ЗОЛА

Путін вважає Трампа слабаком

Після перемоги Трампа, Путін був явно розгубленим. Минув місяць і ми бачимо разючі зміни в поведінці Кремля. Путін, де-факто, перейшов в контрнаступ і випромінює впевненість.

Давайте спробуємо зрозуміти, а що ж змінилося?

1. На моє переконання, Путін увірував, що Трамп слабкий і він не зможе тягатися з Росією взагалі і з Путіним зокрема.. Судячи з усього, найближче оточення Путіна, яке має право на певні дискусії з ним, консолідовано (відносно консолідовано) підтримали Путіна в тому, що зараз час показати силу. Особливо, зважаючи на те, що в Кремлі не вірять в те, що протягом 2025 року будуть застосовані вагомі санкції проти, так званого, тіньового флоту і не буде реальної спроби опустити ціну на нафту до критичних для росіян 50$ за барель (російський бюджет зверстано, виходячи з ціни майже 70$ за барель). Це насправді, непогана для нас історія, бо досі так відкрито ніхто не вважав Трампа слабаком.

2. В цьому контексті, важливо  розуміти: провокація росіян із перерізанням електричного кабелю в Балтійському морі - це одночасно і пробний шар, і спроба підняти ставки. Якщо після цього не наступить реакції зі сторони США та ЄС (перш за все США), Путін впевниться, що тіньовому флоту нічого не буде загрожувати (нагадаю: 60% експорту нафти РФ - це балтійські порти). І що не менш важливо: якщо не буде вагомої реакції, Путін ще раз впевниться, що Трамп слабак, а його формула «мир через ескалацію» - фількіна грамота.

3. Не треба забувати, що перш ніж перейти в нинішній контрнаступ, Росія провела консультації з Китаєм (візит Мєдвєдєва в Пекін, був перш за все консультаціями). І отримала мовчазну згоду на дві базові речі: Китай, як мінімум в першій половині 2025 року не перекриє потік товарів подвійного підпорядкування і Китай не задушить в обіймах КНДР щодо підтримки Росії.

4. Окремо треба звернути увагу на те, що заяви Трампа про Канаду, як 51 штат, Панамський канал і купівлю Гренландії - це частина торгової війни з Китаєм. В розумінні Трампа - всі ці території є частиною «заднього двору США» і там точно не місце Китаю. По суті, це така собі новітня чи, точніше, оновлена доктрина Монро. Що тут важливо для нас, так це те, що судячи з усього, в Кремлі вважають, що за всіми цими речами (плюс Боизький Схід) Трамп не помітить (забуде) про я Росію та Україну.

Я вважаю, що позиція Путіна багато в чому утопічна, проте варто памʼятати про кілька важливих аспектів:

- Я вже писав раніше, що Путін вийде на переговори з ідеєю фінського сценарію (Україна відмовляється офіційно від частини територій) і на першому етапі (січень - лютий, як мінімум, буде відмовлятися від будь-яких інших пропозицій. І саме тому, американці поки не поспішають зі стартом цих самих переговорів;

- США навряд чи в цей період зменшуватимуть нам домогу;

- Ключове питання наших переговорів лежатиме в площині стосунків США-КНР. І ми і РФ є одними з проксі у цьому протистоянні.
(Вадим Денисенко)

Коментар стосовно хвилі звільнення/призначення послів (коли вже політичні пристрасті трохи вщухли).

Не має сенсу говорити про персоналії звільнених чи призначених, або, скоріше, тих, хто ще готується до змін в карʼєрі (є хороші рішення, є нормальні, є контраверсійні, є невдалі, є відверто нахабні), але є потреба подивитися на проблему взагалі, тому що вона вже набула системного характеру.

По-перше, право призначати послів – це право Президента України (п 5. Ст. 106 Конституції України). Очевидно і основна відповідальність — на Президентові, особливо стосовно призначень некар’єрних дипломатів, а тим більше контраверсійних кандидатур та без будь-якого досвіду державної служби.
Процедура подачі кандидатур також чітко визначена: серед головних осіб в ній – Міністр закордонних справ України, профільний заступник керівника Офісу Президента України. Як правило, акти на підпис Президенту має візувати та подавати керівник Офісу Президента України (але не обов’язково).

Є цікавий момент, на який мало хто звертає увагу: згідно п. 31 ст 106 Конституції України “Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачені пунктам 5 цієї статті, скріплюють підписами Прем’єр-міністр України і міністр, відповідальний за акт та його виконання”. Тобто Міністр закордонних справ та Премʼєр-міністр мають права та свою велику частку відповідальності як стосовно звільнення, так і призначення посла чи представника України при міжнародній організації.

По-друге: варто більш уважно ставитися до призначень не кар’єрних дипломатів на посаду послів чи представників України при міжнародних організаціях. Такі виправдані випадки були і будуть, але ці призначення мають носити точковий, чітко вивірений характер і сприйматися суспільством. Очевидно, що призначати послів з числа кандидатур зовсім з інших сфер діяльності та без жодного досвіду держслужби навряд чи виправдано, якщо є альтернативи.

По-третє: не забувайте, що в центральному апаратові МЗС України на свою подальшу кар’єрну позицію очікують десятки досвідчених і дуже досвідчених українських дипломатів, яким не треба вчитися вже перебуваючи на посаді посла. А під час війни треба давати результат з першого дня закордонного відрядження і працювати 24/7.

По-четверте: принцип ротації передбачає насамперед вертикальну ротацію. Тобто після посади посла дипломат, як правило, має повернутися в Україну, а вже через три (можливо два) роки готуватися до нового довгострокового закордонного відрядження. Не можна зловживати «горизонтальними» переведеннями з країни в країну, тим більше тих, хто не допрацював чотири роки в країні перебування.

По-пʼяте: жодних конкурсів на посаду посла не передбачено! І не треба розповідати про «нові ідеї», коли це не передбачено законами чи підзаконними актами. Спочатку закріпіть нормативно - а потім можете погратися в «нову дипломатію».

І насамкінець: про призначення послів варто публічно говорити вже після отримання згоди приймаючою сторони (агремана), проходження кандидатами всіх необхідних внутрішньодержавних перевірок та офіційного публікування відповідних указів Президента України. І не раніше!
Непогано також хоча би поставити до відома кандидата/кандидатку, а не «радувати» всіх через оголошення.

А то, навіть при хорошій спробі все ж таки основну ставку зробити на карʼєрних дипломатів (намагаючись протягнути одночасно своїх контраверсійних призначенців), передчасні оголошення погоджених кандидатур, заяви про «велике перезавантаження дипломатії», про 30 послів звучать не дуже солідно, якщо указів не 30 і навіть не 15, а лише СІМ…
( В. Чалий)