1000 днів трьохрічної повномасштабки одинадцядцятилітньої російсько-української війни тисячолітнього протистояння з відвічним ворогом
Отож , Україна чи не єдина країна, яка здатна фізично і психологічно протистояти відвічному ворогу- Росії.
І росія не здатна перемогти Україну в бою, навіть у божевільному побоїщі. Вона завжди перемагала Переяславами і Мінськами. Чорними радами. Не забуваймо цього.
Москва традиційно воює чужими руками.
Життями представників поневолених народів. Найманцями. Корейцями.
Ми воюємо найкращими представниками української нації.
Трагічно нерівнозначний обмін.
Ця війна і є отим щоденним плебісцитом самовизначення нації.
На початку повномасштабки нас виявилося більше, ніж очікували вороги і партнери. І ми виявилися Більшими і Міцнішими, ніж нас оцінювали.
Зараз бачу, що нас трохи менше, ніж ми сподівалися. Ніж хотілося б. Ніж потрібно.
Аксіома про те, що воювати доведеться всім для когось і досі видається неочевидною і складною теоремою для дуже багатьох.
«Зима близько» і ми дуже реалістично відчуваємо себе як мало «Нічного Дозору» залишилося на стіні.
А ще ми вже змирилися з тим, що наша екзистенційна війна лиш наших рук і життів справа.
Добре, що хоч держава не якщо не помагає в достатній кількості, то хоча б не заважає. А являю якби це була Українська Держава, а не пост і неоколоніальний покруч…
Наші союзники чомусь вважають, що це не ми ціною власного життя бережемо Європу, зрештою як і в часи монголо-татарської потопи; а це ми зобовʼязані їм за захист.
Всі тисячу днів ми воювали на жорсткому диспаритеті сил і засобів. При повній ракетній монополії ворога; при майже завжди десятикратній перевазі Москви майже в усьому.
І нам допомагають рівно стільки, щоб ми випадково не перемогли.
А ми все-одно бʼємся.
Хлопці перебувають на позиціях по сто і більше діб.
В безупинних атаках ворога.
Величезна лінія фронту тримається на малесеньких спешках, на титанах піхотинцях, кожен яких без перебільшення тримає український світ на волосинці свого життя…
Тримає сам.
В бруді, втомі, виснаженні війни варто памʼятати про її екзистенційний а відтак священний характер.
Путін напав, коли революція Гідності перемогла його колаборанський режим, але насамперед тому, що «Україна стала занадто українською»…
путіни з боліт завжди нападали, коли ми хотіли бути собою.
Тому наша Революція Гідності переросла у Війну за Гідність.
Війну, яку пограти не можливо, особливо тим, хто памʼятає першу точку Декалогу українського націоналіста»: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за неї».
Ця війна стирає старий постколоніальний світ маленької «ніякої» України і прокладає шлях до України Великої.
Країни, що буде матірʼю, а не мачухою для своїх дітей.
В вогні війни, яка переховує народ у націю і покозачує Україну ми нарешті йдемо до реалізації «своєї хати», зі «своєю правдою», і «силою», і «волею»…
Це довгий важкий шлях.
Частину його доведеться пройти наодинці.
Частину «пробоєм проти течії», але доки ми йтимемо, ми матимемо шанс дійти до мети і вижити.
Лиш не можна зупинятися…
Тому зціпили зуби і вперед.
Кажете важко, загляньте в очі супернику.
Йому не легше.
Уже який раунд андердог який мав лягти ще на початку першого раунду чи без бою викинути рушничок, дібрався до чемпіонських раундів і вибиває дух з противника.
Звісно не хотілося щоб результат бою визначали промоутери на кшалт Дона Кінга.
Треба перемогти без можливості оспорити чи змахлювати результат…
Зараз фаза найбільшого напруженння психологічних сил.
Противник явно пере напружений і поставив на цей раунд все.
Схоже що гонг йому буде більш потрібний, ніж нам. Головне не підставитися.
Ну і битися. Варіантів не битися в нас просто не має.
Як і варіантів нічиєї.
Бо це лиш пролог до ще більшої фази війни.
Тут як завжди в нашій історії: або-або.
Або здобути, або дома не бути.
Або Воля, або Смерть.
І в цій категоричній максимі ростуть великі чини і великі люди. Здатні долати будь-які виклики…
Вірмо в себе. І Діймо.
А перемога обовʼязково Буде!!!
Отож , Україна чи не єдина країна, яка здатна фізично і психологічно протистояти відвічному ворогу- Росії.
І росія не здатна перемогти Україну в бою, навіть у божевільному побоїщі. Вона завжди перемагала Переяславами і Мінськами. Чорними радами. Не забуваймо цього.
Москва традиційно воює чужими руками.
Життями представників поневолених народів. Найманцями. Корейцями.
Ми воюємо найкращими представниками української нації.
Трагічно нерівнозначний обмін.
Ця війна і є отим щоденним плебісцитом самовизначення нації.
На початку повномасштабки нас виявилося більше, ніж очікували вороги і партнери. І ми виявилися Більшими і Міцнішими, ніж нас оцінювали.
Зараз бачу, що нас трохи менше, ніж ми сподівалися. Ніж хотілося б. Ніж потрібно.
Аксіома про те, що воювати доведеться всім для когось і досі видається неочевидною і складною теоремою для дуже багатьох.
«Зима близько» і ми дуже реалістично відчуваємо себе як мало «Нічного Дозору» залишилося на стіні.
А ще ми вже змирилися з тим, що наша екзистенційна війна лиш наших рук і життів справа.
Добре, що хоч держава не якщо не помагає в достатній кількості, то хоча б не заважає. А являю якби це була Українська Держава, а не пост і неоколоніальний покруч…
Наші союзники чомусь вважають, що це не ми ціною власного життя бережемо Європу, зрештою як і в часи монголо-татарської потопи; а це ми зобовʼязані їм за захист.
Всі тисячу днів ми воювали на жорсткому диспаритеті сил і засобів. При повній ракетній монополії ворога; при майже завжди десятикратній перевазі Москви майже в усьому.
І нам допомагають рівно стільки, щоб ми випадково не перемогли.
А ми все-одно бʼємся.
Хлопці перебувають на позиціях по сто і більше діб.
В безупинних атаках ворога.
Величезна лінія фронту тримається на малесеньких спешках, на титанах піхотинцях, кожен яких без перебільшення тримає український світ на волосинці свого життя…
Тримає сам.
В бруді, втомі, виснаженні війни варто памʼятати про її екзистенційний а відтак священний характер.
Путін напав, коли революція Гідності перемогла його колаборанський режим, але насамперед тому, що «Україна стала занадто українською»…
путіни з боліт завжди нападали, коли ми хотіли бути собою.
Тому наша Революція Гідності переросла у Війну за Гідність.
Війну, яку пограти не можливо, особливо тим, хто памʼятає першу точку Декалогу українського націоналіста»: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за неї».
Ця війна стирає старий постколоніальний світ маленької «ніякої» України і прокладає шлях до України Великої.
Країни, що буде матірʼю, а не мачухою для своїх дітей.
В вогні війни, яка переховує народ у націю і покозачує Україну ми нарешті йдемо до реалізації «своєї хати», зі «своєю правдою», і «силою», і «волею»…
Це довгий важкий шлях.
Частину його доведеться пройти наодинці.
Частину «пробоєм проти течії», але доки ми йтимемо, ми матимемо шанс дійти до мети і вижити.
Лиш не можна зупинятися…
Тому зціпили зуби і вперед.
Кажете важко, загляньте в очі супернику.
Йому не легше.
Уже який раунд андердог який мав лягти ще на початку першого раунду чи без бою викинути рушничок, дібрався до чемпіонських раундів і вибиває дух з противника.
Звісно не хотілося щоб результат бою визначали промоутери на кшалт Дона Кінга.
Треба перемогти без можливості оспорити чи змахлювати результат…
Зараз фаза найбільшого напруженння психологічних сил.
Противник явно пере напружений і поставив на цей раунд все.
Схоже що гонг йому буде більш потрібний, ніж нам. Головне не підставитися.
Ну і битися. Варіантів не битися в нас просто не має.
Як і варіантів нічиєї.
Бо це лиш пролог до ще більшої фази війни.
Тут як завжди в нашій історії: або-або.
Або здобути, або дома не бути.
Або Воля, або Смерть.
І в цій категоричній максимі ростуть великі чини і великі люди. Здатні долати будь-які виклики…
Вірмо в себе. І Діймо.
А перемога обовʼязково Буде!!!