Ми вистояли, хоч нам в давали кілька днів.

Так, ми втратили певні території, проте могли втратити державу та ідентичність.
Ми втратили людей, як на фронті, так і на окупованих територіях й загиблих від обстрілів у тилу. Але це набагато менші втрати за ті які ми б понесли у разі повної окупації України.

Сьогодні фронт тримається, не без проблем, але тримається. Ми займаємо ворожі території, хай і не значні за площею, проте важливі за значенням.
Ворог виснажується швидше ніж ми, хоч і запас його міцності більше ніж у нас.
У нас досі є союзники, хай не такі послідовні як союзники нашого ворога, проте набагато сильніші.

1000 днів це багато, бо кожну хвилину хтось гине на полі бою, мати отримує звістку про смерть сина, хтось прямо зараз бажає померти бо розуміє, що з такими травмами йому не вижити, а смерть лиш позбавить від болі, хтось прямо зараз цілує хрест перед бойовим, а хтось витягує пораненого побратима і мріє лиш про те, щоб він вижив.

Війна тяжка, кривава. Вся романтика закінчилась ще давно, сьогодні це лиш каша з бруду під гусеницями траків, холод у промерзлому окопі, тривога від звуку пролітаючого над головою КАБу. Запах нової зброї в мастилі змінився за запах війни: симфонію запаху горілого пороху, вихлопів дизелю та солодкого сморіду від трупів. Усе це зливається в один аромат війни.
Не ми обирали власну долю, не ми починали цю війну, проте ми з гордістю її зустріли. І ми переможемо, іншого не може бути. Питання лиш у тому яку ціну нам ще прийдеться заплатити заради неї.
За майбутнє тих хто ще не народився у пам’ять тих кого вже немає з нами.