Юрій Сиротюк

24 лютого 2022 року світ мовчазно погодився, що нас більше не має

«Похорон України» символізували приспущені і зняті прапори на посольствах та їх персонал, що спішно покинув країну.

Але найбільша загадка Європи - «Україна» вже понад три роки повномасштабки і дванадцятий рік російсько-української війни чинить опір і не збирається здаватися найбільшому світовому хижаку.

Попри те, що деякі «гаранти і стратегічні союзники» вимушену підтримку України «скільки треба» надавали в форматі аби ми не дай Боже не виграли.

Відтак, вся стратегія підтримки вміщалася між сценаріями «жаху без кінця» до «жахливого кінця», - або тиха непомітна смерть від виснаження, або раптовий інфаркт у вигляді ганебної капітуляції з величезними контрибуціями як покарання за виклик і спротив рішалам світу цього.

Тепер після років страшних бойовищ з безіменного пішака, щоб вижати ми маємо прорватися у ферзі.

Стати Великими.

Регіональним лідером і важливим геополітичним гравцем.

І в цій стратегії головним союзником залишаються своя армія, суспільна синергія, віра в своє призначення і можливість перемоги і воля досягати своїх цілей, - нехай проти нас буде весь світ.

Цю місію здатна реалізувати лише козацька нація і націоналістична держава як би зараз це слово не різало вуха.

В умовах ренесансу імперіалізму, націоналізм як би його не називали в різних країнах залишається головним імунітетом націй від знищення.

Тому робімо як заповідав Микола Міхновський.

«Вперед! Бо нам ні на кого надіятися, і нічого озиратися назад».

Нам точно ніколи і ні перед ким вже не буде соромно…

Головне не складаймо зброю і не припиняймо стріляти.

Бо наша субʼєктність сконцентрована на вістрях наших вогневих засобів.

Тому ми ще повоюємо…

А підставою для звинувачення стала тогочасна вигадана історія «про розпятого мальчіка» - подарунок від горців «білого коня з золотим сідлом» Адольфу Гітлеру. І хоч історичного підтвердження такого подарунку так і не знайшли, а більшість чеченців та інгушів були загнані в окупаційну сталінську армію, брутальну депортацію було здійснено.

Ба більше, історичні факти свідчать, що ще у грудні 1943 року, не змігши здолати опір повстанців, співробітники НКВД задіяли план депортації, почавши формувати відповідні оперативні групи.

9 січня 1944 року Берія затвердив «Інструкцію про порядок проведення виселення чеченців та інгушів». Війська для проведення чекістсько-військової операції почали зосереджувати ще за місяць до злочину.

У результаті депортації лиш за приблизними даними загинуло сотні тисяч чеченців та інгушів.

Масова депортація чеченців та інгушів, була не першим злочином Росії проти автохтонів Північного Кавказу. Царська росія теж використовувала тактику масової відплати за спротив, виселяючи і здійснюючи геноцид цілих народів, як це сталося з черкесами, чеченцями.

Путінська росія у XX столітті повторила злочини попередників, брутально заллявши кровʼю Ічкерію, після проголошення нею Незалежності, застосувавши ті самі принципи колективної відповідальності і масових страт.

Об’єктивної статистики результатів злочину немає і досі. Як і належної реакції світу на цей злочин, і хоча Європейський Парламент у 2004 році визнав депортацію актом геноциду, жодних правових кроків не було здійснено.

Саме тому ми й нині спостерігаємо, як російські окупанти хизуються, що вдаються до депортаційних заходів щодо непокірних «з пляшкою води», виганяючи мирних людей зі своїх домівок.

Але Кавказ був і залишається порохової бочкою для Росії. Його свободолюбні народи доборе пам’ятають свою історії і кривдників. А Україна має стати тим сірником, що приведе порох до дії…

81 рік тому Москва вчинила жахливий злочин - депортацію чеченців та інгушів

На світанку 23 лютого 1944 року окупаційний совєцький режим розпочав варварську операцію депортації чеченського та інгушського народів, фактично геноциду цих народів.

У рамках операції «Сочевиця» чеченські та інгушські селища були заблоковані військами окупантів. Чоловіків запросили на сільські зібрання, під час яких їх затримували підрозділи НКВС. Раптово вигнаних з домівок людей вантажили на вантажівки та вивозили до залізничних станцій, там їх пересаджували в товарні вагони і відправляли в Казахстан та республіки Середньої Азії. Для операції використали понад шість тисяч вантажівок, понад 200 залізничних ешелонів з вагонами, більше 130 тисяч солдатів і офіцерів НКВД, переодягнених у загальновійськову форму.

Ще тривали гарячі бої другої світової війни, але для Сталіна розправа з непокірними народами Кавказу була важливішою. Раптову депортацію накрив сильний снігопад, що ускладнювало переміщення людей, особливо в гірських районах. Совєцька влада ухвалила рішення: тих, кого не вдасться вивезти до 27 лютого – знищити. Страті підлягали всі, хто не здатен рухатися. Символом сатанинської жорстокості стало селище Хайбах, де в оборі були зігнані і заживо спалені понад 700 людей.

Перед депортацією окупанти привселюдно ґвалтували жінок і дівчат.

Значна частина тих, хто вижив, загинули в нелюдських умовах під час депортації від епідемій, холоду і голоду.

Менш ніж за тиждень 29 лютого 1944 року нарком внутрішніх справ Берія доповідав Сталіну про успішне завершення депортації понад 400 тисяч людей.

Чечено-Інгушська автономна республіка була ліквідована, а її територія розділена між Грузією, Північною Осетією, Дагестаном і Ставропольським краєм. На території колишньої республіки, що стала Грозненською областю Росії, був залишений величезний окупаційний контингент НКВД чисельністю близько ста тисяч окупантів.

Це свідчило про те, наскільки потужним був опір проти окупаційної влади. Ті, кому вдалося уникнути депортації, поповнювали повстанські загони, які чинили опір окупантам. Лише у 1953 році влада прозвітувала про те, що з «чеченсько-інгушським бандитизмом покінчено». Хоча окремі осередки спротиву зберігалися і продовжували боротьбу до початку 70-х років XX століття.

Лише у 1957 році ченцям та інгушам було дозволено повертатися на Батьківщину. Проте там їх не чекав гостинний прийом. За час депортації Москва зумисно заселяла звільнені землі і домівки переселенцями, щоб закласти міну сповільненої дії – міжнаціональні конфлікти в майбутньому.

Офіційним приводом жорсткої депортації стало звинувачення у колабораціонізмі і пособництві фашизму. Звичне кліше, яке російська імперія використовує уже понад сотню років проти всіх непокірних.

Але справжньою причиною була неспроможність подолати опір і здолати непокірних горців, навіть шляхом брутальних сталінських репресій.

Придушивши чергову хвилю боротьби народів Північного Кавказу проти російських окупантів в часи краху російської царської імперії і встановлення нової форми колоніалізму совецької окупації, після утворення в 1936 році Чечено-Інгушської автономної республіки у складі Совєцької Росії, Сталін посилив репресивний тиск в цьому регіоні.

У відповідь ще задовго до початку ІІ світової війни восени 1937 року в Чечні почалося повстання, яке тривало до лютого 1939 року. Повстанці скликали народний озброєний з’їзд та проголосили «Тимчасовий народно-революційний уряд Чечено-Інгушетії», який очолив Хасан Ісраїлов. Понад півтора роки повстанці вели запеклу боротьбу з окупантами. Повстанські осередки затухали і спалахували, але боротьба не припинялася. Ця боротьба посилилася в 1942-1943 роках, коли проти окупантів та колаборантів у владі розгорілася повномасштабна партизанська війна.

Саме це - неможливість знищити спротив вільнолюбних народів Кавказу, а не вигадані історії про колабораціонізм і пособництво фашизму - було головною причиною жорстокої депортації, кінцевою метою якої було остаточне вирішення кавказького питання.

«Самостійна Україна»

125 років тому 19 лютого 1900 року Микола Міхновський вперше оприлюднив текст “Самостійної України” – першу політичну програму українського націоналізму.

«Ми відродилися з грунту наскрізь напоєного кров'ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерей стародавню любов нашої нації до вітчизни і її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що зламавши кригу на весні бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що прокинувшись до життя ламає свої кайдани.»

Впевнений, що без знання і вивчення праць Миколи Міхновського не можна допускати до будь-якого навіть найменшого урядування в Україні.

Микола Міхновський на зламі століть посіяв зерно справжньої Української Революції. Сіяв його пробоєм проти течії. В час коли всі були охопленні безумством соціалізму - він плекав і поширював націоналізм як імунітет нації від всіх хвороб.

Розумів, що армія основа Самостійності України. Тому плекав перші військові формації визвольних змагань 1917-1921 років.

Тоді голос Міхновського потонув в потоці соціалістичної демагогії, позерства і елементарного браку рішучості.

Але «Самостійна Україна» є, а значить зерно посіяне Міхновським проросло.

І ростиме, якщо нація плекатиме його, а не чергову новомодну бздуру принесену із закордону.

Брак націоналізму і нині є ключовою перешкодою на шляху завершення Національної Революції і перемоги над відвічним ворогом.

Тож плекаймо його. І пам’ятаймо Великий Чин Миколи Міхновського.

І коли облуда про добрих дядь, які за нас щось прийдуть і зроблять зійшла з очей і ми знову одні стоїмо перед обличчям Звіра, опираючись лише на власні сили, повертаємось до свого.

Читаймо Міхновського.

І памʼятаймо Самостійна Україна була, Є і Буде.

Під Володимировим Тризубом
З червоно-чорним прапором боротьби і синьо-жовтим стягом Державності.

П.С. І памʼятаймо, наш тризуб був, коли ще москви не було і наш Тризуб буде, а москви не буде.

З Днем Тризуба!

Долю російсько-української війни вирішить військо, а не дипломати

А от її результати зможуть зафіксувати та брати участь в переговорах лише ті, хто безумовно підтримує принцип територіальної цілісності країн.

Каже про це Туреччина плюс.

Навіть якщо Китай дотримуватиметься цього принципу - теж прийнятний посередник.

Взагалі, наш принцип двосторонніх відносинах з країнами має базуватися на чіткій відповідді на питання «Чий Крим».

Ну а той, хто заперечує нашу територіальну цілісність, ставить під сумнів свою.

Сила нині головний інструмент міжнародної політики.

Армія її головний виконавець.

Можемо в цій компоненті протистояти болоту - зможемо будь-кому.

Головне, не переставати стріляти…

І переставати дивитися на світ рожевими окулярами.

Вже одинадцять років безперервно триває російсько-українська війна

18 лютого 2014 року коли Революція Гідності схилила шальки терезів на свій бік, за вказівкою путіна було влаштовано криваву бойню у Маріїнському парку та в урядовому кварталі, епогеєм чого стали розстріли на Інститутській 20 лютого.

Гаряча фаза російсько-української війни розпочалася саме на Майдані в лютому 2014 року.

Вже тоді у Маріїнському парку зіткнувся російський терорист Гіркін з хлопцями, які за декілька місяців гнали його як собаку зі Слов'янська.

А ГРУшніки «Пєтров» і «Боширов» під виглядом російських націоналістів записувалися в майданівці.

Вже тоді на небо йшли не просто Герої Небесної Сотні, а воїни російсько-української війни.

Серед них наші побратими свободівці кременчужанин Ігор Сердюк, який загинув від прямого пострілу в обличчя близько 12-Ї години на розі Кріпосного провулку та Інститутської.

Наш прихильник, що попросив його поховати зі свободівським прапором Володимир Кульчицький загинув 18 лютого на барикадах Будинку профспілок від вогнепальних поранень у серце та живіт.

Тоді ж поблизу Будинку профспілок був смертельно поранений Тернопільський свободівець Олександр Капінос.

Олександр був ще учасником Мовного Майдану, що був провісником Революції Гідності.

На розі Кріпосного провулку і Грушевського поліг того дня й наш побратим сотник прикарпатець Сергій Дідич.

Він народився в один день з полтавцем з Кременчуга Ігорем Сердюком - 3 листопада 1969 року і в один день пішли на небо 18 лютого 2014 року на Грушевського.

Ми вижили тоді. Вижили щоб довести справу до кінця.

18 лютого ми останніми виходили з Маріїнського парку.

Я добре пам'ятаю, хто до кінця був у пеклі Маріїнського парку, хто виводив і виносив на руках покалічених людей.

Того ж дня Путін розпочав гарячу фазу окупації Криму.

Українська Революція переросла у національно-визвольну війну, яка триває до цих пір і може закінчитися лише знищенням російської імперії.

А через рік поневолені і кинуті на убій якути і буряти відчули на собі, що стається з тими, хто приходить з гаслами рускава міра і зброєю на нашу землю під час героїчного опору Дебальцівського виступу.

Багато побратимів за ці десять років приєдналися до небесного воїнства.

А ми, ті що на землі тримаймо міцніше стрій.

Перемога неодмінно Буде!!!

Лиш Вірмо і Діймо!

«Умрі с мірам, Ванька»

(точніше до перемирʼя)

Схоже саме таку чекісько-військову операцію проводить зараз путін.

Її мета тотально зачистити учасників так званної СВО, жоден з яких не має повернутися додому.

Бо нєт чєловека, не має і проблеми.

У них же ж як у Орвела, програну війну назвуть достіжєнієм всіх цєлєй СВО.

А героями війни після миру стануть як завжди ряжені клоуни з орденами.

Бо як інакше пояснити те, що на фоні розмов про мир і підготовки суспільства до намальованої пабєди, путін промисловими масштабами знищує своє військо.

Варіантів - два.

Або він не збирається миритися, а за димовими завісами про мир, інтенсифікує наступ на всю глибину України, передусім на мізки наших громадян.

Або хоче добити свідків своїх паБєд до перемирʼя.

Але в кінцевому етапі знову страждають Ваньки.

Вмруть до так званого міра чи у війні без кінця…

А поки в Україні розганяють черговий зрадовой, ось вам зрадодумка із боліт.

Нєкій «істєрік»Сєргєй Волкав пише про «нєумєстную» ейфорію у звʼязку з перемовинами Путіна з Трампом, зазначаючи, що насправді для РФ варіант миру пропонований Трампом є найганебніший з усіх можливих варіантів.

«Не має підстав гадати, що Трамп задовільнить навіть мінімальні умови озвучені путіним (вивід українських військ з Херсона і Запоріжжя та незахопленої частини Донбасу) вариант представляет самый позорный из всех возможных вариант поражения.

Про можливу поступку виключити можливість вступу України в НАТО московський зрад рівно пише, що вона не має жодного практичного значення (нині - виключили, завтра -включили» - ниє ванька-істєрік.

Московський пропагандон каже, що реальною гарантією невступу в НАТО може бути або окупація України, або встановлення лояльної влади. Або приведення України в «безпечний» стан (окупація територій до Дніпра та всіх причорноморських).

«а так… воювати 3 роки, покласти гори народу за приєднання декількох стертих в попіл містечок і СМТ, а «питання» так і не вирішене, забезпечивши через декілька років спробу укрпеваншу».

«А так... воевать 3 года, положить кучу народа за присоединение нескольких стертых в пыль городков и ПГТ, а «вопрос» так и не решить, обеспечив через несколько лет попытку укрореванша...»

Тому якщо шукаєте зраду, для збереження психічного здоровʼя, шукайте її у витті на болотах, а не підривайте віру і волю нації до боротьби…

Коли у 2014 році виникла урядова ініціатива роздавати ветераном землю, казав, що землю роздають на завойованих територіях.

Коли нині США хоче корисні копалини, то спочатку треба відвоювати землі у яких вони лежать і бажано як мінімум у межах міжнародно визнаних українських кордонів зразка 1918 року, звісно з Кримом і Кубаню.

Загалом бізнес підхід Трампа миттєво підживив в Україні антиамериканські настрої, які совєцький союз і росія плодили цілеспрямовано.

Але ок- хочете трофейні надра і копалини ,допомагайте їх відвоювати.

Щодо кордонів України 1991 року, то особливі умови розробки надр, що за конституцією є власністю всього українського народу, можуть бути лише на звільнених територіях, окупованих до січня 2015 року.

І то лише після всеукраїнського референдуму.

Інші надра в Україні для американців та й для всіх інших можна дотувати на умовах, на яких приміром можна видобувати надра українським кампаніям в США.

А поки всі ділять шкіру невбитого ведмедя, вважаю що російська Північ, крім земель населених корінними народами і має стати тим, загальносвітовим призом, який компенсую людству втрати від діяльності цієї потвори.

А ще поки Трамп бачить прагненні путіна до миру ми бачимо на фронті, як орда пре безупинно. І це я вияв справжніх, а не варбальних намірів пу…

П.С. Тому пропоную найреалістичніший сценарій миру авторства Юрія Іздрика:

«Якщо птаха тримати в неволі,
Якщо птаху підрізати крила
І якщо відрубать йому лапи,
А до того ще й вищипать пір'я
І напхать йому в задницю яблук,
І усе це в духовці спекти, —
То це буде засмажена качка,
Це окраса святкового столу».
с. Юрко Позаяк

Дві країні А і Б украли в нас ядерну зброю

Тобто «забрали» в обмін на гарантії безпеки.

На які «кинули».

Потім гарант «А» напав на нас.

Заграбастав близько 20% територій.

Знищив економіку.

Вбив тисячі людей.

А гарант «Б» допомагав так, щоб ми ненароком не розгромили ворога.

Тепер гарант «Б» сказав, що втомився від війни і вимагає наші надра і сотні мільярдів баксів, щоб покрити витрати поддєльніків.

Рекетири на базарі були чеснішими.

Ви спочатку недобратва з підворітні нас переможіть, а потім вимагайте капітуляції.

А поки, я думаю, цих поддєльніків тре послати шукати крейсер «Москву». Для підводного параду…

А перед тим викотити прайс на ціну ядерної зброї і наші моральні муки…

Думаю, там трильйони…

«Хай мовчать Америки й росії…»

Ми геополітичний фактор до тих пір, доки тримаємо зброю в руках і воюємо.

І нехай весь світ проти нас.

Коли ми є ми нас перемогти неможливо…

Тому нехай світ зачекає.

Ми ще повоюємо…

Революційний лютий

Цьогоріч виповнилося 85 років із часу створення Революційного Проводу ОУН на чолі зі Степаном Бандерою.

А 125 років тому, 11 лютого 1900 року на Надніпрянщині засновано першу в Україні націоналістичну партію –Революційну Українську Партію (РУП).

Програмова праця РУП «Самостійна Україна» Миколи Міхновського і досі залишається дороговказом для українців.

А кожне слово з цієї праці актуальне і сьогодні:

«Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. … Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб'ємо їх до схід сонця свободи. … Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України! … Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. … Вперед! Бо нам ні кого надіятись і нічого озиратись назад!»

І цього ж дня 131 рік тому постав «Сокіл»
Де Сила - Там Воля! гасло побратимів соколят.

Що обʼєднує ці націоналістичні структури?

Здатність не прилаштовуватися під обставини, а їх творити не рахуючи шансів, а їх створюючи.

Готовність йти пробоєм проти течії.

Віра в свою правоту і перемогу.

Воля до боротьби в будь-яких умовах.

Вічна Ідея Naції, що породжує Чин.

Нині в ці дні коли спостерігаємо шабаш пʼятої колони тримаймося купи - люди Ідеї і Чину і памʼятаймо ніколи не можна довіряти людям з прізвищами на «ов» та «ін»:)