RomPonomarenko

У нас тотально не розуміють, чого прагне Дональд Трамп, взявшись за швидке примирення України і РФ. Певною мірою, цьому сприяє те, шо чимало українців дивляться на його політику щодо України як на окреме явище, вириваючи її з контексту глобальної стратегії американського президента.

Головна мета Трампа – ліквідація глобалістського світопорядку, який активно розбудовувався останні десятиліття ліволіберальними елітами США та ЄС. Наслідки цього проекту ви всі бачите: політична і військова деградація колись потужних країн «Західного світу» і їхніх еліт; демагогія замість реальних дій в протидії викликам; культурний занепад; насадження штучних суспільних цінностей; пропаганда психічних відхилень і девіацій, як чогось нормального; неконтрольована міграція, яка невпинно підточує національні і світоглядні основи європейських країн тощо. В комплексі весь цей Трамп обозначив як «Deep State», і вирушив у «Хрестовий похід».

Завдання це надскладне. Глобалісти спираються на потужну стриктурну систему – безліч урядових і неурядових організацій з величезними бюджетами і персоналом. Тому розгром USAID, який збентежив і налякав багатьох в Україні – мав на меті дезорганізувати і зруйнувати ці структури. Показово, що в своєму «Holy War» Трамп спирається суто на державний апарат США і власні ресурси. Ніяких глобальних структур за ним не стоїть, бо їх немає. Проте він майстерно використовує головну слабкість нинішніх глобалістів – відсутність серед них дійсно яскравих і харизматичних лідерів.

Цим і обумовлений його шалений темп в усіх сферах. Від «приєднання Гренландії», зростання тарифних мит і до завершення війни за 100 днів. Мета – збити противника з пантелику, змусити панікувати, помилятися.
Через цю призму і потрібно розглядати політику Трампа щодо україно-російської війни. Вона для нього лише черговий елемент з руйнування глобалістського світопорядку, один з багатьох. Існує не позбавлена сенсу теорія, що одна з ключових цілей Трампа – спровокувати пряму війну Європи проти РФ. В якій обидві сторони остаточно послабляться, НАТО, ЄС та інші глобальні структури розваляться, Європа, як союзник США, оновиться, РФ втратить свій вплив і займе другорядне місце в світі. Ну і США відновлять свою домінуючу позицію, як було після ДСВ. В цьому контексті і треба розуміти розмови про виведення військ США з Європи – нинішні європейські армії як бойові одиниці мало на що спроможні, а європейський ВПК на повну потужність досі не розгорнули.

Роль України в цьому сценарії мінімальна. На жаль, як самостійного суб’єкта на світовій арені нас мало хто розглядає. Проте зацікавленість Трампа нашою державою все ж таки помітна. Активність Келлога навряд чи пуста демонстрація, бо в «таранний стиль» Трампа таке не вписується. А потенційна угода про допуск США до розробки українських надр (а це інвестиції, робочі місця і взагалі багато різних плюшок, якщо з розумом до того підійти), може стати своєрідним гарантом подальшої безпеки. Звісно, якщо уряд України раптом не захоче конфліктувати з нинішніми США, сподіваючись на допомогу від ЄС, якої (а всі адекватні люди це розуміють), не буде.

За що вже можна подякувати Трампу, так це за те, що він нарешті розтормошив європейське болото.
Сьогодні прем'єр Польщі Дональд Туск заявив, що «Європі терміново потрібен свій план дій щодо України, інакше вирішуватимуть інші». Тобто за три роки повномасштабної війни в Україні, в Європі не спроміглися розробити власну стратегію вирішення нинішньої кризи. Що їм заважало? Виключно власна інфантильність і нерозуміння нової реальності.

Тепер, коли Трамп вломився в світову дипломатію як слон у посудну лавку, європейські політики почали скиглити, що з ними не рахуються. І далі не будуть рахуватися. Бо всі ці Макрони, Шольци, Туски та інші, як були ні нащо не здатні, так такими і залишаться. Тому зовсім не важко передбачити, що буде далі:

1. Трамп нав’яже сторонам умови миру вигідні США, які створять чимало неприємних моментів для Європи. А дипломати країн ЄС будуть і далі жувати соплі.

2. Це дотисне остаточно здеградований європейський політикум, який або оновиться, тобто до влади в країнах ЄС прийдуть толкові та рішучі люди, які перезавантажать систему, або буде продовжувати гнити далі, поки не самоліквідується.

Аналіз заяв Трампа та його представників свідчить лише про одне – жодного оформленого плану миру в Україні в адміністрації Білого дому наразі немає. Є лише прагнення завершити війну, проте як саме і на яких умовах, вони ще самі не знають. Тому зараз тривають достатньо інтенсивні перемовини США з учасниками конфлікту та партнерами. Для розуміння, на які ресурси та важелі США можуть спиратися в своєму прагненні, і в намаганні виробити якийсь прийнятний для всіх сторін сценарій. Останнє найбільш складне завдання, бо радикалізм в заявах з обох боків фронту зашкалює.

В цьому певний парадокс ситуації, коли головним миротворцем виступає стороння країна, а не безпосередні учасники війни, які ще донедавна, за словами їхніх лідерів різного рангу, заявляли про готовність і далі воювати до «переможного кінця»,

Жоден з політиків чи військових не скаже прямо, але в Україні вже почалася підготовка до майбутніх виборів. Тому ледве не щодня нас будуть чекати нові «викриття», чи то «злочинних дій чи недбалості» діючої влади і військового командування, чи теж саме їхніх попередників чи опонентів. Інтерв’ю, заяви, навіть заклики. Об’єктивності в тому буде мінімум, в основному перекручення, виривання з контексту, вибілювання самих себе і критика опонентів.

На цей убогий гротеск можна було б взагалі не звертати уваги, якби не факт того, що все це відбувається на майже четвертий рік повномасштабної війни, на фоні складної ситуації на фронті, яка досі залишається невизначеною – будь-якого дня на полі бою ваги можуть схилитися чи то в один, чи то в інший бік. А вибори? Так за певних умов вони можуть взагалі не відбутися.

Цікаво спостерігати, як Трамп тараном ламає нібито усталений устрій. Після перемовин з США влада Панами миттєво оголосила про вихід з китайської програми «Один пояс – один шлях». Тобто Китай усунуть від управління Панамським каналом. Також панамці будуть переглядати присутність Китаю в своїй економіці. Зокрема, контроль китайських компаній над портами, з ретельним аудитом їхньої діяльності.

Зі зміною адміністрації у Білому домі в світову політику прийшов новий стиль вирішення проблемних питань: «бачу ціль, не бачу перешкод». До цього не звикли, бо звичайний сценарій вирішення проблем між країнами це довгі обговорювання та консультації. Натомість Трамп діє прямолінійно, рішуче, і з позиції сили.

Зверніть увагу, що він не боїться кидати прямий виклик КНР, вказуючи китайським комуністам на їхнє реальне місце в світі (з якогось дива багато хто вважає КНР фактором сили, здатним конкурувати з США. Хоча насправді вони так і не крокнули далі рівня глобальної фабрики контрафакту та неякісних товарів). І тепер уявіть, якщо Трамп так рішуче б’є по глобальних інтересах Китаю, то що буде з іншими?

В цих умовах для будь-якої країни постає питання: як далі взаємодіяти з адміністрацією Трампа? Вона не буде слухати локальні аргументи, вона буде вперто вибудовувати «свою схему світопорядку», вигідну США та їх союзникам. По принципу «хто не з нами, той проти нас». Україна тут не виняток і до цього треба бути готовим, як уряду, так і суспільству.

В армії РФ потроху відчуватися проблеми з особовим складом. Два дні тому Deepstate відмітили поступове падіння інтенсивності штурмових дій ворога: 4304 на 27 січня проти 6247 в грудні. Частково це пояснюється тим, що в грудні росіяни інтенсифікували свої зусилля, щоб, згідно російсько-радянської воєнної традиції, до нового року здобути побільше території. Проте зменшення штурмів пояснюється, і значними втратами особового складу.

Протягом цього місяця в середньому росіяни втрачають біля 1546 вояків на день. Одночасно в РФ різко знизилася кількість бажаючих укласти контракт. Наявна статистика по Москві, яка завжди була одним з лідерів по кількості рекрутів. Восени звідти щодня відправляли до війська більше 250 чоловіків. А зараз лише 40.

Нагадаю, що в листопаді 2024 року згідно українських оцінок окупаційні війська РФ в Україні щомісяця отримували до 30 000 поповнення, при середніх втратах в грудні 1529 осіб на день. Тобто вже тривалий час ситуація така, що вони не встигають повноцінно відновлювати втрати окупаційної армії. Якщо ця вигідна для нас динаміка не зміниться, то вже скоро чисельність російських військ почне істотно падати, а разом з ними – подальша інтенсивність бойових дій.

Постійно говорять про «мирні сценарії Трампа» для України. Думаю, наразі мало сенсу то обговорювати (хіба для того, щоб вбити час, чи потім гучно заявляти «ну я ж казав»). По-перше, становище на фронті та політичні умови постійно змінюються, і будуть змінюватися далі. По-друге – занадто багато складових та умов нам невідомі. По-третє, враховуючи залежність України від американської допомоги та репутаційний фактор для Трампа, який неодноразово обіцяв «зупинити війну в Україні», то цілком можливо, що нам просто висунуть «пропозицію, від якої ми не зможемо відмовитися». Навіть якщо вона не сподобається більшості українців.

Зараз також багато цитують фрагменти з книги Боба Вудворда «Війна». Вона була видана напередодні виборів в США, щоб показати американцям, яким «величним лідером» є президент Байден, який «врятував світ від ядерної війни». Правда, все це за рахунок життя українських солдатів і цивільних, недопоставок зброї в Україну, пряме втручання в плани українського командування та штучне створення для російської армії вигідних умов на полі бою, як от під час звільнення Херсонщини. Постійне перебільшення сили та впливу Росії не давало адміністрації Байдена реально дивитися на ситуацію, як то на передодні війни, так і під час неї. І так само не дало створити виграшні умови, за яких би Україна отримала інформаційну та технологічну перевагу, що, безперечно, змінило би хід подій на фронті.

Це все до того, що коли українцю будуть критикувати мирний план Трампа (а вони будуть це робити!), треба пам’ятати, що підвалини нинішнього важкого становища були закладені саме за часів каденції його попередника. А Трампу просто прийдеться розгрібати ці «авгієві стайні» суцільного розладу та деградації, які по собі лишили демократи.

Ну а ми просто і далі робимо свою роботу, докладаючи всіх зусиль до знищення ворога.

Масові обурення з приводу переведення особового складу ВПС в піхоту. Насправді, це закономірний процес для будь-якої затяжної війни. Штати багатьох родів військ передбачають наявність широкого спектру підрозділів. У ВПС, це не лише штаби управління, пілоти, обслуговуючий персонал аеродромів і частини ППО. Це ще різноманітні підрозділи забезпечення, підтримки, логістики, зв’язку, охорони тощо.

Це одна зі складових відповіді на питання, чому у нас при армії, яка кількісно більше мільйону, постійно проблеми з комплектацією бойових бригад та розмови про нестачу піхоти. Бо велика кількість військових служить, зокрема в підрозділах ВПС, які не задіяні для виконання бойової роботи на фронті. І дивно чути дискусії про зниження мобілізаційного віку, коли в армії достатньо військовослужбовців, яких можна використати в боях.

В нинішніх умовах, для обслуговування наявної авіаційної техніки та систем ППО потрібно значно менше особового складу, ніж у ВПС є в наявності. Тому рішення взяти надлишкову кількість людей з ВПС, і поповнити ними піхотні частини, цілком очевидне. При цьому переведення має супроводжуватися ретельним піхотним вишколом особового складу. Тривалістю мінімум два місяці. А далі треба включати цих бійців у вже наявні військові колективи, де новачки опиняться серед досвідчених воїнів, і швидше втягнуться в бойову роботу. Помилкою буде намагатися створити з солдатів ВПС окремі роти чи навіть батальйони – толку від цього не буде.

Ну а з приводу заяв, що хтось занадто «цінний спеціаліст», щоб йти служити в піхоту. Будь-який військовий на війні має бути готовим стати піхотинцем. Навіть якщо він вербувався на службу логістом чи оператором дрону. Це базове правило, яке має вкладатися в голову рекрута на мобілізаційному пункті. Бо на війні будь-якої миті може статися ситуація, коли прийдеться взяти до рук гвинтівку. Інакше тебе просто вб’ють, навіть не запитавши, наскільки ти цінний фахівець.

Забавно спостерігати за реакцію світу на відвертий троллінг Трампа з приводу Канади та Гренландії. Особливо напружилися в Євросоюзі, де тамтешні лідери заявили про готовність зброєю «захищати кордони ЄС». Хотілося б на це подивитися, як ЄС, чиї армії перебувають в розібраному стані, і небоєздатні, буде воювати з США. Між іншим, це означає ліквідацію НАТО як воєнного союзу, бо ця потенційна війна може спалахнути між його членами. В цих умовах виникає риторичне питання - чи треба Україні так прагнути в нинішнє НАТО, яке абсолютно недієздатне і на межі розколу?

Загалом, не варто перейматися цією ситуацією. Трамп не каже про збройну агресію, а лише закликає мешканців цих країн/територій добровільно приєднатися до США. Тобто мова йде про базове право націй на самовизначення, а не про вторгнення та окупацію. Погодьтеся, це зовсім інший розклад, ніж видавалося на початках. На це цікава реакція Данії, де раптом заявили про готовність надати Гренландії незалежність. І ледве не відразу після цієї заяви зʼявилися фото сина Трампа з американським прапором та в оточенні радісних місцевих в якомусь з гренландських пабів. Неважко уявити, якою буде «самовизначення гренландського народу», якщо до цього дійде, звісно.

І головне. Ця ситуація ще раз наочно демонструє, що світова система безпеки, встановлена на правилах прийнятих після Другої світової вже не працює. НАТО та ЄС, головні гаранти миру та стабільності в Європі своєї функції не виконують, що і показала російська агресія проти України. Тепер вже Трамп відверто з цієї системи безпеки знущається. То ж всім очевидно, що її треба міняти, про що сам Трамп вже неодноразово казав. І є сподівання, що поміняє.

Чим ближче 20 січня, тим більше в Україні очікувань, що війна скоро закінчиться. Проте якщо подивитися на ситуацію на фронті, то для цього прямо зараз не має жодних передумов. Війна продовжує перебувати на тій стадії, коли жодна зі сторін не може завдати ворогу рішучої поразки, і тим примусити його до миру. Просування росіян на Донбасі оплачується дуже великою кров’ю, і, попри всі проблемні моменти в ЗСУ, не призводить до обвалу фронту. І головне – ресурси обох країн, людські та матеріальні, ще далеко не вичерпані. В таких умовах відсутній самий зміст для початку мирних переговорів.

Ба більше, врегулювання конфлікту шляхом перемовин, коли жодна зі сторін не отримає бажаного, гарантовано не сподобається елітам і суспільству обох країн. Наслідки для правлячих верств можуть бути фатальними, і вони це чудово розуміють. Тому з об’єктивної точки зору наразі все виглядає так, що обидва уряди мають і будуть продовжувати бойові дії, в сподіванні зайняти більш виграшну позицію для переговорів, чи на те, що противник складе зброю першим. Тому розслаблятися не варто.

Багато зараз говорять про повернення СЗЧ на службу. Ось кейс з одного з полігонів в Рівненській області. Хоча насправді, це типовий приклад того, як не треба робити.

З тих, хто повернувся (чи примусово повернули після затримання), створили зведену роту, загальною чисельністю 280 осіб. Розселили їх у наметах, розкинутих в різних місцях на території полігону. Мотивація більшості військовослужбовців залишалася низькою, а контролювати їх в таких умовах виявилося неможливим.

В результаті сталося неминуче: протягом 18-26 листопада з роти втекли одразу 16 військовослужбовців. Замість того, щоб провести ретельний аналіз ситуації, командування почало шукати «стрілочника», на якого можна було повісити провину. В усьому звинуватили ротного, на якого склали адміністративний протокол та відправили справу до суду. Проте суд його виправдав, зазначивши, що незрозуміло, які конкретно дії він мав вчинити, щоб запобігти втечі військовослужбовців з місця розташування зведеної роти, та додав, що проконтролювати особовий склад з 280 військовослужбовців, які жили в наметах у різних місцях полігону, у того не було реальної можливості.

Чи додала ця історія авторитету командуванню частини, додаткову мотивацію командиру роти і взагалі – чи позитивно вплинула на загальне становище в даній в\ч? Питання риторичне.

Польський міністр оборони не знайшов нічого кращого, як публічно обуритися використанню українськими військовими червоно-чорного прапора на польських БТР «Росомаха» у складі ЗСУ на фронті. Зіграв на темі «історичної війни Польщі з Україною», ще більше підняв градус неприйняття України в польському суспільстві, здобувши на тому порцію дешевої популярності. При цьому його зовсім не цікавить, де саме ця польська техніка використовується, і які задачі виконує. В тому числі, стримує російські орди подалі від польського кордону.

Чомусь згадалося, як Вінстон Черчілль, один з найбільших антикомуністів в історії, в Другу світову поставляв британську військову техніку в Радянській Союз. І при цьому не оборювався в «Таймс», що на ній малювали радянську комуністичну символіку. І жоден інший британський міністр чи генерал так само. Бо на відміну від нинішніх політиків мислили на перспективу і добре розуміли, яку роль радянська Червона армія грає в антигітлерівській коаліції та обороні Великої Британії.

Повертаючись до польського міністра не варто казати про недалекоглядність поляків – в своїй історії вони її ніколи не мали. В їхній парадигмі все чітко та зрозуміло: Польщі потрібна слабка Україна, куди можна буде збувати польські товари, отримувати звідси дешеву робочу силу та нав’язувати своє світоглядне бачення. Теоретична українська поразка у війні для них сприймається не через тезу «Польща стане наступною жертвою Росії», а як можливість чужими руками прибрати потенційного конкурента на роль регіонального лідера.