Випадкова інтервенція

Я впевнена, що ви вже чули дуже багато відгуків про фільм Антоніо Лукіча "Люксембург, Люксембург", тому нічого нового я вам не скажу. Але мені сподобалось те, як художньо виріс режисер з фільма "Мої думки тихі". Прослідковується дуже багато схожостей, але "Люксембург, Люксембург" мені здався набагато яскравішим за наповненням, сюжетом і настроєм.

Справді вразила щирість і правдоподібність акторської гри і загалом усього фільму. Під час перегляду весь час було відчуття, що я це все вже чула і бачила, лише в реальності.

І отак прям на душі тепло, коли розумію, що у нас знімають таке круте кіно ✨.

Я останні три дні тепер ходжу і романтизую кожну секунду свого життя, уявляючи, що я насправді персонаж з фестивального кіно. До речі, у тіктоці зараз якраз є тренд на те, щоб показати своє життя так, ніби воно зняте Уесом Андерсеном. Тримаємось як можемо 💃

Зрозуміла, що останнім часом почала занадто вилизувати будь-які пости, які сюди публікую. В результаті цей канал зараз - зовсім не такий, яким я його створювала, до того ж, він поступово перетворюється в огляди якихось книжок, фільмів, серіалів і ігор, думку про які ви б склали і без мене 🙃.

Стосовно останнього - навряд чи щось зміниться, бо поп-культура останнім часом - це моє вікно у світ. Перед тим як відновлювати цей канал у 2022, я прочитала всі старі пости, і було цікаво побачити, як змінилося моє відношення до багатьох речей.

З цікавого - подивилася сьогодні "Мої думки тихі" Лукіча. Завтра ми йдемо на "Люксембург, Люксембург", і мені дуже хотілося заздалегідь зрозуміти почерк режисера. Мій рівень самостійності стосовно вибору способів проведення часу у 2019 був майже на нулі, тому як би я не була вражена тоді відгуками на фільм, мої руки (або очі?) до нього тоді так і не дійшли.

Поки дивилася фільм згадала важливу думку з психотерапії. У здорових відносинах дітей з батьками має зберігатися певна субординація. Ми як діти не несемо відповідальність за страждання батьків, і не маємо відчувати за це провини. Звісно, ми можемо пропонувати свою допомогу, але якщо раптом розмова з батьками починає звучати як сеанс психотерапії (де психотерапевтом виявилися ви) - краще для всіх буде окреслити свої кордони і припинити таку розмову. Це я щодо тієї сцени, де Галя влаштовує істеріку з приводу своєї самотності, від неї у мене був найбільший дискомфорт. Загалом фільм супер (кажу ніби думаю що хтось ще окрім мене його не встиг подивитися лол), залишає дуже багато змішанних відчуттів.

В принципі, відчуваю потребу розказувати сюди більше якихось особистих історій, от можу пізніше розказати про те, як перепутала адресу екзамену за 100 доларів, ахахаа. Сама ж буду через пару років перечитувати))

Коли мені на думку спала ідея подивитися Тед Лассо, я очікувала, що це буде легка приємна комедія, яку я швидко подивлюся й забуду. Я помилилась.

Час перегляду випав на момент необхідності відійти від усієї тієї напруги, яка в мені зростала з кожним переглядом чергової серії The Last of Us. Виявляється, просто дивитися на Педро Паскаля і не хвилюватися за долю героїв просто неможливо.

І Тед Лассо дуже вчасно зʼявився у моєму житті, щоб загоїти старі рани й одразу допомогти заробити нові. Серіал розказує про тренера з американського футболу, якого запрошують до Англії тренувати команду зі звичайного футболу, щоб повністю знищити шанси команди на виживання. Тед Лассо з посмішкою приймає виклик, і я в цьому бачу дуже багато паралелей зі своєю роботою 👋

Для мене серіал - про важливість людських відносин, віру в себе й інших, наполегливість і почуття гумору.

Це 12 з 10, бо після колупання мозку протягом усього дня я приходжу у безпечний простір, який створює для мене Тед Лассо, і стаю найщасливішою версією себе 🤩.

Урочисто хочу заявити, що я таки дочитала “Я змішаю твою кров із вугіллям” Олександра Михеда.

Уся книга відчувається як дослідницький проєкт, де поки Олександр досліджує міста на Сході, я досліджую свою ідентичність та її перспективи. Книга вийшла у 2020 році, що дозволяє ще і паралелі з сьогоденням провести.

Раджу тим, кому цікаво зрозуміти, чим жив і живе схід України.

Для всіх інших залишаю мої улюблені цитати:

“Наступного дня приходить до смішного архетипний персонаж у футболці Партії регіонів. Починає розмову із запитання, чому не Лєрмонтова цитати, а якогось Сосюри. Коли кажу, що це житель Лисичанська, він витріщається на мене і не вірить — «державною» тут не говорять і тим паче не пишуть. Тоді головна претензія: чого ви вирішили, що можете замалювати мій напис, який я зробив для дружбана, коли був пацаном. Який напис, перепитую. То ви ж і не читали, що замальовуєте, — вибухає той, — там написано «Йожик баклан». Ностальгія і сум у його словах. Забрали ми спогади про його минувшину.”

“Коли бетон уже застиг і Зоркін час від часу турботливо поливав свого чотириметрового чоловічка водою (для більшої міцності), з неба впала пташка. Незграбно підповзла до скульптури й заховалася в тіні. Видерлась на бетон і поповзла.
< … >
Ми посадили птаху на дерево, що простягається понад «Тінню». Серпокрил поволі дерся вгору і хвилин за десять стрімко вилетів, зробивши коло над нами.
Змах крил і урок на все життя: допомога — це те, що потрібно саме зараз. І часом — це не вода і не їжа. А місце, з якого можна злетіти.”

“Не знаю, як і що буде далі. Війна триває і немає їй кінця. І може єдине, що я розумію напевно, — що ми, «донецькі» були, звичайно, особливі, але не більше, ніж інші українці. І були в нас прекрасні риси характеру, і були в нас вади. Але якби не сталося цієї війни, за кілька поколінь абсолютно радянська за своєю природою межа між Донбасом та іншою Україною стерлася б, зник­ла як така. Дуже важливо розуміти: не регіональні особливості стали причиною цієї війни, і не українці її накликали, хоч би у якому регіоні країни вони мешкали і хоч би якою мовою розмовляли.”

“Хай би як пафосно це звучало і відлунювало «Жерміналем» і «Гронами гніву», але в Україні незалежно від регіону — Схід це чи Захід, Північ чи Південь — постають ті, хто віднаходить себе, повертають себе собі й готові щоденною працею на власній ділянці розривати коло історії: від майдану до майдану. Вони торують новий шлях, без старих міфів.
І вшановують пам’ять тих, хто зробив це можливим.”

“І мають пролунати слова, почуті під час першої зустрічі з місцевими активістами в Костянтинівці у грудні 2016 року, які сперечалися про рідне місто:
— Це остання станція. Далі потяги вже не йдуть.
— Ні, це перша станція. Саме звідси потяги і вирушають.”