так і жити тепер, ніби війна – це дитя
хай небажане, а твоє

не підкидати ж його під двері чужого будинку
не нарікати ж тепер, ой, і в кого таке уродилося

та у тебе ж, у тебе – онуку і правнуку тутешніх селян
що землю орали цю кістками і впертістю мови
засіваючи борозни її опухлого з голоду тіла
віршами про багаття свободи й здриганнями зґвалтування

то що ж тепер дивуватися
колишучи люльку війни
примовляючи: «от виростеш і всіх переможеш»

бо знаєш, що виросте і впреться в цю землю як віл –
і ревом наповнить її, так що хрусне хребет
у всякого, хто затулятиме вуха руками

і навіть якщо його вб’ють, заколють як жертву невсипущому гніву –
ти будеш вдивлятися в тінь його в себе за спиною і під ногами,
маленьку і темну, як дзеркало, що розівчилося гратись зі світлом

вплітаючи у жіночі коси родинних історій незмінне і тихе:
«вагітність тоді була важкою, перейми нестерпними, роди довгими,
дитя великим, хоч ніколи не стало дорослим,
і бабця казала, що в неї було так само»

23.11.2024

Ія Ківа