Svit?More


Kanal geosi va tili: Ukraina, Ukraincha
Toifa: Bloglar


Там, де ми є.
Історії, пригоди, реальні люди та події, весь інсайд подорожей автостопом і багато іншого - читайте тут.
Instagram - https://www.instagram.com/svit_more
Маєш питання? Пиши сюди - @Svit_more Із приводу реклами писати @Misha_ivaschuk

Связанные каналы

Kanal geosi va tili
Ukraina, Ukraincha
Toifa
Bloglar
Statistika
Postlar filtri


​​Поки ви платите 180+ євро за політ на повітряній кулі в Каппадокії, місцеві жителі виживають у печерах без туалету та електрики.
#щоденник_подорожей

Найпопулярніша локація для туристів - нацпарк Гьореме. Святий Павло вважав Гьореме найпридатнішим місцем для виховання праведників. Колись тут стояли 400 церков, а тепер - десь стільки ж готелів, ресторанів та ювелірних лавок із діамантами.

Перше питання, яке я задаю собі: а де живуть турки? Куди волочаться ці всі вигорівші під сонцем тіла, коли останній турист засинає на білосніжних перинах? Відповідь знаходить мене за кілька днів, коли я катаюся маленькими селами й вмираю від спеки.

На перший погляд, печери у височезних скелях порожні, але треба підійти ближче, й ти знайдеш ліжка, картини, дзеркала, непродані сувеніри й прохолоду. Швидко відхожу назад й натикаюся на господаря. Його обличчя розмальоване зморшками та пилом.

Печери - єдине, що рятує людей від спеки. Їх стіни складаються з попелу та затверділої лави, яку випльовували вулкани мільйони років тому. Коли печер стає забагато й скеля нагадує термітник, стіни не витримують й завалюють одну одну, як доміно. Чоловіки беруть молотки, лопати й лупають іншу скелю, поки вона не стане схожою на рот піщаного дракона. А далі - непевне життя на пороховій бочці: у будь-яку мить дім може стати могилою.


Повітряні кулі здалеку нагадують птахів. Більшість жителів Каппадокії ніколи на них не літали, але птахами стати хотіли. Напевно, якби могли, вони полетіли б подалі звідси.


​​📌Десь на краю Туреччини

Мигцем дивлюся на славнозвісні повітряні кулі й вирушаю в дорогу. Каппадокія - величезний регіон із маленьких сіл та містечок, над якими піднімаються піщані скелі. Здалеку вони нагадують покинуті термітники, але, якщо викарабкатися вгору й при цьому не поламати собі кістки, в них можна помітити життя. Люди ховаються від сонця, від спеки й від своїх злиднів.

Обираю на карті одну з найвіддаленіших точок, про яку не розповідають у путівниках Туреччиною. До заповідника Султансазлигі їхати півтори години, але я добираюся більше трьох: вперто не слідую маршруту на карті й повертаю в села, які ніколи не бачили туристів.

На високих похилих пагорбах вівці пасуться майже у вертикальному положенні. Іноді схил настільки крутий, що, здається, вони от-от і попадають в безодню, а потім прокинуться в своєму овечому раю. Над звивистою дорогою височить згаслий вулкан Гасандаг, який востаннє палав 6000 років тому до нашої ери. Мабуть, хтось розбив його серце й воно закам’яніло до кінця віків.

Я заздалегідь прочитала, що вхід до національного парку коштує 7 лір (25 гривень), але охоронець відчайдушно намагається вибити з мене 50 євро. Нервово спостерігаю, як місцеві заходять крізь огорожу та зникають у гущавині очерету й боліт. Чоловік показує якісь рядки турецькою й знову просить 50 євро. Кажу, що це расизм, дискримінація й все ганебне, що тільки придумало людство, фотографую документ і йду геть, пригрозивши опублікувати це в соцмережах. Не минає й кількох секунд, як розчервонілий турок біжить за мною й просить повернутися. Цього разу справедливість перемагає.

Далі буде 📖❤️


​​Коли літак піднімається в небо, тіло притискає до сидіння й здавлює легені. Я хапаю ротом повітря й роздивляюся зелену панораму з маленького віконця. Люди стають маленькими, а проблеми - ще меншими. Є тільки ти і твоя мандрівка, яку нестерпно чекала бісову кількість часу на карантині.

У Стамбулі страждаєш не від спеки, а від вологого повітря, яке наскрізь пропахло рибою й, у деяких районах, помиями. Сюди приїжджаєш з очікуваннями майже порожніх вулиць через коронавірусний сказ, а натомість отримуєш купи галасливих російських (і не тільки) туристів.

Майже ніхто не говорить ні англійською, ні російською. Вигадана 5 секунд тому мова жестів - єдине, що може хоч якось допомогти. Під ногами плутаються вгодовані коти - це їхнє місто. “Якщо в ресторані немає хоч одного кота, туристи туди не прийдуть” - ламаною англійською каже підвипивший офіціант. До речі, алкоголь тут мало де продають, та й коштує він втридорога, але кого це зупиняє?!

Довго йду до моря під звуки молитви з мечеті. Кожні сто метрів перехожих сканує очима поліція - зі зброєю й деінде важкою технікою. Найбільше їх біля храмів - якщо якийсь терорист надумається забрати в когось життя, він зробить це саме в місці Бога.

Море спить у смітті. Деякі відчайдухи хлюпаються у воді, але я не наважуюся. За море болить, але це вже зовсім інша історія. #щоденник_подорожей


Привіт! 🌝 Не знаю, чи хтось із вас вкурсі, але я зараз у Стамбулі, Туреччина. Готую новий контент - будемо виходити з карантинної депресії разом❤️


​​Весна цьогоріч проходить повз нас. Мені складно злізти з ліжка раніше 10 години ранку, складно зібратися з думками, бути продуктивною, зробити зарядку, складно сісти за курси іспанської, навіть приготувати сніданок складно. Сил немає ні на що, хочеться просто не вставати з ліжка й чекати, коли все це закінчиться.

Ви помітили момент, коли на деревах розпустилися перші квіти? Я - ні. Одного дня я вийшла в магазин й застигла біля під’їзду: над головою сяяв білий цвіт. А через кілька днів вдарив мороз, і більшість квіток зів'яли - цього року багатого врожаю не буде. Десь так само в’януть люди - від вірусів, раку та сотні інших хвороб, які звалилися на нашу долю.

Я постійно думаю про місця, в яких не встигла побувати, й про дороги, які не встигла пройти. Я ніколи не відчувала присутності меж, які могли б мене зупинити, але зараз я сиджу замкнена в чотирьох стінах й повністю безсила.

Я завжди відчувала, що десь поруч росте зло, але ніколи не втрачала надії. Так, життя продовжується, можливо, літо не буде остаточно втраченим, як ця весна. Нам нічого не лишається, як сидіти вдома й вірити, що зовсім скоро все налагодиться.

А після цього… ви твердо стоятимете на якомусь зі схилів із рюкзаком на плечах, вдихнете повітря на повні груди, пірнете у глибини морів і відчуєте, як ви зцілюєтеся. Тому що немає ліків сильніших, ніж подорожі. Надіюся, ця пандемія стане для нас усіх уроком, і ми вийдемо з карантину зовсім іншими людьми.

Бо який був у цьому сенс, якщо ми залишимося такими ж?


​​Приїхати в селище до батьків - моє найкраще рішення за останній час.

Наш будинок стоїть через дорогу від поля. Знімаю маску, в якій неможливо дихати, й волочу ноги сухою травою. Вона шурхотить, прогинається під кілограмами тіла, думок і туги, які мені приніс карантин.

Десь далеко розноситься сварливий гавкіт. У небі кричать ворони. Світло вкладається спати - я вже й не згадаю, коли востаннє дивилася на захід сонця. Ловлю останні промені на своєму обличчі, торкаюся вітру й довго-довго повторюю глибокі монотонні рухи: вдих-видих.

Це все нагадує апокаліптичний сон. Я у сні. Світ спить, і я бачу сни разом із ним.

Перестрибую через канаву - болото летить на кросівки та затерті джинси. Порожня дорога, засипана щебнем, веде до лісу. Тут мовчать. Дивлюся вгору: за кронами дерев ховається молодий місяць. Біля нього горить одинока зоря.

...Зовсім скоро прийдуть теплі ночі, Чумацький шлях перетне небо, а подорожні збиратимуть у кросівках зоряний пил. І буде тихо. І буде мир на серці.

І будемо ми.


​​#щоденник_подорожей
Це відео було лише в моєму інстаграмі, але залишу його й тут.

Португалія, червень 2019 року, мій перший океан. Я стопила до нього тиждень, це було дуже важко, але зараз я розумію, що прямо сьогодні повторила б це ще раз 💔

Ідіть до своїх мрій і ніколи не здавайтеся💞


У голосуванні вже цілий день 66 VS 6.
666...
Ви на щось натякаєте? 😅


​​Карантин став випробуванням для всіх. Цей вірус змінює світ, комусь страшно, комусь смішно, комусь байдуже, але такими, як раніше, ми вже ніколи не будемо.

Як і всі, я мала багато планів на 2020 рік. За традицією, зробила собі список бажань, які потрібно виконати, серед них було чимало подорожей - на Фарерські острови, Мексику та Колумбію, ще я хотіла купити собі красиву сукню, мати 10к підписників в Інстаграмі... Тепер я дивлюся на цей список, і не розумію, чому тут немає таких пунктів, як приготувати разом із мамою млинці, сходити з друзями на пікнік, обійняти незнайомця, погуляти з собакою, потанцювати на фестивалі або ж глибоко вдихнути повітря серед переповненої людьми вулиці.

Як же легко перестати цінувати те, що постійно поруч. Тепер же я телефоную мамі 3249 разів на день, щоб запитати, чи всі здорові й чи має вона що їсти - колись так робила лише вона. Годинами розмовляю з друзями по скайпу, дивлюся фільми про красиві місця нашої планети й мрію пошвидше там побувати. Здається, ще вчора це було так просто - купити квиток, чи поїхати автостопом, а тепер усі кордони закриті, й до тебе бояться наблизитися більш ніж на два метри.

Самотність відчувається як ніколи гостро. Вона проростає глибоко в серці й застрягає в горлі. Увесь світ горить, і ти гориш разом із ним. Залишається тільки вірити, що ми відродимося з цього полум’я, як фенікси.


Додам одне: канівське таксі за 40 грн - це любов😅🥰 Тому забийте на ту маршрутку, яку треба чекати аж годину.






​​Зараз із горем пополам добираюся до Канева (Черкаська область). На Тарасову могилу. Була в мене колись така мрія - приїхати на день народження Шевченка туди, де він похований.

Тільки от якщо не встигну на останню маршрутку, буду назад добиратися стопом. А стопити вночі українськими селами - та ще розвага 🙈

Буду тримати вас вкурсі 😅
Хтось із вас був у Каневі? Дуже треба допомога, напишіть мені, будь ласка, в особисті @svit_more 🥺❤️


​​Мій репортаж із окупованого Криму опублікований у книзі!🥳

Який же сьогодні знаковий для мене день! 😭 Навіть не знаю, що складніше - проїхати окупований Крим одній автостопом, жити місяць в палатці, не-їсти-не-спати-втікати-шукати-питати чи вмістити історію про це в 40 000 знаків :D

Було страшно, холодно, самотньо, мене закривали на складі, кричали й переслідували. А ще було багато історій, любові, співчуття, щирості, суму, жалю, розуміння та спроб почути. Крим говорив багато, але не стільки про Україну й Росію, скільки про життя. І я страшенно рада, що репортаж про мою поїздку не пішов “у шухляду”, а надрукований у збірці. Крим заслуговує бути почутим, бо, повірте, йому дуже болить.

Збірку репортажів можна придбати в будь-якій книгарні “Є” або ж онлайн на сайті видавництва “Темпора”. Або можете написати мені в особисті повідомлення й я надішлю вам книгу з підписом😃😎

А ще запрошую всіх на презентацію книги 16 березня о 18.30 у книгарні “Є” на Лисенка 3 у Києві. Там будуть багато талановитих журналістів, тексти яких варті вашої уваги. Чекатиму вас і дякую за підтримку❤️ Поспілкуємось, познайомимось)

🔺Залишається питання: повертатися в Крим і писати книгу?🔺


​​Іспанська приказка каже, що, куди тягнеться серце, туди й ноги несуть. Мабуть, так і є: коли ми хочемо втекти світ за очі, ми біжимо в близькі серцю місця. Хоча, цього разу я не втікала. Уперше за довгий час.

Не знаю, звідки в мене з’явилася ця несамовита любов до латиноамериканської культури, але я почала вивчати мову, танці, звичаї, й вже не можу зупинитися 😅. Якщо цього року мені вдасться здійснити мандрівку в Колумбію, вважайте, що рік вдався. Але зараз не про це 😏

На прикордонному контролі було страшно. Автостопом простіше - у машині тебе не так перевіряють, та й у Польщі до українців звикли. Коли ж твій літак приземляється десь подалі в Європі, питань стає більше.

Під час останньої мандрівки до Іспанії в мене була пересадка в Амстердамі. Прикордонник шманав-мене-нє-по-дєтскі. Я мала паспорт, страховку, гроші, адресу житла й навіть номер телефону місцевих друзів. Але ніщо не врятує вас від гніву прикордонника, якому вранці не принесли десерт😒. Перетрясло мене добряче, думала, що вже не пустять. Після десяти хвилин допиту я все ж отримала омріяний штамп у паспорті (у когось це штамп про заміжжя, а в мене - пропуск у країну😀)

Цього ж разу переліт був прямим - “Київ-Валенсія”. Можу довго розказувати, що літаки для мене не кращі електричок, тому що немає як розігнути ноги. Ета боль😤. Але одне радувало: іспанський прикордонних усміхнувся, погортав сторінки паспорту, поставив штамп і побажав гарного відпочинку. На все це пішли не більше 10 секунд - omg, я люблю цю країну ще більше😍.

А як ви себе почуваєте на прикордонному контролі? Страшно?😀
#щоденник_подорожей


Прилетіла в Іспанію. Тут тепло😌 Завтра все розповім 🤓


А сьогодні ми поговоримо про *секс*🌝️️️️

Подорожі автостопом – це любов. У таких мандрівках ти загартовуєш свій характер, розповідаєш сотні історій та слухаєш тисячу нових. Але, як то кажуть, не було б щастя, якби не прийшла біда🙄. Якщо ти –  дівчина, яка наважилася подорожувати автостопом ОДНА, готуйся: слово «секс» ти чутимеш частіше, ніж «доброго ранку».

Зараз я спробую пояснити, як діяти, якщо від тебе вимагають сексу в мандрівці, а ти його не хочеш🤐 (хлопцям, до речі, теж актуально)

За два роки мандрівок автостопом Україною та закордоном подібні ситуації з домаганнями траплялися зі мною три рази. Це, звісно, якщо не говорити про «нестрашні» пропозиції переспати, які звучать майже від кожного п’ятого водія. Як би це не звучало, але до таких пропозицій я звикла: кажеш «ні», і ця тема більше не зачіпається.

Але що робити, коли водію не доходить? Давай розберемося по порядку.

Якщо відчуваєш, що водій якийсь дивний – не сідай у машину. Слухай інтуїцію: зазвичай кількох секунд достатньо, щоб зрозуміти, що за людина зупинилася перед тобою.

Коли ти все ж сіла в машину (не послухала шосте чуття, аяяй😑️️️️️️️️), то май достатньо сміливості, щоб чітко та зрозуміло сказати «ні». Не шепочи, не «мямли», а то ще водій подумає, що ти вагаєшся😀. Якщо він згодний везти тебе далі без домагань, залицянь і т. д. – спокійно їдь. Якщо йому був потрібен тільки секс, просто попроси вийти з машини. У 95% відсотках випадків це працює 🤗

Водію не достатньо почутого «ні»? Якщо він ще не почав розпускати руки, скажи, що вдома на тебе чекає хлопець, з яким ви в стосунках багато років (зазвичай із поваги до хлопця тебе не чіпатимуть), або наговори про релігійних батьків та «ні-ні» до весілля. А ще краще сказати правду, пояснивши, що сексуальні зв’язки на один раз – не для тебе. Гарно обґрунтуй свої принципи – й тебе не чіпатимуть.

Водій почав розпускати руки?😡 По-перше, БЕЗ паніки. Не спіши робити різких рухів, а то можеш спровокувати його агресію. Пам’ятай, що слова – твоя найсильніша зброя. Говори, пояснюй та не показуй страху – впевнену дівчину зламати важче.

Коли слова не допомагають, а вийти з машини немає можливості, погрожуй пошкодити салон. За себе чоловік не боятиметься, адже він знає, що сильніший за тебе, але витрачати гроші на ремонт скла чи будь-чого, що тобі вдасться зламати, йому точно не хочеться.

Кажуть, що найкращий варіант – мати з собою електрошокер. Я противник газових та перцевих балончиків, адже в закритій машині ти зробиш гірше й собі. Можливо, електрошокер – найкращий варіант🧐.

Проте, я ніколи не вожу з собою предметів для самозахисту, бо вірю в дурнувату приказку «як корабель назвеш, так він і попливе»🙈. Тобто, коли я беру з собою щось для самозахисту, це означає, що я підсвідомо налаштовую себе на якусь небезпеку. Але не будь як я – бери все, що може тебе захистити.

За два роки подорожей – три випадки. В одному мене врятував перехожий, в іншому – втеча, в третьому – я просто вийшла з машини. Із тобою таке може ніколи не трапитися, або станеться ще в першу подорож. Автостоп – це рулетка, в якій ніколи не знаєш, виграєш чи програєш. Пам’ятай про це завжди.


Минала середина вересня 2018 року я зібрала рюкзак, скрутила палатку, натянула на голову шапку й вирушила до Криму. Я не була в Криму за часів української влади, а після окупації читати розповіді в медіа набридло хотілося побачити правду на власні очі, послухати людей, які там живуть. Тому, краще вже пізно, ніж ніколи. 

Я проїхала півостровом більше ніж півтори тисячі кілометрів. Загалом автостопом, іноді кримськими маршрутками й ще десятки кілометрів пішки. Іноді мене навіть просили поговорити українською, бо вже забули, як це. Схоже, у Криму не залишилося нічого українського жодного прапора чи навіть жовто-блакитного малюнку на стіні. 

Ця непроста, непередбачувана, часто небезпечна подорож змінила мене й моє ставлення до того, що відбувається у Криму.
Тому до Дня Автономної республіки Крим я хочу поділитися з вами своїми спогадами:

http://www.lustrum.com.ua/hitchhiking-in-crimea/


​​2019 рік став багато в чому переломним. Я здійснила свою величезну мрію - побачила океан, проїхала тисячі кілометрів автостопом, вперше полетіла в літаку, заночувала в палатці на краю континенту, готуюся до друку репортажу про Крим у книзі, схудла, полюбила себе, заблукала в горах, відпустила минуле, знайшла хорошу роботу, остаточно переїхала до Києва й ще багато щасливих моментів, які довго перераховувати.

Це був дійсно хороший рік. Точно не завжди ідеальний, іноді дуже сумний і болючий, але єдине, що я зараз відчуваю - це вдячність. На душі як ніколи спокійно й тепло. Думаю, відчуття ось цієї гармонії всередині - моє головне досягнення за цей рік. А ще - написані перші слова книги, яку я обіцяю завершити до 31 грудня 2020 року🙏

Будьте щасливі й ніколи не переставайте вірити в себе, в цей світ і в дива. Дякую, що залишаєтеся зі мною - далі тільки більше❤

І пам'ятайте - життя прекрасне й точно варте того, щоб насолодитися кожним його моментом ⛄Із Новим роком!🎉🌎

Ваша Світлана.


Завжди в "мертвий період" (коли немає подорожей, бо я вкалую на них) відписуються чимало людей.
Тож, ті, хто лишаються - найстійкіші. Ви ж то знаєте, що наступна мандрівка зовсім скоро😏

Дякую, що зі мною🥺❤️

20 ta oxirgi post ko‘rsatilgan.

214

obunachilar
Kanal statistikasi