я завжди пишався тим, що мене навчили
жити так, щоб було спокійно – аби не гаряче.
а потім ти глянула в мене цими своїми очима
і все, що залишилось – дихати не видихаючи.
мені з того часу далеко не все вдалося –
тільки стати чи то одержимим, чи біснуватим.
я сумніваюсь, що ти пам’ятаєш колір мого волосся.
я досі не певен, що знаєш, як мене звати.
це я забираю у тебе твій верхній одяг,
коли ти заходиш у невелику тьмяну кав’ярню.
це я телефоную за будь-якої нагоди,
і мовчу тобі так натхненно, так полум’яно.
це я ховаюсь у темних кутках твоєї кімнати
і щоранку намагаюсь відшукати для тебе таксі,
це я ніяк не можу тебе переконати,
що я не такий, як всі, не такий, як всі.
це я біля твого будинку торгую квітами,
зустрічаюсь тобі то юним, а то в літах.
це мені ходити ще довго такому побитому,
і пишатися тим, що вмію тепер і так.
Автор – Тетяна Власова
