Храм поезії

вулиці міста
в мільйонах однакових віршів
порівнюють із артеріями.
я ж твої артерії, вени та капіляри
порівнюю з проспектами, вулицями, провулками,
на яких тріпотливою пташкою
мешкає щастя,
обійми порівнюю
з квітучою аркою,
що веде до чогось чарівного
між пилу рутини та смогу тривог.
а раптовий поцілунок —
із кульбабкою посеред січня,
що розквітла коло фундаменту багатоповерхівки:
подумала, що весна.
чому не дозволити й собі розквітнути «не в пору цвітіння»?
адже завтра —
воно таке примарне...

@tettios

якщо особисті кордони не заблокують,
мій літак долетить ще до весни
нам з тобою блукати повітряними коридорами
в пошуках корид, іншої колібряної екзотики, де рожевість фламінго
лише суміш крові та штучного молока
яким годують нас,
як койоти своїх дітлахів - від мертвої енергії
шкалить радар, нервово смикаючись
норд-ост норд-норд блок/пост

ми застрягнемо десь
між стовпів світлового шуму
зависнемо
десь в безінформаційному просторі
двома сонцями зі слабкою оперативкою
хтивка
хтивка
хтивка
і бог, як мама, дивиться з-за плеча
/дитино, та не соромся вже, якщо хочеш, вивчай/


наші соціомеланоми орхідеями розквітнуть
бо ядерка — це не жарти
так високо над своїми бажаннями
ще не літав ніхто
надтрадиційна межа
надзвукові життєвбивчі хвилі

коли світ перевертався догори дном,
наш літав, скеровуючи розпечену морду до сонця
ковзав змією між кам'яних планет
злизував залишки білого порошку
з теплих долонь зірки-праматері
колись він неодмінно повернеться
й до нас світлою стороною

нам лишиться пробігти
лише сто метрів під градами метеоритних дощів
до наступного березневого

@viknapoetry

ще є час долучитись

Хто тебе називав огидною 
і чому ти у це повірила? 
Звірі в нетрях свідомості гиркають —
теплі, злякані звірі. Відголос 
б’ється хвилями в береги м’які 
і відбитки лишаються свіжими. 
 
Хто тебе називав невдахою 
і чому ти із цим погодилась? 
Слово ціпко у дерму в’їдається, 
мов нанесене магнум-голками. 
Шкіра фразами у сандаловий 
розфарбована, і не гоїться. 
 
Хто викрикував ниці прізвиська 
і чому ти це їм дозволила? 
Хто тебе визначав, хто вирішував, 
ким ти зараз є? Пустодзвонили: 
«Фу! Дивіться, вона!», і тріщини 
йшли по берегу розтривожено. 
 
Скільки попелу ще на голову 
посипатимеш? Попелюшко, ти, 
мов наміткою, прахом гордощів 
вкрила сором, себе спаплюжила, 
аби тільки не чути гострого, 
прилипаючого, болючого. 
 
Знай, ти — цінна і досконала, як 
квінтесенція літа в дівчинці, 
яка носить смішну панамочку, 
і сережки-черешні дібрані. 
 
Зло не має всевладдя над нами. 
Шкіра, як свіжопобілені стіни —
чиста від будь-яких написів. 
Звірі пильно глядять володіння.

@buryanpoetry

Мета-леві
дерева-заводи
намарили крони туману.
"Це майже фотосинтез!", — казали.
І Місто вдихало.

Запріле скло
поступально
забувало намальовану квіточку.

Муркотились автомобілі.

*Урррр*банально порівнювати дороги із венами?
Де вони, утворюючи заторозгустки,
невідворотно доведуть Місто
до інфаркту?

Пошкодуйте ж його металевове серце.

*Урррр*еалістично?
На стиках-баней-бо-тісно
сидять...
Птахи!
Голуби-та-ти-хоч-знаєш-що-вони-переносять.

Знаю. Тому підспівую:

Урррр... Урррр...

Б*урррр*чить в животі.
Дивно, хіба не я сьогодні наїлася піску та вихлопних газів?

Улюблене частування (хоча не таке вже і часте) —
молода трава —
досі бореться за кожен квадратний малометр влади.

=========================

— Тобі потрібен інтернет?

— Іnterme-що? не чую за г*урррр*котом.
Терен шумів, терен із шуму, мов
хоче залити весь простір для спокою
рокоту повіддю. Розум заповнений.

— Що на тебе найшло?

— Вибач, байдикую.

=========================

*Урррр*коче дощ.
Звідкись береться запах землі,
на якій вже слід застиг.

Люди розкрили бутони-дашкѝ,
щоб не дати себе полити.
І мокровшпиньки
побігли
у справах.

Місто видихнуло.
Чергову хмаринку
пари.

@khashchi

Твоє тіло

Тіло твоє неприступне, п'янке, незалежне.
Я перетнув би кордони його непорушні.
Сонце стрічав би на теплім його узбережжі
Райського Саду, де ніжаться праведні душі.
Як Одіссей, дочекавшись, доплив би. Я - мушу.

Тіло твоє неповторне, струнке, досконале
Пігмаліон мурував із небесної глини.
Наче води у пустелі, щоразу замало,
Путами млості нещадно його би поглинув.
То - самоцвіт найясніший, найглибша перлина.

О, я нарешті дістався торкань оксамиту,
Квітку любові знайшов у відмов бур'яні.
Пристрасні оди співатимуть зорі ясні,
Будеш, Елладо, від воєн титаном покрита.

Тіло тремтіло - тривожило тале торкання,
Трепетом тління тремтіння точили тавра.
Тішили торси, танцюючи тортурування,
Темінь тканини табу толочи - то трава.

Боже, коли я помру, лиш одну маю примху -
Тіло пречистої юнки з собою до Раю
Мрію забрати, щоб пити росу його тиху,
А як без нього - хай в пеклі собі догораю.

Тіло блаженне твоє огортаю безкрає...

Іван Добруцький

світ починався з того, що вигоріли міста
час бити перестав, зміліла світлина пуста
лід починався зі злив, зі зламаних live кісток
ти постив себе у тік ток, а мені залишався крок
до всотаної пустелі від стелі і до підлоги
де кроками плачуть ноги, допоки їм небо стелять,
допоки вигини злого палають в стожарах ван гога,
збиваючи сни у сніп.
і борошном сипле сніг.

і я порізала мрії на чай, як листя меліси,
закручена в млосний відчай, зібгана млявим тістом,
ліпи вже з мене що хочеш, сортуй на розпечений лист,
я буду отрутою ночі цідити гарячий розчин
крізь зуби міської брами. не пий із моєї рани -
там пестять світанки відьми відлунням кривих фіранок,
закляттям розбитих губ, плеоназмами злив мортидо.
...а з неба - чи попіл, чи сніг,
чи в пір'я розпатраний світ.

@viknapoetry

Як ти, брате?
Знаю, що зараз спекотно,
знаю, що літо розніжує.
              Але виживе той,
хто міцно тримає в лещатах пам'яті —
              зима  близько..
І в найлютішу спеку,
і прозорою весною —
              зима близько...

Як ти, брате?
Які уламки літа вже затяг у свою нору?
Чи наткав полотна з розпеченного каміння та гарячого піску?
Чи стоять у льоху пляшки
                                      з кульбабовим вином?
Чи достатньо у слоїках світлячків та Чумацького шляху?
Чи печеш пироги з літніх заходів сонця?
Чи нальодянив
                             м'ятний вітерець?
              Зима близько...

Не зволікай, брате!
Хапай і намотуй туман на котушки,
                    соли щебетання пташок,
                             настоюй запах хвої.
Чи стоїть у коморі
у трьохлітрових баняках
найдорожча коштовність літа —
сонце, зібране на Літу*?
              Зима близько...

Нумо, брате, закатаймо рукави!
Набиймо перини хмаринками та пухом кульбаб!
Зашиймо в шкарпетки політ ластівки та серпокрильця!
Заплетімо у пасма пахощі троянд і бузини та спів солов'я!
Чи літають за склом буфету бронзівки та бабки?
Чи скачав у клубки купальські ватри?
              Зима близько...

Брате, не зволікай!
Знаю про зимовий одчай,
як немає припасеного за пазухою
                                                             літа...
               Зима близько...
               Близько!

Брате, ти знаєш, що я люблю?
Зварю зілля
             з променів своєї анахати,
напуватиму тебе, щоб ти ріс
                                          та росло
                                          твоє серце.
З маленьким серцем легше жити,
але чи вмістить воно
                                    всі наші скарби?
Чи витримає маленьке серце
                                      кульбабове вино?

Поплач, брате, поплач!
Ти звикнеш.
Велике серце витискає сльози,
яким мало місця поруч з ним,
але тримає над землею,
                        як гелієва кулька.

Не плач, брате, не плач!
Ми ж з тобою одного роду,
ми не вміємо швидко бігати,
      але виживемо
у довічному марафоні
                     втечі від зими.
Ми ж бо розпечені леза,
що ріжуть кригу,
коли в наших душах
       хлюпають спалахи
                      кульбабового
                                            вина.

Вистоїмо, брате, вистоїмо!
Переживемо і цю зиму,
             точно переживемо...

*Літа — свято літнього сонцестояння, найдовший світовий день року.

@lysychkazlisu

🕯️