Історія

​​Рік трьох імператорів

1888 рік для Німецької імперії став украй бентежним. Протягом першого півріччя громадяни цієї держави встигли провести в останню путь Вільґельма I — 90-річного імператора, що склав повноваження рівночасно зі своєю смертю в березні 88-го; привітати нового лідера держави — 56-річного Фрідріха III, а через 3 місяці, в червні, довідатися про його смерть та похорони; і нарешті виспівати дитирамби Вільґельму II — третьому за ліком кайзеру 88-го року, який у серпні 1914 року стане великим гравцем у кривавій опері під назвою «Перша світова війна».

Тому-то в Німеччині депресивний 1888 рік дістав назву «року трьох імператорів»: Вільґельма I, його сина Фрідріха I та внука Вільґельма II. Найменш політично та суспільно корисним для імперії очевидно виявився Фрідріх III: не встиг. Його королівська доля стала б унікальною в будь-якій імператорській сім'ї: ще до смерті батька Фрідріх захворів на рак гортані, імовірно, через те, що вкрай багато курив; а неправильний діагноз та лікування лише пришвидшили погіршення стану хворого. Коли настав час братися за кайзерський титул по смерті батька, хвороба вже суттєво його знесилила — згодом кайзер взагалі втратив здатність розмовляти, доки не сконав від хвороби рівно за 99 днів після своєї коронації. Єдиним його значним політичним рішенням стало відправлення у відставку міністра внутрішніх справ Роберта Віктора фон Путткамера.

Фрідріх помер не молодим, у віці 56 років. За свого життя він устиг визначити громадянські пріоритети, і його політичний вектор був ліберальним. Також Фрідріх був одружений на дочці королеви Вікторії. Якби чоловік менше курив, міг би значною мірою уникнути тієї Європи, яка зайшла в коротке і водночас криваве XX століття.

​​Америку довелося відкривати двічі?

Христофор Колумб, мореплавець із Генуї на службі іспанської корони, під час своєї експедиції в 1492 році не досяг амбітної цілі: мореплавцям не вдалося знайти новий шлях до Індії, адже нові землі, які вони сприйняли за азійські береги, насправді були новим материком. Про це світ дізнався згодом. Як і про те, що за 500 років до іспанської місії ці ж землі були відкриті та колонізовані скандинавами.

На прохання назвати головну морську потугу середньовіччя зазвичай першими спадають на думку саме вікінги, нормани або скандинави — синонімічні слова на позначення одного явища середніх віків. Така відповідь однозначно має своє обґрунтування в історії. Скандинави першими колонізували Ісландію, це сталося у 874 році. Наступне велике відкриття північних мореплавців та попутня колонізація Ґренландії датується 980 роком. Згідно з «Сагою про Еріка» власне Ерік Торвальдссон, або ж Ерік Рудий, став першовідкривачем. Син вигнанця (саме таким у Норвегії був Ерік) Лейф Еріксон продовжив батькову справу й поплив експедицією до узбережжя Північної Америки, яку справжні першовідкривачі назвали «Вінландом» (землею вина).

Археологи, що проводили розкопки на території Ньюфаунленду (Канада), знайшли залишки давнього поселення, які датували приблизно зламом X та XI століть. Сьогодні в Л'Анс-о-Медоуз, провінція Ньюфаунленд і Лабрадор, є навіть відновлені будинки колоністів, збудовані за зразком поселень у Скандинавії (1). Та що далі вікінги ішли на захід, то важчими були умови проживання і контакту із центром, який теж утрачав колишню силу. Згодом зв'язок скандинавів із Вінландом було повністю втрачено, що потім сталося також з Ґренландією. Останній корабель із Ґренландії приплив до Ісландії 1410 року.

Саме тому рано чи пізно час перевідкривати Америку мав би настати, оскільки зв'язок із нею було втрачено. Що також цікаво, науковий зміст відкриттів Лейфа Еріксона та Христофора Колумба можна оцінити на користь Ерікового сина, адже він сприйняв Північну Америку за новий недосліджений материк, на відміну від іспанської експедиції на приблизно 500 років пізніше, яка оцінила ці землі як Індію, або принаймні близькі до неї азійські узбережжя.

Почитати про Вінланд можна в кількох автентичних джерелах: Graenlandinga Saga («Сага про Ґренландію)», Eirik’s Saga («Сага про Еріка»), Gesta Hammaburgensis ecclesiae pontificum («Діяння архієпископів Гамбурзької церкви» Адама Бременського).

​​Собаки та Перша світова війна

Собаки були в складі дивізій щонайменше німецької, британської, французької, російської та армії США, відповідно охопивши своєю писутністю два основні фронти війни: Західний та Східний (1). У фронтовій та прифронтовій зонах собаки виконували дві основні функції. Перша — зв'язок. Доставка листів, телеграм, проведення телефонних ліній (останній пункт демонструється на світлині). Інша — функція медична. Найкращі друзі людини на фронті були не лише друзями й талісманами: вони ставали і найкращою швидкою допомогою, адже деякі чотирилапі були задягнуті в жилетки з комплексною аптечкою, яка за сигналом з'являлася біля пораненого солдата протягом лічених секунд.

Також собаки могли виконувати розвідувальну функцію, гавкотом попереджаючи ворожий наступ або хімічну атаку (у випадку останньої тварин, як і людей, одягали в протигази (2)). Логічно припустити, що в траншеях та навіть поза ними вони брали участь у ближньому бою, але конкретно писемних або фотодоказів цьому я наразі не знайшов.

Загалом на фотографіях Першої світової війни можна побачити і голубів (вони теж доставляли повідомлення), котів, мавп, віслюків, верблюдів та ще більш несподіваних учасників війська.

Побачити це частково можна, тицьнувши сюди.

​​Де справжній центр Європи?

На фото зображено значний туристичний об'єкт на Закарпатті — пам'ятний знак географічному центру Європи, що розташований у селі Діловому біля Рахова. Щороку тут можна зустріти безліч туристів, які зупиняються та роблять світлини на місці «точного географічного центру Європи». Та майже ніхто не цікавиться історією появи цієї легенди, або тим, що місць під назвою «центр Європи» в Європі є щонайменше сім.

Білий монумент із блакитним окресленням був споруджений у 1887 році австро-угорськими географами. Напис, що залишили на ньому латиною, не має однозначної інтерпретації. Дослівно він перекладається так: «Це постійне, точне і вічне місце, визначене спеціальним апаратом, виготовленим в Австро-Угорщині, в Європейській системі широт і довгот у 1887 році». Жодних відомостей про те, яким чином географи обрали цю точку і що вона означала, немає. Є лише припущення. Але це не зупинило СССР, до якого потрапила територія Закарпаття разом із монументом, у перетворенні цього місця на географічний центр Європи: біля австро-угорського монумента було споруджено стелу, яка це підтверджує. В незалежній Україні, як можна зрозуміти, від історії з географічним центром не відмовилися.

Таким робом українське Закарпаття стало одним із місць, де гіпотетично знаходиться географічний центр Європи. Найближчий від Рахова такий об'єкт — на території Словаччини, в селі Крагуле. Пам'ятні знаки з аналогічним змістом є в Польщі (місто Суховоля), Литві (село Пурнушкес) та навіть Білорусі (Полоцьк) (1).

А ось Книга рекордів Гіннеса єдиним географічним центром Європи визнає поселення Бернотай, що за 27 кілометрів від Вільнюса. Теж у Литві.

​​Сталінський ампір — архітектурний символ

Кілька днів тому повернувся з Волині, привіз із собою світлину. На ній житловий будинок у Луцьку, на проспекті Волі, збудований в архітектурному стилі під назвою «сталінський ампір». Зверніть увагу на фасад і атмосферу споруди, вона — суцільний контраст. Частково це схоже на ЖК, що будувалися за та після Микити Хрущова: прості прямокутні вікна, стіни з дрібних бляклих плиток, відсутність барельєфів чи горельєфів. Але водночас сюди прикручені балкони, ніби демонтовані з будинків царської Росії, а також великі декоративні карнизи та технічно зайві, але по-імперськи необхідні розкішні парапети, що прикрашають похилий дах із класичним горищем.

Така архітектура навряд привертала б особливу увагу, якби хронологічно була наступною після російського класицизму та модерну, що були типовими для Російської імперії, і зразки яких досі збереглися в більшості українських міст на схід від Збруча. Але після Жовтневого перевороту плавного переходу не відбулося — в архітектурі Червоної Росії та підконтрольних їй територій домінантним став конструктивізм — цілком новий стиль в архітектурі, для якого були характерні прості форми і прямі кути. Чудовим прикладом конструктивізму в архітектурі СССР є відома будівля Держпрому в Харкові.

Дивним є саме те, що архітектурний конфлікт між класичною та авангардистською архітектурою відбувся не в період становлення СССР, не в 1920-х, а з тридцятих по п'ятдесяті роки, коли всіма державними кнопками і нитками в червоній імперії керував Йосиф Сталін. Цей певною мірою архітектурний відкат був досить символічним, адже візуалізував відкат більш масштабний, пов'язаний не лише з мистецтвом, а з існуванням СССР.

Зашкальна авторитарність режиму, параноїдальний страх опозиції, репресії проти культур союзних республік, війна за стратегічні території та сфери впливу, а не за світову комуністичну революцію — ці елементи політичного життя СССР за правління Йосифа Віссаріоновича не дозволяють назвати його маріонеткову імперію комуністичною державою. Зате дозволяють дещо інше — назвати архітектуру періоду сталінізму ампіром, тобто імперським стилем.

​​З історії українського правопису

Желехівка, кулішівка, драгоманівка, ярижка — все це назви українських правописів, які виникали та занепадали протягом XIX століття. Ні Російська, ні імперія Ґабсбурґів (згодом — Австро-Угорщина) не були зацікавлені в наданні українському рухові державного обрамлення. Одним із кроків до одержавлення українців безперечно стало б затвердження одного офіційного українського правопису. Власне через відсутність чіткої позиції держави щодо українського правопису його варіацій існувало вкрай багато.

Окрім названих вище була також гражданка, вперше застосована митрополитом Петром Могилою ще в XVII столітті, і згодом залучена галицькими русинами, які видали цим шрифтом в Будапешті альманах «Русалка Днѣстровая».

Мало місце на Галичині і язичіє, великий витвір москвофільського руху. Якби його лідери, Іван Наумович чи Антоній Петрушевич, жили сьогодні в Україні, то на виборах до Верховної Ради голосували б за партію «Опозиційна платформа — За життя». Схожим було і «язичіє», яким вони послуговувалися, — проросійським і абсолютно невідповідним тому, як розмовляли самі москвофіли. Ця правописна система суперечила основному стрижню всіх інших — принципу «як чуємо, так і пишемо».

Значно пізніше, у 1927 році з'явилася скрипниківка, правопис УССР, деякі норми якого повернули в цьогорічній редакції українського правопису. Це рішення Правописної комісії в будь-якому разі мало сенс, адже обставини, в яких цей правопис було замінено варіантом 1933 року, дуже сильно підважує історичну легітимність останнього. Власне із цими подіями пов'язують самогубство Миколи Скрипника, автора скрипниківки, який застрелився невдовзі після її скасування.

Сьогоднішній же правопис головним чином успадкував варіант 1933 року, але, як бачимо, Правописна комісія взяла курс на повернення норм, які загалом можна охарактеризувати як дорадянські. Закон про мову, ухвалений у травні українським парламентом, не тільки встановлює межі використання української мови в Україні, але й чітко вказує, що громадяни України повинні послуговуватися саме чинним правописом.

На картинці желехівка, до речі.

​​У 1897 році в Російській імперії було проведено перший загальний перепис населення. За його даними було створено карту, прикріплену до допису, — вона вказує на домінантну мову в кожному повіті чи іншій адміністративній одиниці імперії. Як бачите, карта вказує на те, що українською (жовтий) розмовляла понад половина населення в усіх генерал-губернаторствах, губерніях і повітах, що сьогодні відповідають державному кордону України, за винятком хіба що Аккерманського повіту Бессарабської губернії, де найпоширенішою виявилася болгарська мова.

Я пропонував би пошукати ще жовтого кольору, але не на Кубані чи інших суміжних до сучасної України територіях. Феноменально, але він є на протилежному кінці Російської імперії — у Приморській області, на кордоні з Китаєм та Японією. Ця територія також відома як Зелений клин, поряд із Малиновим (Кубань), Жовтим (в течії Волги) та Сірим (на межі Сибіру і Казахстану), виникла внаслідок масово переселення українців, які організували тут достатню діаспору, щоб під час Лютневою революції 1917 року утворити окреме державне утворення — Українську Далекосхідну Республіку, зі власними державними органами, пресою, армією та конституцією (1).

​​Ярослав Грицак, «Нарис історії України». Допис приурочено до парламентських виборів.

Реформи 1860-х рр. остаточно закріпили за польською елітою монополію політичної влади у Галичині. Ця монополія забезпечувалася системою виборів послів до галицького сойму, який почав діяти з 1861 р. Вибори проводилися по окремих куріях, що більш-менш відповідали основним класам галицького суспільства: поміщицькій, міщанській, торгівельній і селянській. Помимо непропорційного представництва (3 тисячам галицьких поміщиків гарантувалася майже третина місць, тоді як майже мільйон міщан не мали навіть половини), виборча система передбачала непрямі вибори у селянській курії. Під час виборів польська еліта ще додатково збільшувала своє представництво завдяки фальшуванням результатів виборів, підкупу або прямого тиску на селян. Безпосередньо перед голосуванням селянських виборців нерідко садили за столи, де коштом місцевої адміністрації і поміщиків їх щедро вгощали ковбасою і горілкою. “Галицькі вибори” з їхньою “виборчою ковбасою” (“Wahlwurst”) стали метафорами в австрійському політичному жаргоні (1).

​​Шовіністичні ігри

Російській імперії тяжко давалося перетравити свій шматок Речі Посполитої, загарбаний за трьома імперськими поділами. Листопадове повстання 1830-31 років, очолюване поляками, зазнало поразки й було жорстко придушене царською владою. Багатьом свідомим діячам польського визвольного руху довелося емігрувати за кордон. Одним з емігрантів був Францішек Духінський, польський історик, що згодом став автором теорії про неєвропейське походження російського народу (1).

Мало того, що пан Духінський таку теорію створив, він ще й її активно поширював у Франції, де тривалий час проживав. Росіянам, які взяли ще з часів москаля-руського царя-імператора Петра I курс на інтеграцію в Європу, це щиро допікало. Що цікаво, допікало як носіям імперської влади, так і ліберальній опозиції, адже що-що, а віра в європейськість власного народу їх об'єднувала.

Ось витяг одного з випусків російського журналу «Отечественныя записки» за 1864 рік, де цілу статтю присвячено невдоволенню польським демагогом. «Московиты же, по его мнѣнію, составляють совершенно особый родь метисовь на землѣ, происшедшій оть смѣшенія десяти израильскихь племень сь двадцятью племенами какой-то небывалой монголо-турецко-негро-индійско-китайской расы, для краткости называемой туранскою (2)».

А як ви гадаєте, чи мав хоч частково рацію пан Духінський зі своєю теорією✔️, чи це було частиною шовіністичних ігор✖️?

​​Дякуємо за тисячу!

Ми з вами подолали цю символічну зупинку — тисячний ювілей. Менш як за рік з моменту створення каналу, завдяки моральній, рекламній та навіть фінансовій підтримці небайдужих читачів, ми це зробили. Тож щиро дякую всім тим, хто допомагає та стежить за @istua.

З цієї нагоди було створено анонімне опитування авдиторії каналу: ваш вік, геолокація, історичні смаки та побажання. Присвятивши цьому кілька хвилин свого часу, ви допоможете здійснити демократизацію каналу: завдяки опитуванню ми краще знатимемо, що хоче читати або бачити наша авдиторія. Тицяйте.

Також, якщо вам подобається те, що ми робимо, ви завжди можете підтримати видання. Це можна зробити як фінансово, перерахувавши будь-яку суму грошей на картку ПриватБанку 5168 7559 0237 0028 (Побережний В. В.), так і порадою приєднатися до каналу серед свого кола спілкування. Підтримуючи видання, ви гарантуєте його подальше належне функціонування.

​​Столипінська краватка — популярний в Російській імперії вислів, що став синонімом до шибениці після революції 1905-1907 років. Сама фраза вперше прозвучала на засіданні Державної думи в листопаді 1907 року. На той час Петро Столипін, російській націоналіст та реформатор, був головою Ради міністрів, говорячи по-сучасному, прем'єром. Тож він мав усі права бути причетним до масових репресій проти учасників революції і цим радо користався.

Петро Столипін закарбував своє прізвище в історії у складі двох крилатих висловів: «Столипінська реформа» і «столипінська краватка». Я сподіваюся, не слід було пояснювати, чому аграрна реформа зараз значно ширше відома та вивчена, ніж репресивна діяльність цього російського політика.

​​Свіжий допис достатньо великий, щоб опублікувати його в Telegra.ph — спеціальному телеґрамному застосунку для створення текстів.

Наратив присвячений українській історії періоду Гетьманщини. Чи правильним був вибір Богдана Хмельницького, коли він в 1654 році обрав своїм союзником Московське царство? Читайте за посиланням нашу спробу переглянути доленосне рішення гетьмана. Своїм аналітичним змістом стаття закликає вас до роздумів щодо цього складного питання історії України.

​​Молотов & foreign languages

В'ячеслав Скрябін (псевдо — Молотов) — людина, що була другим диригентом зовнішньої політики СССР після Йосипа Віссаріоновича Сталіна. Насправді другий в черзі після червоного вождя — це вкрай високий рівень повноважень та впливу в Союзі 30-50-х років попереднього століття. Народним комісаром закордонних справ гаспадін Молотов був призначений 3 травня 1939 року, замінивши на посаді Максима Литвинова. Максим був хорошим комісаром, але в нього була одна велика проблема — єврейське коріння, тож, ідучи на зближення з Третім Райхом, Йосип Сталін зловив той факт, що національне коріння може загрожувати побудові міцних дипломатичних та союзних зв'язків між двома державами.

Саме Молотов був одним із укладачів відомого у світі пакту Молотова-Ріббентропа, у створенні якого, тим не менш, ключову роль відіграли далеко не міністри чи комісари закордонних справ. Потім восени 1940 року, за кілька місяців до підписання Адольфом Алуїзовичем Гітлером плану «Барбаросса», «козачок» Сталіна їздив на переговори з Ріббентропом до Берліна, де безуспішно виборював для СССР право на вихід до Босфорської протоки та сферу впливу на Балканах. Після перефарбування псевдокомуністичної держави від братерства з німцями до страшного шовінізму, Молотов десятки разів зустрічався з американськими, британськими, французькими делегаціями тощо, зокрема з Едвардом Стеттініусом, Ентоні Іденом, Шарлем де Ґоллем, і, звісно, Вінстоном Черчиллем та Франкліном Рузвельтом. В'ячеслав Молотов був одним із найактивніших учасників Ялтинської конференції, де ефективно захищав радянські інтереси в дискусіях з англійською та американською делегаціями.

При цьому В'ячеслав Молотов, нарком закордонних справ СССР, не знав жодної іноземної мови (1, 2). У нього були власні перекладачі, наприклад, Валентин Бережков, якого нарком свого часу врятував від «виправних робіт» чи ймовірнішого розстрілу. Уявіть собі, людина, яка відповідає, хоч і в лапках, за міжнародний імідж своєї держави, не знає більше однієї мови. Був би Литвинов, але довелося зняти, бо, бачте, єврей.

СССР в усій своїй красі.

​​Козацькі літописи: більше, ніж більшість уявляє

На світлині Страсбурґ, одне з трьох міст, де сьогодні засідає Європейський парламент. 278 років тому саме в цьому місті народився Жан-Бенуа Шерер, французький історик та дипломат. Здобувши належну освіту в Єнському університеті, пан Шерер зміг зробити те, що українців сьогодні може зацікавити — написати історію України.

Життя французького науковця не було статичним. Він багато подорожував, відвідавши вкрай багато локацій Європи XIX століття: Стокгольм, Копенгаген, Берлін, Санкт-Петербурґ. Імовірно, Шерер був близько знайомий із Каліостро. 😮 Під час перебування в «Пітєрі», як сьогодні неформально називають місто росіяни, Шерер працював у французькому посольстві. Його праця про Україну не була єдиною в науковому доробку, до нього входила серія робіт з французької, російської історії тощо.

Annales de la Petite-Russie, ou Histoire des Cosaques-Saporogues et des Cosaques de l'Ukraine (1). «Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців та козаків України» — так називається його наратив, присвяченій історії Козацької України, що був оприлюднений в Парижі 1788 року. Робота є оригінальною лише частково, оскільки значний шматок Annales de la Petite-Russie займає переклад іншої праці з історії України — «Краткого описания Малороссии» 1777 року (2), яка водночас стала фундаментом для більш настільної «Краткой летописи Малой России» Василя Рубана і Олександра Безбородька.

Але насправді таких літописів на XVIII століття було суттєво більше, ніж три. І, на хвилинку, вони не є складовими збірних історичних загальноімперських хронік, а є окремими літературними працями, присвяченими виключно українській історії. Автори чітко відділяли грішне від праведного.

​​Цього тижня великий допис є, він про Київ, але опублікований не в нашому каналі. Спеціально на прохання автора «Мовного трибуналу» (@mov_tribunal) наративчик, присвячений темі #KyivnotKiev, опублікований саме в цьому каналі.

Приєднуйтеся і читайте, шановні поціновувачі та поціновувачки історії!

​​Найдовший президент в історії США

На світлині Франкліну Делано Рузвельту, тридцять другому президенту Сполучених Штатів Америки, шістдесят два роки. Наближалося завершення його третьої каденції на найвищій державній посаді батьківщини. В цей час президент хворів поліомієлітом (вже понад двадцять років він не міг самостійно ходити), страждав від гіпертонії, а також серцевої недостатності. У цей же час в Європі та, особливо для американців, на Тихому океані тривали бойові дії проти Німеччини і Японії. І Франклін Делано Рузвельт... ні, він не просто гідно завершив третю каденцію...

Рузвельт виграв вибори вчетверте. За тривалістю це було і залишається абсолютним рекордом серед президентів США. 20 січня 1945 року президент вчетверте склав присягу. За 82 дні після цього президент помер (1). Рузвельт, певне, на краще й не сподівався. Йому чудово були відомі власні хвороби. Але нащо було тоді балотуватися вчетверте?

Залишити президентський пост тієї зими Франкліну не дозволяв громадянський обов'язок. У нього залишалися незавершені справи в Ялті, де мала відбутися чергова конференція «Великої трійки». Окрім 32-го президента США, до трійки входили Вінстон Черчилль та Йосип Сталін. Саме їм протягом кількох лютневих днів у Ялті довелося встановлювати правила й умови врегулювання світу після війни, яка ще навіть не завершилася. Імовірно, про саму конференцію в нашому блозі з'явиться ще окремий наратив.

Завершав своє президентство Рузвельт у не менш важливий час, ніж розпочинав. Посада вперше дісталася йому в один із найважчих періодів історії США, в час глибокої економічної кризи, широко відомої як «Велика депресія» (Great Depression). Ніщо краще не скаже про діяльність новообраного президента, ніж той факт, що вже 1933 року економіка країни суттєво стабілізувалася — справжню кризу було подолано.

Історія людства може розказати багато різного, а ще більше з цього можна зробити висновків. Гадаю, є рація не забувати історії таких людей, як тридцять другий президент США. Людей, перед якими можна щиро зняти капелюха, на яких було б добре рівнятися.

Франклін Делано Рузвельт не мав змоги ходити, проте повів за собою мільйони американців.

​​Наративчик про Росію

Добре роздивіться прикріплену світлину, якщо ще цього не зробили. В нижньому куті обведено рідковживаний та маловідомий термін — «Вторая отечественная война». Що він означає?

На цьому російському агітаційному плакаті йдеться про Першу світову війну. Сьогодні ми її називаємо саме так, але 105 років тому, коли цей глобальний військовий конфлікт розпочався, чіткої назви він не мав. Здебільшого військові дії 1914-1918 років маркувалися як «Велика війна».

Але в Російській імперії нова війна одразу ж дістала красномовну назву — «Вторая отечественная». Маркування «отечественная» до цього вживалося лише щодо однієї війни — російсько-французької 1812 року, що була складовою Наполеонівських війн, масштабних військових кампаній Франції протягом 1799-1815 років. Конкретно військова кампанія Наполеона 1812 року добре закарбувалася в російській історичній пам'яті як переможна для імперії. Варто лише згадати культову поезію Михайла Лєрмонтова:

Скажи-ка, дядя, ведь не даром
Москва, спаленная пожаром,
Французу отдана?
Ведь были ж схватки боевые?
Да, говорят, еще какие!
Не даром помнит вся Россия
Про день Бородина!

З серпня 1914 року в імперії відбулося потужне патріотичне пожвавлення, яке в певній мірі навіть посприяло консолідації росіян з иншими інтегрованими в «тюрму народів» народами, зокрема й з українцями (1). Піднесення було достатнє, щоб ознаменувати війну «Второй отечественной». Царю Ніколаю II було вкрай вигідно взяти участь у великій війні і виграти її: це був спосіб суттєво сповільнити ліберальні та сепаратистські рухи всередині імперії, які зростали вперто за градацією. Шалена слава імперського тріумфу затьмарила б усі проблеми монархії.

Спочатку все справді рухалося за обраним курсом. Але ця велика авантюра, якщо цар справді йшов у війну з такими передбачливими намірами, завершилася повним фіаско для монархії.

На зміну одній тюрмі народів прийшла инша. Як показало опитування, ще суворіша.

​​«Україну розколює не відкриття історії, а її незнання. ЇЇ розколює не постать Степана Бандери, а той Бандера, якого придумали в Росії», — Володимир В'ятрович, голова Українського існтитуту національної пам'яти.