«Він розплющив очі. Не знав, чи справді кричав, чи лише уві сні. Біля нього мирно спала Віола. Під собою відчував ніжний плескіт моря, плавне гойдання яхти. Підвівся з ліжка, одягнувся і вийшов з каюти.

Вона розплющила очі. Ліжко біля неї було порожнє. Крізь відчинене вікно в кабіну проникало проміння ранкового сонця. Матей учора проявив себе. Був уважним коханцем, запам’ятав її бажання і задовольнив їх. Вона всміхнулася і потягнулася. Ззовні долинали голоси, яких вона спершу не могла розібрати. Голоси наближалися до вітрильника. Віола встала з ліжка й закуталася в м’який білий халат із вишитою емблемою Гранд Готелю «Park», що височів над пристанню з зеленої трави. Кухня була порожня, Матея не було. Вона піднялася східцями в кабіну. Побачила, як до яхти наближаються хорватські поліціянти. Двоє чоловіків і жінка, всі одягнені в синю форму з написом «RH MUP» (Республіка Хорватія, Міністерство внутрішніх справ).

Правоохоронці зупинилися на пристані просто перед вітрильником, молода жінка глянула на неї і запитала:
— Це судно — власність Матея Коларича з Любляни?
— Так.
— Пан Коларич тут?
— А що? — спитала Віола, відчуваючи, як грудка пилу лізе їй у горло.
— У нас є ордер на його арешт.

Над ними пролетіла зграя чайок. Раптом Віола помітила, що очі в одного з поліціянтів розширилися, він роззявив рота і видав звук, який нагадав їй совине пугикання. Поліціянт підняв руку і вказав на сонце. Вона повернула голову й підвела погляд. Із верхівки щогли звисало тіло її коханця, флюгарка вказувала на північ, бурин (нічний прибережний вітер на Адріатиці, який дме із суші в бік моря.) злегка гойдав його…»