Як відсутність емоційного зв’язку між матір'ю та дитиною може вплинути на все подальше життя

Привіт, друзі! Як ви поживаєте?
Я готую нову групу в онлайні про почуття, а також ретрит в Карпатах 6-10 листопада.

Вчора читав Бессел Ван Дер Колка “Тіло веде лік” і ось що цікавого дізнався.

"На початку 1980-х моя колега Карлен Лайонс-Рут, гарвардська дослідниця психології привʼязаності, почала записувати на плівку взаємодії матерів з їхніми дітьми в шість, а потім у дванадцять і вісімнадцять місяців. Вона знову записувала іх, коли дітям виповнювалося пʼять років, а потім ще раз, у сім-вісім років . Усі вони були з родин із високим рівнем ризику: абсолютно всі відповідали федеральним критеріям бідності, і майже половина дітей зростала без батька.

За тим, як виявлялась дезорганізована привʼязаність у матерів, їх можна було поділити на дві групи. Жінки з першої групи, здавалось, надто зосереджувалися на власних проблемах, щоб звертати увагу на потреби дітей. Часто вони були безцеремонними й агресивними. То ігнорували і відштовхували своїх дітей, то поводились так, ніби це дитина повинна зважати на їхні потреби. Матері з другої групи здавалися безпомічними і наляканими. Вони часто справляли враження милих або вразливих. Ці жінки не розуміли, що повинні бути опорою та захистом для дитини, і натомість поводились так, ніби чекали підтримки від своїх малюків. Вони не віталися з дитиною, коли поверталися до неї, не брали її на руки, коли та починала плакати. Та не було схоже, що ці матері чинять так навмисно, - вони просто не знали, як вловлювати сигнали дитини й реагувати на них, тому ім не вдавалося заспокоїти і підтримати своє маля. Часто безцеремонні й агресивні жінки були жертвами та/або свідками фізичного насильства в дитин-стві, а відсторонені і несамостійні матері частіше переживали сексуальне насильство (і вкрай рідко фізичне) або втрачали в дитинстві когось із батьків!

Мені завжди було складно зрозуміти, як батьки можуть чинити насильство над своїми дітьми. Зрештою, прагнення виростити здорових нащадків — це сенс нашого життя, основна мета.

Тож що може змусити батьків свідомо завдавати болю дітям чи ігнорувати їх? Дослідження Карлен допомогло мені знайти від-повідь. Переглядаючи її відеозаписи, я бачив, як діти цих жінок із часом починали або плакати ще невтішніше, або поводитися відсторонено, або чинити опір матері, яка не розуміла їхніх по-треб. Водночас матері ставали дратівливими, втомленими і безпорадними. Коли мати починає сприймати свою дитину не як партнера, з яким вони живуть в одному ритмі, а як чужинця, поведінка якого викликає в неї лише роздратування і розчару-вання, до насильства залишається лише крок.

Лайонс-Руг запросила цих дітей до себе ще раз, коли їм виповнилося двадцять, щоб дізнатись, як склалося їхне життя. Діти, у яких у вісімнадцять місяців механізми емоційної комунікації з матерями були серйозно розладнані, у двадцятирічному віці мали нестійке самоусвідомлення і схильність до саморуйнівної поведінки (надмірне марнотратство, безладні статеві контакти,зловживання алкоголем або наркотичними речовинами, необережне керування і переїдання), у них були безпідставні та бурхливі спалахи гніву і навіть схильність до самогубства.

Карлен та її колеги передбачали, що агресивна і безцеремонна поведінка матерів буде найкращим прогностичним чинником психічної нестабільності їхніх дорослих дітей, але все виявилося трохи не так. Найбільш згубний і тривалий вплив на дитину мала емоційна замкнутість. Материнська відстороненість та обмін ролями (коли матері очікують, що їхні діти дбатимуть про них) найчастіше призводили до того, що ці молоді люди агресивно ставилися і до себе, і до інших.

Ці знання підкреслюють важливість чуттєвості та відкритості у відносинах – як з дітьми, так і з собою. Ми можемо вчитися бути присутніми, розвивати емпатію та вибудовувати здорову прив'язаність, що впливає на наше життя і життя тих, хто поруч.

Якщо вас цікавить глибше дослідження своєї чуттєвості, запрошую вас на групу про почуття в онлайні 30 жовтня або на ретрит у Карпатах з 6 по 10 листопада.

Що відчуваєте?