Весна цьогоріч проходить повз нас. Мені складно злізти з ліжка раніше 10 години ранку, складно зібратися з думками, бути продуктивною, зробити зарядку, складно сісти за курси іспанської, навіть приготувати сніданок складно. Сил немає ні на що, хочеться просто не вставати з ліжка й чекати, коли все це закінчиться.
⠀
Ви помітили момент, коли на деревах розпустилися перші квіти? Я - ні. Одного дня я вийшла в магазин й застигла біля під’їзду: над головою сяяв білий цвіт. А через кілька днів вдарив мороз, і більшість квіток зів'яли - цього року багатого врожаю не буде. Десь так само в’януть люди - від вірусів, раку та сотні інших хвороб, які звалилися на нашу долю.
⠀
Я постійно думаю про місця, в яких не встигла побувати, й про дороги, які не встигла пройти. Я ніколи не відчувала присутності меж, які могли б мене зупинити, але зараз я сиджу замкнена в чотирьох стінах й повністю безсила.
⠀
Я завжди відчувала, що десь поруч росте зло, але ніколи не втрачала надії. Так, життя продовжується, можливо, літо не буде остаточно втраченим, як ця весна. Нам нічого не лишається, як сидіти вдома й вірити, що зовсім скоро все налагодиться.
⠀
А після цього… ви твердо стоятимете на якомусь зі схилів із рюкзаком на плечах, вдихнете повітря на повні груди, пірнете у глибини морів і відчуєте, як ви зцілюєтеся. Тому що немає ліків сильніших, ніж подорожі. Надіюся, ця пандемія стане для нас усіх уроком, і ми вийдемо з карантину зовсім іншими людьми.
⠀
Бо який був у цьому сенс, якщо ми залишимося такими ж?