Він бачить у нас найкраще. Це також означає, що наше завдання як християн полягає в тому, щоб навчитися бачити Бога, а точніше, зустрічати Його погляд, коли Він дивиться на нас – і через цей люблячий і турботливий погляд по-справжньому бачити інших. І ще це означає, що ми повинні навчитися бути з Богом так близько, усвідомити свій власний образ і подобу Його настільки добре, щоб за потреби запросити інших «прийти і побачити» Христа посеред нас, побачити, що «небеса відкриті».
Але коли і як це відбувається насправді? Коли ми є – або коли ми стаємо – такими місцями, такими спільнотами? Чи можуть православні християни по всьому світу сказати, що ми є такою спільнотою сьогодні? Чи відчуваємо ми якесь торжество православ’я? Чи ошатні храми, прикрашені традиційними іконами, перед якими моляться і які цілують люди, – дійсно достатні, щоб побачити Христа посеред Церкви, уподібнитися до Нього і запросити незнайомих упізнати Його там?
Я з України, більшість громадян якої традиційно ідентифікують себе як православні християни. Вже три роки моя країна переживає жорстоке повномасштабне вторгнення з боку Росії, іншої переважно православної країни, яка хвалиться своїм найавтентичнішим і найвпливовішим у світі православ’ям на найвищому церковному і державному рівнях. Сьогодні, коли повітряні тривоги в Україні звучать частіше, ніж ранкові будильники, коли людей щодня знаходять мертвими й пораненими у власних оселях після російських балістичних або дронових атак, коли українці не хочуть воювати, але змушені воювати, гинути, отримувати важкі поранення, потрапляти в полон, переживати тортури, захищаючи своїх близьких і відстоюючи своє право просто бути, московський патріарх благословляє «священну» війну проти України іконою Божої Матері, а більшість його вірян моляться за перемогу Росії, цілуючи ікони у своїх церквах. Тим часом в Україні, де російські бомби руйнують православні храми разом з іконами, створюються нові ікони – на необроблених дошках від ящиків з-під боєприпасів, привезених з місць важких боїв, засвідчуючи присутність Христа серед трагедії і символічно перетворюючи смерть на життя. У чому ж полягає торжество нашого глобального православ’я у цій ситуації?
У православній традиції ми надаємо особливого значення іконі Преображення, оскільки вона вказує на небесну славу нашого Господа, Його божественне сяйво на горі Фавор. Дійсно, як православні християни ми, як правило, робимо особливий акцент на есхатологічній реальності, реальності «майбутнього віку», яку зустрічаємо на іконах. Нам подобається звертати увагу на «небесну» перспективу ікон, начебто відірвану від нашої занадто людської реальності, «заплямованої» несправедливістю, засиллям політики й конфліктів. Часто ми просто намагаємося втекти в «іншу», «потойбічну» реальність – і її ікони – щоб відчути себе в безпеці від загроз, плутанини, спокус і небезпек цього жорстокого світу. Однак, коли Филип сказав Натанаїлу: «іди і побач», вони обоє побачили щось більше, ніж просто потойбічно-красиву картинку. Як усім відомо, пішовши за Ним, апостоли також побачили Його жорсткі суперечки з фарисеями щодо розуміння Бога і Передання і Його безпрецедентну публічну підтримку найбільш вразливих і соціально маргіналізованих – хворих, скривджених, «нечистих», жінок, дітей і т.д. Насправді, Воплочення, як виявилося, також означало ризиковані соціальні погляди та дії, за які апостоли зрештою побачили Христа засудженим, замученим і розіп’ятим на Хресті. Хрест було бачити найважче, найстрашніше, бо ж це бачення було не лише нестерпним, а й могло мало мати наслідки! Ось чому більшість апостолів не були поруч із Христом в годину Його найбільших страждань, воліючи не бачити Його взагалі, як Петро, або бачити здалеку. (Пізніше, однак, багато з них та їхніх майбутніх послідовників стали мучениками за Христа, а «мученик», як відомо, означає «свідок», тобто той, хто щось бачив і сказав правду про те, що сталося – у християнській традиції, власною кров’ю). ⬇️⬇️⬇️⬇️⬇️
