Європа бачила Боснійську війну, проте наш конфлікт за масштабами перевершив його – не буде хибним сказати, що наш конфлікт безпрецедентний для Європи на багатьох рівнях: масштабі, залученості, та геополітичних наслідків того що відбулося та того що нас ще очікує.

Відповідно, безпрецедентною ця війна є й для нас – ми перебуваємо в максимально екстремальній ситуації, на межі життя та смерті, ніби головний герой кінострічки, що з усіх сил намагається відсунути руку ворога з ножем від свого горла – проте через державний масштаб подібна ситуація максимального напруження розтягується не на секунди, а місяці та роки. Але весь цей час напруження ніколи не зникає – кожен тиждень, день та годину кожен українець переживає найбільш важливі для нього моменти життя – моменти, коли йому незупинно загрожує смертельна небезпека від рук ненаситного та безжального ворога, що продовжує ломитися на оперативний простір не рахуючись з втратами серед власного особового складу.

Проте людина – біологічний вид, зі специфічною для біологічного виду психікою, й на довгий період переживання подібних почуттів вона не розрахована, відповідно, навіть при незмінній критичності ситуації – повертається в спокійний стан.

Цей спокій добре відчувається на вулицях тилових міст. Звісно ж, люди навколо не відчувають скільки факторів має скластися, скільки зусиль має докласти держава та вони особисто, щоб вони прожили ще 5-10 років, а не їх разом з близькими витягали з-під завалів зруйнованих від КАБів будівель або намагалися стабілізувати після ударів заріном по табору біженців у Вінницькій області.

Єдиний, хто відчуває – це Держава.

Думаючи про перспективи війни напередодні неї, я думав, що моя доля – загинути від чергового удару авіабомбами по жилій забудові взятого в кільце Києва, що буде перетворюватися на Алеппо, коли ворог знищить наше ППО та почне облогу великих міст. Мисленно я встиг розпрощатися й з рідним Запоріжжям – очікуючи важкі міськи бої за лівобережну частину міста, що закінчились б підривом ДніпроГЕС для запобігання форсування ворогом акваторії Дніпра з подальшим затопленням місць, де я народився та виріс.

Проте цього не відбулося. Я недооцінив українську державу – поки я займався таким відірваним від справжнього життя ідіотизмом як отримання вищої освіти та побудовою кар'єри, держава планувала та направляла кошти, працівники українського оборонно-промислового комплексу обслуговували вже допотопні зенітні ракети та комплекси, армія займалась утриманням боєздатності, а багато небайдужих чиновників намагалися організувати хоч щось з нічого на цій бідній, богом проклятій землі.

Й в критичний момент вона продемонструвала себе. Мільйони були врятовані в ті дні й досі щоденно рятуються від навали зі сходу – в той самий час, як ці самі мільйони насправді не докладали жодних зусиль до підготовки до війни. За них встигли подумати та зберегти їх життя в найскладніший час.

Що може бути важливіше, ніж борг за своє життя та життя своїх близьких? Ніщо. Проте чи вимагала держава цей борг повертати? Я не відчув жодного разу – навіть зараз, після всіх посилень, держава поки що лише наполегливо просить, залишаючи можливість самостійно підготуватися та самому обрати підрозділ.

Продовження