Розкажу я вам, мої хороші, найбільше наїбалово у нашому житті.
Ні, це не промова ректора на врученні диплому. Не запевнення сержанта, що посадка попереду розмінована. І навіть не тихий шепіт коханої про те, що ти не змінився.
Найбільше наїбалово нашого життя, це коли тобі кажуть "Повертайся". А ти ще навіть не підозрюєш, що більше ніколи не повернешся. Бо не лишиться того, кому бажають повернутись.
Тому що в часи, назви яких я не згадаю, ти навіть з кожної мандрівки вертався інакшим. А тепер ...
Тепер "твоя совість прокидається лише за блокпостами". Тепер твій погляд шукає тих, у кого така сама порожнеча жерла гармати замість зіниць.
Сьогодні, будучи в місті, яке всі твої знайомі та близькі називають рідним. Сьогодні тобі хочеться лише кричати на вулицях. Не конкретні звинувачення, ні. Крик для тебе лишився єдиним способом примиритись з жорстким неспівпадінням. Адже твоє єство не може зрозуміти, як ти можеш ходити і дихати ТУТ, коли на повні груди живеться лише ТАМ.
Мозок звик консервувати час та емоції. Поки ти при ділі, до тих пір все, що тебе турбує - це кількість ворогів та набоїв. Адже лиш до тих пір триває життя.
А потім хтось з твоїх помирає. Хтось не повертається. Хтось зраджує. Розчаровується. Хворіє. Кидає тебе. В той час як ти розумієш, що більше нікого і нічого... не розумієш.
Саме тому у тебе, в короткі подаровані недоглядом диявола дні, лишається лише дві опції. 1 - дивитись на уламки свого життя крізь дно келиху коньяку. Тому що боги запою можуть на тридцять хвилин заглушити внутрішній голос ненависті до себе. Або ж, 2 - заходитись криком в благородному намаганні знищити себе, розпастись на атоми, лишитись некрологом, який ніхто не почитає та стати зайвою годиною бюрократії.
Бо просто пустити собі кулю в підборіддя - то для слабаків.
Адже до всього того хаосу в душі долучається бажання померти виправдано. Щоб тобою пишались, а не страждали близькі.
На якусь мить алкогольної люті ти усвідомлюєш думку, що тебе можуть зрозуміти лише військові письменники та мертві музиканти минулого сторіччя.
І з кожним ковтком отруєної спиртом води та вдиханням спаплюженого цигаркою повітря, тобі все чіткіше викарбовується в голові одна-єдина теза
"ТЕБЕ БІЛЬШЕ НЕМАЄ"
Є придаток до військового майна, який знає, як реагувати на обстріли, вимоги генералів, потреби коханої та прохання дитини.
І дійсно тебе турбує лише останнє і безпритульні коти. Тому що, ні діти, ні коти, ще не встигли зробити нічого, щоб тебе розчарувати.
Ось і промайнули дні, сповнені захвату і щастя, болю і відчаю. А від тебе нічого не лишилось.
Залишки твоїх мрій закопані разом з друзями на військових цвинтарях.
Отже, ти стоїш посеред чергового міста. Замість крові в тобі - кава, а рот повний смоли з цигарок. Відображення в дзеркалі лякає навіть тебе затаєнною люттю. Що далі?
Обравши тут і зараз шлях писанини, у спробах віднайти ті уламки себе, що за недоглядом бога не завіялись у степах Херсонщини, лишаються без відповіді сотні питань.
Єдине, що тішить - це спад тієї люті, що змушує мережити зі швидкістю падаючого снаряду сторінки блокноту.
"Звідки така пафосна метафора?", спитають мене мертві друзі. "Бо це тепер єдина швидкість, яку я і ви точно знають.", зніяковіло відповім я голосам в своїй голові.
А повертаючись до першотворчої ідеї цього есею, я можу сказати лише одне.
Хіба це не наїбалово, що жодна курва не попередила нас про всю цю хєрню?!
Мене тішить лише той факт, що, навіть знаючи відповідь, я б вчинив так само. І це вбиває найбільше.
✍️ Офіцер батальйону ТрО, наш чятланін із псевдо "Олег Мрієнко"
(Текст взяли з дозволу автора із його ТГ каналу)Чят |
Карʼєра |
Події |
Просто лінк