У вечірніх сутінках під’їжджаємо до міста Алепп, або Алеппо....

На півстаночку до вагону заходить група козаків Запорозького корпусу з 1919 - 1920-го року. Змодернізовані широкі шаровари, короткі
жупанчики кольору хакі, чорні каракулеві шапки з червоними шликами... Через плече - кулеметні ленти з набоями... Та це лише вояки іррегулярних арабських відділів.
В Алеппо - пересадка. На станції і в місті повне затемнення. Лише
де-не-де блимають скупі темно-сині вогники. Всіх подорожніх європейців, що приїхали з Туреччини, запрошують до офіцера французької
розвідки, який усіма мовами у звичайній ввічливій розмові випитує,
хто що бачив і чув. Довідавшись, що ми їдемо з Югославії через Грецію,

офіцер відкорковує пляшку доброго коньяку й починає дотепно переповідати сербською мовою анекдоти, які оповіли йому чеські офіцери, що прибули попереднім поїздом теж з Югославії І їдуть до чеських
відділів в Агде.
Основа тих байок, у які вони, здається, самі вірили, - це “вєздєсущність” і всемогутність військ “совєтського Руска”, які під різним виглядом групуються на Балканах для війни з Німеччиною. Із “журналістичного обов’язку” спростовуємо ті нісенітниці.