хоча б на один день/кілька годин поринути в осінній вайб. Натомість я отримала цілих два дні з дощем (і навіть з веселкою😀).

Все у цьому світі відносно. Комусь остогид дощ, а я знову на нього чекатиму. 
Людину, яка виросла в чотирьох сезонах, важко переробити😌

#турецькі_нотатки

Дуже класний фільм для вечора п‘ятниці про еміграцію - «Бруклін» із прекрасною Сіршею Ронан в головній ролі. Раптом ви не дивилась.

Дуже класно показано як ірландка переїздить в Нью-Йорк, і всі почуття які вона при цьому відчуває. Дуже раджу для вдумливого і водночас легкого перегляду🤍

Війна стала приводом для розлучень.

Я часто чую це твердження, але не можу погодитися з ним на 100%. Так, кількість розлучень виросла, але чи знали ви, що у нас і до війни розлучалася кожна друга пара?

Війна стає лиш додатковим фактором для пари, де вже була проблема. Це моя особиста думка.

У письменника та журналіста Остапа Дроздова ще до повномасштабної війни вийшла книжка, де він описує досить цікаву ситуацію. Він на запрошення української діаспори їде виступати з лекцією до Італії. Їде великим автобусом Неоплан, що відбуває зі Львова. І саме біля автобуса він спостерігає картину, як приходять проводжати українських жінок заробітчан їхні чоловіки/діти та усі інші родичі. Багато хто з сіл Заходу України. Атмосфера за словами письменника сіра. Чоловіки цілують своїх заробітчанок в щоку "як водиться", жінки завантажують клітчасті сумки в багажне відділення і рушають врешті до Італії - "заробляти на сім'ю".

У такому автобусі він знайомиться з однією жінкою та описує її трансформацію на цьому шляху. Бо у Львові біля Неоплану та чоловіка з родичами вона була сіра побита життям заробітчанка. Вдома все господарство було на ній. Треба було радіти вже з того факту, що "є вдома чоловік і неп'ющій", то ж можна зрозуміти гендерний розподіл ролей та увагу до дружини.

Та ось на під'їзді до Італії ця "стара заробітчанка" дістає пудреницю і підфарбовує губи. Настрій, як у неї, так і у всього автобусу, стає більш жвавий. Ніби перетин кордону знімає з них якісь рамки, дає дозвіл на життя, яке вдома, в релігійному селі на Галичині, вони собі дозволити не могли.

І вже на автобусній зупинці в Італії нашу героїню зустрічає інший мужчина - красивий і трохи молодший за неї італієць з букетом квітів. І в цього італійця немає питань до неї щодо її неідеальних форм, не виконаної хатньої роботи, її віку чи ще чогось, що вважають за необхідно підкреслювати чоловіки в її країні. Для нього вона красива, доросла жінка, яка знає чого хоче, і з якою йому добре. 

Інший варіант - вже не з книги, а з реального життя у воєнний час. Моя подруга-масажистка живе на Лазурному березі, і серед її клієнток багато далеко не бідних українок, які з дітьми переїхали на час війни. З чоловіками вони бачаться раз на кілька місяців, коли приїздять в Україну. І от цікаво. Одна з них знайшла вдома білий волос (хоч сама брюнетка). Інша - упаковку презервативів в бардачку автівки чоловіка (хоч ними пара ніколи не користувалася, оскільки у неї алергія на латекс).

І в мене питання до обох ситуацій - чи причиною була війна?

Мені здається, першочерговою причиною була неувага до свого партнера, бажання новизни (непроговорене в парі). Я знаю пари, в яких війна загострила їхню різність, їхнє бажання жити життя так, як хочуть вони. Ніхто не знає, скільки часу в нас ще є, тому не хочеться гаяти час на "не свою" людину. Все стало швидше, гостріше, важливіше.

Як каже історик Ярослав Грицак, війна (попри весь свій жах) є великим рушієм. Вона пришвидшує процеси, на які б раніше потрібно було 20-30 років. А зараз це робиться за рік-два.

А щодо розлучень - люди мають право бути щасливими.
Зараз щастя відчувається набагато гостріше. Коли як не зараз жити?

Серпень мій улюблений місяць літа.
Це час, коли ти спостерігаєш, як закінчується найтепліша і для багатьох найвеселіша пора року... І ти вдячний за це.

Всьому свій час. Є час, щоб кайфувати від холодного морозива, носити в сумці купальник (на випадок раптової потреби моря), танцювати з друзями під треки діджея, вечірку якого ви знайшли випадково.

А є час повернення до улюбленої рутини. 
Початок осені (бо його я чомусь завжди відчуваю саме в серпні) - це для мене час дорослішання. Як у шкільні часи, ти повертаєшся у вересні до класу зовсім інша. 

Здається, нічого не змінилося відтоді. Щороку у серпні я шукаю професійні курси та репетитора з іноземної мови. Для себе (не для когось!) я хочу доказів - дивись, ти стала доросліша і разом з тим трохи мудріша.

Колись я почула фразу, яка мені дуже зрезонувала.
"Легкі рішення ведуть до складного життя. Складні рішення ведуть до легкого життя".

Коли я обираю урок англійської замість рандомного інтерв'ю на Youtube, яким вбиваю час - я роблю маленьке зусилля над собою.
Коли проходжу сесію з професійним ментором чи хвалю себе за те, що подужала ще один урок з лекції по кар'єрному зростанню - я маленькими кроками наближаю своє легше життя. 

Серпень для мене - це повернення з канікул до дорослого життя. Все це тільки в моїй голові. Але в цьому магія кінця літа.
Де б я не жила, скільки б мені не було років.

Це цікаво. І важко. І хто б що не казав - це процес.

Якщо ви, як і я, зараз проходите цей етап, знайте - ви не самі. Ваші емоції, ваш сум за домом - важливий. Не знецінюйте його.

Ви цінні. Ви важливі.
Всюди.

Бути українкою закордоном.

Чи думала я, що колись писатиму цей допис з власного досвіду? Я взагалі себе як емігрантку ніколи не розглядала. Але зараз я живу в Туреччині. Все ще без ґрунтовного знання мови, щодня читаю українські новини, займаю чітку проукраїнську позицію та маю українське громадянство.

Турецькою іноземка перекладається як yabancı [ябанджи]. Я часто чую це слово, коли заходжу в магазин, і турецькі продавці звертаються до своїх колег зі знанням англійської - типу, треба допомога. Інколи чую yabancı за спиною від турецьких жінок. Вони безпомилково вичисляють мене навіть до того, як я відкриваю рота. І так, я сама відчуваю себе yabancı в цій країні. Тут інша мова, інша релігія, інша ментальність і навіть клімат інший.
А я тут намагаюсь залишатись собою.

Я раніше дуже легкодумно ставилася до еміграції. По своїй натурі я дуже відкрита: люблю людей, спокійно сприймаю все чуже, не притаманне моїй культурі. Коли я тільки переїхала до Туреччини на початку війни, я була в ейфорії. Дивне відчуття розділення: вдома війна, а тут люди на пляжі грають у волейбол... І жодних сирен - така прекрасна тиша.

Я ніби губка всмоктувала в себе новий досвід: фрази турецькою, нові страви, нові люди. Мене зачаровувала естетика ісламської культури - моя психіка не чинила жодного опору новим реаліям. І навіть зараз я розумію, що цей турецький етап мого життя неповторний - він займатиме особливе місце в моїй пам'яті, у моєму серці.

Нещодавно я слухала подкаст, де гостею була експертка з еміграції. Вона сказала цікаву фразу "У кожного емігранта є етап горювання за своїм домом - його проходять 100% людей. Хтось - через місяць життя в новій країні, хтось - через роки. Але проходять усі».

Знаєте цих людей, які після 20 років життя закордоном скаржаться на поганий сервіс, жахливу погоду, несмачну їжу - вони етап горювання так і не пройшли.

А що я? Я маю принцип не порівнювати. Я завжди собі казала: "Ок, тут так".
Казала так, коли мені зробили жахливий манікюр в турецькому салоні або коли "спалили" корені волосся на фарбуванні, травмувавши шкіру голови. Я сприймала як належне, що тут днем з вогнем не знайдеш свинини та те, що перші місяці я прокидалася від ранкового заклику до молитви з найближчої мечеті. Я завжди собі казала "тут так", але...

Чи значить це, що я відгорювала?

Можливо, я пропустила цей етап за вдаваним почуттям толерування та (як каже одна моя знайома) "наслідками хорошого виховання". Я не горювала, бо не мала права. Вдома війна, щоденні новини розривають серце, а я п'ю лимонад на терасі свого дому і маю горювати? Нісенітниця.

Тому я закрилася, стала в позицію спротиву до себе самої. Я українка закордоном, яка не має права жалітися. Яка стільки пережила, але все одно НЕ-ДОС-ТА-ТНЬО. Непорівнянно з тим, що переживають українці в Україні.

І знаєте, як я змінила ставлення до себе зараз? Я сказала собі: "Гей, дівчинко. Здається, нова країна (навіть така сонячна та курортна), не здатна закрити дірку у твоєму серці. І часом тобі не ок - так і має бути. Твоє горювання не більше і не менше. Воно взагалі без ярлика, воно просто твоє. То прийми його врешті-решт".

Що я хочу донести цим дописом? Я завжди буду українкою - де б не була. Це речі на рівні відчуття: смаки, особливості менталітету, мови, виховання. Я ніколи не зможу змінити свою прошивку - це даність. Проте я лукавлю, коли кажу, що за кордон мене не змінив - змінив, ще і як. Погляд зі сторони - це завжди хороша ідея. Тут я маю максимальний вихід із бульбашки, і я вдячна за цей досвід.

Бути українкою за кордоном - це постійний баланс між щоденним сприйняттям нового і тугою за тим, "як має бути". Як було колись, коли я жила в Україні.

Бути українкою за кордоном - це весь час бути чужою, "дивною" для інших. Весь час бути yabancı. І пишатись цим.

Бути українкою за кордоном - це вибір. Хоч на нього і вплинула війна.  Це цікавий і довгий шлях, де я вчусь перетворювати власні скарги на сприйняття, власні стереотипи - на розширення світогляду.

➡️➡️➡️

Завела дискусію зі своїм американським другом, який вчить українську, де краще працювати (ми обидва працюємо віддалено). Йому 62, і він каже, що раніше не міг працювати вдома - весь час щось відволікало: домашні справи, члени родини... Тому йому будь-що треба було вийти з дому і працювати в коворкінгу чи кафе, адже це створювало якусь систему. Типу, я прийшов з конкретною ціллю, тому працюю як годинник. А от зараз все змінилося, і дім для роботи йому підходить ідеально. А коворкінги та кафе тільки відволікають.

У мене ж - все навпаки. Дім мене зараз розслабляє (навіть, коли я там сама). Треба закинути прання, щось нашвидкуруч зробити на обід, погладити кота, "о, цікаве інтерв'ю знайшла на Youtube" - ну ви зрозуміли.

Пишу цей допис з кав'ярні, де моя продуктивність пришвидшується🚀

І ще зрозуміла таку цікаву річ. Я люблю людей і мені подобається бути серед них. Те, що англійською називається people-watching. Кав'ярні та коворкінги чудово закривають цю потребу.

Хоча офіси (в часи, коли там працювала) наводили на мене нудьгу, бажання бунтувати проти правил. Ось там серед колег я весь час відволікалася, хотілося простору і втекти кудись у те ж кафе:)

Ви у якому таборі - поділіться🔽

Колись давно (коли ще була російськомовна, простигосподи) я опублікувала в Facebook допис на основі свого дитячого спогаду.
Якщо коротко, він був такий.

Я, 14-річна, приїхала з мамою в Генічеськ на базар. Це було літо і в місті було повно туристів, які в іншу пору року тут ніколи б не з'явились. 

Я підліток, яка не впевнена у своїй зовнішності (а хто у 14 взагалі у собі впевнений?) і для якої Генічеськ - це в першу чергу великий ринок, який замінював у той час всі шопінг моли та масмаркет. Навколо якийсь лютий двіж: купа народу, місцеві "міняли" на вході до ринку кричать "рублі, долари, євро", а нам у цю задуху та спеку ще треба встигнути на найближчий автобус до мого селища.

І тут серед колоритів провінційного Генічеська, задухи та здебільшого зайнятих торгівлею місцевих я бачу ЇЇ. 

Красиву жінку (зуб даю, приїжджу) з довжелезними ногами та босоніжках з синіми стрічками бантиком на щиколотках. У неї широчезний літній капелюх з такими ж синіми стрічками (як стильно!). Вона нікуди не поспішає і купає сигарети в місцевому кіоску. Така собі італійська Моніка Белуччі, яка дивним чином завітала на Азовське море.

Думаю, я дивилась на неї від сили хвилини три, а відчуття, що всі сорок. Вона здалася мені прибульцем, гостем з іншої планети (такими мені тоді були всі міста, що більші за Запоріжжя та Дніпро).

Її манери та стиль так контрастували з усім, що мене оточувало. Я не бачила таких жінок на ринку, в школі, взагалі - у селищі. Я могла тільки фантазувати про її міське "богемне" життя тоді. А фантазія в мене завжди була добра)).

Дуже багато часу пройшло відтоді.

Смішно, бо минулого року я теж купила собі такий капелюх із широкими полями. Не ношу його, але розумію, що цим закрила свій "гештальт".

Бо в дитинстві здавалося, що я ніколи так не зможу. Ніколи не стану красивою. Ніколи в мене не буде коштів на цю шляпу з босоніжками. Ніколи я так елегантно не куритиму сигарети (слава Богу). Тоді навіть мріяти я не могла. Але...

Ось я живу на березі Егейського моря в Туреччині. І часом мені хочеться так само вдягтися, "бути курортніцею", як кажуть у мене вдома. Не для того, щоб когось спокусити чи отримати компліменти. Щоб відчути той невловимий вайб, який я так прагнула відчути 14-літньою. 

І в мене виходить. 

Цікаво, ким була та жінка? Чи була вона дійсно красива? (бо я так і не розгледіла за полями капелюха). 

З якого вона міста? Як склалося її життя?
Чи знає вона, що назавжди залишилась у спогадах маленької дівчини з південного смт?
Чи казав їй хтось, що вона красива?

Якщо побачите її - ви могли б їй це передати?

Телеграм цікавий тим, що не має всіх цих інста та ФБ алгоритмів, які ховають нові дописи. Але в чому великий мінус - це те, що люди постійно відписуються🤷🏼‍♀️ Я - новий допис, Телеграм мені - відписку, так і живемо.

У всіх у нас бувають не найкращі дні в емоційному плані. У вашої авторки сьогодні саме такий.
Тому, якщо хочете підтримати мене словами в коментах або віртуальною кавою на карту (наберуся сміливості, та закину її врешті-решт), зробіть це.

Якщо ви також емоційно зараз десь у глибокій ямі, поділюсь історією з подкасту, яку нещодавно почула. Можливо, це те, що саме зараз вам варто почути.

Отже, в цій розмові у подкасті психолог навів цитату: "У часи великих випробувань нам не потрібні філософські трактати, нам потрібні короткі мантри". Треба обрати речення чи фразу, яку можна повторювати у моменти відчаю.

Психолог розповів історію парамедикині, яка під час сильного обстрілу на передовій повторювала десятки разів: "Скільки б небес на нас не впало, нам належить жити".

І звісно, вона живе. І ми житимемо♥️

P.S. Моя карта:
4441114469628596

Запитання для українців, які наразі закордоном.

Чого вам найбільше не вистачає в повсякденному сенсі? Це може бути від спілкування українською на вулиці до булочок із Сільпо.

P.S. У мене це офлайн спілкування з українцями, Нова Пошта з усіма її привілеями, український діджитальний сервіс, Карпати (і Захід України як місце сили).

Проте, геї та лесбійки в Україні досі не можуть одружуватися - і це неприйнятно. Вічно хтось підіймає ці релігійні теми та "про шкідливий вплив на дітей". До речі, моя особиста думка (не хочу нікого образити), але християнство тут тільки шкодить. Забороняючи все від дошлюбних стосунків (ви серйозно?) до гомосексуальних стосунків воно тільки відрізає від себе гіпотетичну частину парафіян. Дуже поганий спосіб комунікації (кажу, як піарниця).

Нещодавно я подивилася кілька документалок про ЛГБТ пари, які емігрували до інших країн з ціллю одружитися та створити сім'ю. Як результат, вони залишилися жити в Аргентині та Нідерландах просто тому, що там вони можуть бути собою  і мати майбутнє (юридичне також). Хто б що не казав про наш рівень сприйняття і низький рівень негативу до представників ЛГБТК+ спільноти в Україні, поки вони не мають рівних прав із гетеросексуальними парами - це все пусті слова.
"Так, ми вас сприймаємо, але одружуватися вам - зась!"

Днями я мала розмову з голландською знайомою, яка вже багато років живе в Туреччині. Вона розповіла про її інакшу знайому українку, яка переїхала до Нідерландів і там одружилася зі своєю дівчиною.
"А в Україні це неможливо, виходить?" - запитала вона.
І я, посьорбуючи свою каву, кивнула.

Дуже хочеться, щоб рівність існувала у всьому. Ми часто порушуємо це питання сьогодні щодо жінок і чоловіків. А як щодо пар чоловік-чоловік або жінка-жінка?
Вірю, що на моєму віку вийде закон про дозвіл на одностатеві шлюби. Точніше, хочу вірити.

Мені цікаво досліджувати тему ЛГБТК+ комьюніті. Думаю, цим я закриваю свою вічну потребу в захисті та справедливості на всіх рівнях. А будемо чесними, ЛГБТ пари в нашій країні (та й не тільки в нашій) досі борються за рівність у правах з гетеро парами.

Коли я була дитиною, то жила в невеликому селищі, де про геїв і лесбійок чули тільки з телевізора (було враження, що їх навколо просто немає - хибне, звісно). Соромно згадати, але на той час я уявляла собі гея в особі московського Борі Моісеєва (яким у житті, до речі, ним не був). Тобто, це було смішно, дивно, але прикольно. Ніхто нам дітям ніколи не розповідав про гомосексуальні відносини (та навіть і про гетеро особливо теж), тож в моїй голові склався певний стереотип, що геї - це щось про жіночність, певні відхилення від норми й живуть вони десь не в маленьких містах (як мінімум, у столиці).

Розумію, що в багатьох питаннях через брак розуміння та освіти я була трохи дикункою. Порівняти з тим, яке ставлення до гомосексуалів у сучасних дітей і підлітків - небо і земля. Але так було на початку 2000-х.

З часом, коли я жила в Дніпрі та працювала журналісткою на міському сайті новин, я вперше потоваришувала з хлопцем-геєм. Я прочитала новину, що молодий письменник з Дніпра написав перший в Україні гей-роман. І навіть поїхав з ним у тур! Я одразу написала своєму редактору: "Хочу взяти інтерв'ю у нього! Нам це точно потрібно - давай розкриємо героя!"
Щоб ви розуміли (це був 2016 рік) мій редактор (лютий гомофоб) сказав, що йому це нафіг не потрібно. Тоді я зайшла з іншого боку і пообіцяла, що це інтерв'ю принесе нам шалені перегляди на сайт (як у воду дивилась) - і лише тоді він погодився.

Ми з моїм героєм проговорили години три. Про рівність, ставлення до геїв у місті та суспільстві загалом. Про київський прайд, про його роман, про українське квір ком'юніті. Про те, що їх орендодавець не знає, що здає квартиру парі (а не двом друзям). Бо у минулому він вже стикався з відмовами, коли казав, що хоче орендувати квартиру зі своїм хлопцем. Тоді мій новий знайомий здавався мені фантастичним: абсолютно творчим, відірваним від світу. І я подумала - чи всі геї такі? (обережно - шаблонне мислення).

А потім я познайомилася (чи мене познайомили - вже не пам'ятаю) з ще одним представним ЛГБТ-спільноти, який відкрив вільний простір для ЛГБТ friendly людей. Це був ковток свіжого повітря на той час в Дніпрі! Вони влаштовували вечірки, перегляди фільмів, танці. Формат ЛГБТ friendly передбачав, що туди можуть прийти як гетеро, так гомосексуали. Хтось не хотів/соромився відкриватися, тому прийти сюди можна було усім. Мій новий друг познайомив мене зі своїм хлопцем, при мені вони жартували свої пошлі жарти про геїв, і я подумала "так можна??". Потім зрозуміла, що так можна лише представникам спільноти)).

А потім на кількох моїх роботах в Києві у мене були колеги лесбійки/геї. І це ні для кого не було чимось "вау/ого". Головне, що ти хороша людина і добре робиш свою роботу - це єдине, що цікавить твоїх колег. Мабуть, десь в цій точці я пройшла шлях від здивування до повного прийняття. Від "ого, він гей!" до "він гей - і що мені з того?". Але мені знадобилися роки. І це при моєму вічному бажанні ставити на сторону меншини, тих, кого ображають/не розуміють.

До чого я це пишу? Я щаслива від того, як змінилося ставлення до представників ЛГБТК+ спільноти в Україні за цей час. Я - типовий представник зміни цього мислення. У сучасному суспільстві різні люди, і тільки їх особиста справа, яке вони ведуть або не ведуть сексуальне життя.

➡️➡️➡️

У медіа зараз дуже розгойдують тему щодо українців, які закордоном. От сьогодні прочитала допис Ярослави Кравченко з Дикого театру, пішла в коменти, а там... Одним словом, кожен впевнений, що він знає, як краще. Більш того - кожен впевнений, що тільки його/її думка правильна.

В індивідуальній психотерапії одним із базових понять є прийняття. Є речі, на які можна вплинути: власні думки, дії, рішення. А є, на які не можна: погода, глобальні політичні зміни, природні катаклізми, інші люди. Так - інші люди.

Наші друзі, знайомі, родичі - це окремі індивіди, думки яких неможливо прочитати. Їх часто неможливо переконати, бо тільки їм відомо про причини власних слів і рішень.

Я ніяка не "просвєтльона" в цьому питанні. Самій досі складно приймати, коли інші люди роблять не так, як мені хотілось би. Але що це, як не мій власний егоїзм? Дитяча позиція, де "або ти мені купуєш морозиво, або я зчиняю крик".
І можна що завгодно казати, кричати, заперечувати - люди роблять так, як вважають за потрібне.

Ті, хто вже зараз підіймає шум про "українців, яких нам треба повертати" вважають, що в них є надможливості вплинути на інших. Причому, через навіювання відчуття провини та сорому (не найкращий механізм, якщо що).

Причин, через які українці повернуться або не повернуться в Україну - сотні. 
Знаю українок тут, у Туреччині, які хоч зараз готові повернутися додому. Бо в них там власні квартири, родичі, всі друзі. Тут же вони свідомо не створюють собі оточення і шукають недоліки в турецькому  менталітеті. Але через те, що їх міста зараз обстрілюють - не їдуть.

Кілька моїх знайомих виїздили до Європи на початку війни. Десь місяця за чотири повернулися до чоловіків. І я дуже їх розумію. Не уявляю, як це складно підтримувати стосунки на відстані. Одна навіть кілька місяців тому народила другу дитину.

Я знаю, що багато українців (ще живучі в Україні) були незадоволені рівнем медицини (я зараз не кажу про приватні клініки, де після здачі крові дають шоколадку та де лікар з увагою слухає твої скарги). Я кажу про державні заклади - впевнена, що і у вас з ними теж є купа історій.

Окрема річ - корупція. Так, навіть під час війни.
Окрема річ - непристосованість міст до людей з інвалідністю. Ви помітили, що на вулицях міст і сіл майже немає людей на інвалідному візку? І це точно не тому, що в Україні таких людей немає. Це тому, що вони не мають можливості вільно пересуватися, заходити в магазини чи громадський транспорт. 

Що мені особливо болить - життя пенсіонерів. Українські пенсіонери економлять на всьому і це біль. Біль зустріти старість отак.

Багато українців зараз ставлять собі питання: як (і головне - де?) будувати своє життя надалі. Ніхто не хоче ставити життя на паузу через війну. Люди хочуть працювати там, де за це добре платять та є можливості для розвитку. Там, де буде комфортно їх дітям чи старим батькам. Там, де вони почувають себе безпечно.

І вибір тут - часто індивідуальний. Я можливо зараз скажу єрєсь (з точки зору нинішньої політичної повістки), але коли людина приймає доленосне рішення, вона в першу чергу думає про себе. Не про країну. Не про статистику.

Немає жінки, яка б вирішила народити першу/другу/п'яту дитину тільки через те, що вона переживає за демографічну ситуацію в країні. Це робиться для себе. Як і все в цьому житті ми робимо в першу чергу - для себе.

Українці, які вирішать повернутися додому або залишитися закордоном, зроблять так лише тому, бо це їхній оптимальний вибір. Вони зважать всі "за" і "проти". Вони обміркують свої перспективи в обох випадках (робота, народження/виховання дітей, старість, безпека, зручність). Тут не буде статистики - тут буде виважене рішення.

Перепрошую, що так багато, але мала потребу виговоритися. Моя головна думка - немає зараз "правильних" і "неправильних" українців. Ми не суспільство колективістів, ми нація індивідуалістів, де є свобода думки та прийняття рішень. Кожен українець в першу чергу - людина. А далі вже інші соціальні ролі.

Відповідаймо за себе з "Я позиції". Без ярликів. Без злості на тих, хто не поділяє нашої думки.