Громадські протести та повстання можуть зіграти позитивну роль, якщо вони підтримані емансипаторним баченням, як, наприклад, повстання на Майдані 2013-14 років в Україні або нині триваючі протести в Ірані, спричинені відмовою курдських жінок носити бурку. Навіть загроза насильницьких дій інколи необхідна для політичного врегулювання. Дві історичні перемоги, канонізовані ліберальним коментаріатом, — прихід до влади Африканського національного конгресу (АНК) в Південній Африці та протести за громадянські права в США на чолі з Мартіном Лютером Кінгом — були можливі лише тому, що вони були підтримані перспективою насильницьких дій з боку радикального крила АНК та більш войовничих чорношкірих американців. Переговори щодо припинення політики апартеїду в Південній Африці та скасування расової сегрегації в США досягли успіху завдяки цим загрозам.

Такою, втім, не є сьогоднішня ситуація у Франції, де насильницьке повстання навряд чи закінчиться будь-яким прогресивним врегулюванням для гнаних і голодних (the wretched of the Earth). Якщо закон і порядок не будуть негайно відновлені, остаточним результатом цілком може стати обрання Марін Ле Пен, лідерки ультраправої партії «Національне об’єднання», новим президентом. Противники іммігрантів, націоналісти вже при владі у Швеції, Норвегії та Італії — чому б і не у Франції? Макрон презентував себе технократом без чіткої політичної точки зору. Але позиція, яку колись розглядали як силу, наразі виглядає фатальною слабкістю.

⚒️читати далі⚒️