Зроби тихіше, бо не бачу

Сьогодні вперше після довгої паузи їздила до військових в госпіталь грати імпровізацію. Там, в тиші і спокої Л.П. настільки інший світ…  В холі киї вдаряють по більярдним шарам, в повітрі пахне чимось смачним з їдальні, тихі розмови чоловіків між собою. Сьогодні ми зустрілися з військовими в кімнаті книгарні, яка тільки після ремонту і пахне деревом. Приходять один за одним і сідають спочатку поблизу виходу біля дверей, потім підсовуються ближче, трошки ще ближче; хто прийшов не вперше, одразу бере крісло-мішок і сідає біля імпровізованої сцени. 
Хтось з них після контузії втратив можливість говорити або заїкається. Хтось провів в полоні два роки свого недовгого життя. Хтось поховав на війні друзів. 
На дві години ми зануримося у спільний контекст і, якщо нам вдасться, вони трохи вилізуть із зациклених думок і посміються. 
В цій кімнаті на мене дивляться люди з чорно-білих портретів в половину мого зросту, із серйозними виразами облич. Вони бачили занадто багато і жили занадто мало. 
Ми живемо в настільки різних світах. 
Сьогодні в новинах сперечаються про те, якою ж ракетою вдарили по Дніпру; я уявляю, як ці західноєвропейські експерти сидять в своїх шкіряних кріслах з обісраними штанами і з серйозними обличчями вирішують, яку відмазку ще придумати, щоб не підійматися і нічого не вирішувати, і щоб не помічати того, що уже давно смердить. 
Мільйоном смертей більше, мільйоном менше. Яка різниця, коли воно так тепло під сракою і так гарно сидіти. 
Ми живемо в настільки різних світах. 

а ще - повільність фільму! треба взяти собі за практику х дивитися старе кіно, в якому дуже повільно розгортаються події і діалоги, щоб нагадувати собі сповільнятися, дозволити часові текти інакше

у мене цілий день на повторі трек Masked Ball з відповідної сцени
захоплює і вражає все те, що люди роблять сакральним і таємним, культи, секти, вірування, обряди, як люди вигадують собі символізм і надають чомусь особливого значення
якби не ця людська особливість, наврядчи б ми почули релігійні співи, наприклад
мене захоплює і уносить в якийсь особливий вимір церковний спів, спів мулли, органна музика, дзвони, тибетські чаші, ніби це і стає ознакою бога в кожному з нас

Коли подивилася «Субстанцію»

Ох, це таке трепетне і хвилююче відчуття - отримувати посилання на фото з фото лабораторії. Одну котушку я зазвичай розтягую на кілька місяців, бо фіксую якісь особливі моменти, або експериментую; зазвичай нічого не очікую від неї і страхуюся цифровими кадрами, якщо це щось цікаве. Таким чином, я отримую зріз життя за кілька місяців, згадую, кого я бачила і де була🫶🏼 а ще - написати людям, яких я фотографувала, надіслати їм фото, доторкнутися і нагадати про себе🫂 ніби обійняти
Не надто кайфовий момент- це бачити на кадрах тих людей, які залишити після себе неприємне враження.
Один з найсумніших випадків стався минулого року десь влітку. Я дізналася про раптову смерть молодого чоловіка, який у мене фотографувався за кілька місяців до того. А потім я проявила плівку і побачила його портрети на кількох кадрах.. було боляче.
Що я ненавиджу - так це розмазані кадри, які я не вмію ще передбачити 😬 можливо згодом я доросту до експонометра і складніших у використанні (для мене) камер
Поки кайфую по-маленьку