[☩] Журнал “Подолія”

Одного разу ішла вдова на базар. Була вона дуже бідна. От іде вона лісом, аж бачить — виходить Кармалюк. Розпитав її, звідки вона і куди йде, і дав їй гроші, щоб купила собі корову.

Купила вона корову, привела додому. Сусіди питають, де взяла. Вона і розказує, як було. Почув це один багач. І йому захотілось мати корову дурно.

Переодягнувся він у лахи і йде лісом. Здибав Кармалюка. Взнав Кармалюк багача, а той каже:

— Маю кілька копійок і йду, може, щось куплю.

І прикидається багач бідним. А Кармалюк каже:

— На тобі гроші, купиш мені цвяшків. На другий раз дам тобі на корову.

Купив багач цвяшків та вертається. Кармалюк узяв ті цвяшки та й всі позабивав багачеві в п’яти.

— Так тобі, — каже, щоб більше мене не обманював

Попросився Іван переночувати до жида. Той його прийняв, виділив місце, дав постіль. Вночі Іванові захотілось надвір. Добираючись надвір з хати, Іван в сінях зачепився за щось і впав, вдарився, розбив все лице.

Рано жид побачив Івана побитим. Питає:

— Іване, що це з тобою. Що тебе подряпало, побило, що ти весь в крові?

От Іван і каже:

— Ви тут спите нічого не чуєте. А в середині ночі в хату прийшов ваш бог, а потім і мій бог. Та як почнуть битися за те, чия віра краща. От я й почав їх розбороняти. То Ваш бог як ударить мене в лице то я і впав без пам’яті.

— Ото не лізь Іване, — каже жид, — бо наш жид самий сильний.

Потім підлікував Івана, дав харчів на дорогу.

Дорогая моя Мамуля! Конечно не стоит, я хотела что либо [^что-либо] вроде домашним попроще качеством, но приличное на вид. У меня есть [?Вейсевних] 2 пары и коричневые механическ[ие] но для комнаты они тяжелы да еще при жаре, а у меня ноги очень почернели, но иногда так распухнут, что нельзя надеть даже ночных туфель. Что нибудь [^Что-нибудь] дешевое но по возможно[сти] красивое.

«Винниченко жив тоді на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці. Застав я його дома. То був типовий студент-українець. У вишитій сорочці під пояс, як тоді казали, «косоворотці», сидів він за столиком у маленькій студентській кімнатці і правив коректу. То був збірничок новіших оповідань, який вийшов його власним накладом під назвою «Дрібні оповідання». Прийняв він мене з бадьорою усмішкою. Вислухавши до кінця мою «одіссею», та, може, й бачачи мою безпомічність, він голосно засміявся й промовив, так ніби втішаючись:

– Ага, голубчику, попався!

Я не знав, як розуміти такий його настрій і запитливо дивився в його пронизливі сталево-сірі очі.

– Нічого, голубе, – звернувся він до мене, потішаючи. – Трохи поганенько, що Ви заходили до Грінченка та Єфремова. Вони в цьому Вам не поможуть, коли б навіть і мали змогу. Боязкі вони. А до того Ви ж есдек.

– Та, нібито, – відповів і я в тон йому.

– Ну, коли так, то от що. Перш за все, скільки Ви маєте грошей?

– Та рублів понад сімдесят, – відповів я.

– О! Та з такими грішми й до Америки можна дістатись, – зауважив він. – Тепер же от що: завтра Ви маєте виїхати до Кам’янця-Подільського, бо Вас шукають, це я знаю з газет, слідкуючи за Вашим процесом. Я Вам дам деякі явки до наших товаришів, а вони там уже улаштують і Ваш перехід через кордон. Тільки ж із моїми записками не попадіться, а то буде і Вам, і мені халепа, – зауважив він з усміхом. – В першу чергу звернетесь там на Польському фільварку до акушерки Залевської. То наша товаришка. Коли її не буде, то підете до «Просвіти» і запитаєте там панну Люсю та попросите, щоб звела Вас із доктором Блонським, а йому вже й передасте мої записки.

З великою вдячністю взяв я від нього записки й адреси і, сховавши їх якнайкраще і попрощавшись, негайно подався на залізницю».