RomPonomarenko

Сьогодні річниця завершення Першої світової війни. З цього приводу повчальна історія від мене, як я війна закінчувалася для Німеччини

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/vse-malo-buti-inakshe-do-106-yi-richnitsi-zakinchennia-pershoyi-svitovoyi/

​​«Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-угорської монархії Українська Держава».

Сьогодні 106-та річниця Листопадового чину – проголошення Української держави на тлі розпаду Австро-Угорщини та польських зазіхань на «східні креси». Історичного епізоду, яким українці по праву мають пишатися та захоплюватися. І цього разу без всяких «але», які в нас так люблять.
Це один з тих небагатьох випадків, коли українці виступили рішуче, злагоджено та синхронно. Сталось так завдяки молодим і твердим українським офіцерам-січовикам. На відміну від Центральної Ради вони не питали ні в кого дозволів та санкцій. Вони встали, переконали інших, мобілізували ресурс та взяли те, що вважали своїм.

Українські сили очолював 31-річний сотник Дмитро Вітовський. Поруч стояли його соратники Любомир Огоновський, Іван Рудницький, Богдан Гнатевич, Дмитро Паліїв та інші. Нова українська еліта, викувана у горнилі Першої світової, яка не побоялась виконати настанову Івана Франка «Не ридать, а добувати».

Значення цієї події у нашій історії важко переоцінити. Наразі, коли Україна веде війну за власне виживання, історичний приклад Листопадового чину потребує якомога більшої популяризації. Бо це чітке усвідомлення цілі та розумне планування, рішучість та готовність ризикувати заради мети, звитяга та самовідданість. І головне, це спадкоємність поколінь борців за Україну, за її волю та незалежність.

Чому країни НАТО не допомагають Україні збивати російські ракети? У взаємодії з нашими партнерами це одне з ключових запитань. Українські урядовці регулярно публічно питають про це, апелюючи до допомоги США та інших країн протиповітряній обороні Ізраїлю. Навіть вчора, в інтерв’ю представникам західних ЗМІ президент Зеленський знову зачепив це.

Відповідь проста. Конфлікт Ізраїль vs Іран в повномасштабну війну між цими країнами не переросте – я про це вже писав. На Заході це чудово розуміють, тому спокійно задирають Іран, не побоюючись відповіді.
З Росією ситуація інша. Особисто я не думаю, що Путін відреагує далі свого звичного «нас надули» в випадку, якщо умовна Польща зіб’є російську ракету над Львівщиною, як хоче наш президент. Проте регулярні російські погрози ядерної війни, попри свою очевидну недолугість, знаходять чимало відданих слухачів на Заході. В тому числі і серед лідерів думок, на кшталт Маска.

Тому країни НАТО не хочуть провокувати пряме зіткнення з Росією. Їхні лідери розуміють, що до війни з РФ вони не готові, ні в воєнному плані, ні тим більше в моральному. Західні політики змушені враховувати думку своїх виборців, а ті воювати не хочуть, і не будуть. Тому не витрачайте свій час на пости з хештегами в «Х» та інших західних соцмережах – толку від того все одно не буде.

Загалом дивно, що у нас з серйозним виразом обличчя про все це досі публічно говорять на третьому році повномасштабної війни. Втім, це вже інше питання.

Голова Верховного Суду Станіслав Кравченко вчора відзначив «тенденцію до збільшення зареєстрованих фактів самовільного залишення частини військовослужбовцями (СЗЧ), дезертирства і невиконання наказів». На уточнююче запитання, наскільки загалом ситуація є загрозливою, Кравченко відповів: «Загрозлива».

Все закономірно. Демотивоване поповнення не буде воювати, лише створювати проблеми, як війську, так і країні. На додачу, народні депутати, більшість з яких ніколи не служили в армії, відкрили «скриньку Пандори», декриміналізувавши перше СЗЧ. Завдяки цьому будь-який солдат отримав гарантований державою «шанс на спробу» втечі з лав армії. Бо якщо (якщо!) його затримають, йому нічого не буде. Навіть час проведений в СЗЧ зарахують в загальний стаж військової служби. А якщо не затримають, то буде шанс перебратися за кордон чи жити десь в Україні. Ще просто не всі військові в курсі про це вікно можливостей, бо у нас люди традиційно мало цікавляться законами.

Оскільки проблема системна, і ніхто реформувати цю систему не збирається, то далі становище буде тільки погіршуватися. Тому, наприклад, немає сенсу сподіватися на істотне покращення ситуації на фронті після анонсованого прибуття бригад, які формуються за кордоном. Моральна стійкість та боєздатність їх в нинішніх умовах буде невелика, навіть якщо вони будуть повноцінно оснащенні технікою та озброєнням. І так само не врятує становища поширення мобілізації на 20- чи навіть 18-річних чоловіків.

Вихід – комплексні державні заходи з підвищення дисципліни, та одночасно мотивації військових та престижу військової служби та зміна підходів до комплектації армії.

Вчора росіяни остаточно встановили контроль над Селидове. Під загрозою оточення українські військові відступили, не нав’язуючи противнику вуличні бої. Що кидається в око, місто майже ціле. До цього всі мало-мальськи значимі міста ворог захоплював вже вщент зруйнованими. Очевидні висновки невтішні:

1. Нова російська тактика захоплення міст ефективна;

2. У ЗСУ не вистачає резервів, щоб обороняти те, що від них вимагається, і воювати так, як їм хочеться.

Російські війська наразі зберігають ініціативу на фронті. Перехопити її та нав’язати їм свій сценарій дій, ЗСУ не можуть. Бо не мають для того сил. Тому наразі противник диктує нашим військовим умови ведення бойових дій, а не навпаки.

Щоб переломити цю гірку тенденцію потрібні комплексні рішення, від організації та управління до забезпечення та вишколу військ. Якщо цих рішень в швидкій перспективі не буде, то все і далі буде йти за сценарієм «Вермахт в 1944 році» – постійні і безперспективні відступи з боями в сподіванні на якесь диво, яке ніколи не настане.

На початку жовтня з’явилась новина, що до кінця цього року в Україні планують мобілізувати 200 000 осіб. Вчора ввечері стало зрозумілим, як саме цього планують досягнути. ТЦК в багатьох містах по всій Україні вирушили в рейди по клубам, ресторанам та розважальним закладам. Серед іншого, відвідали концерт гурту «Океан Ельзи» у Києві.

Подібні заходи – це не лише суспільний резонанс. Це пряме свідчення того, що закон про мобілізацію виявився неефективним (що було прогнозовано). Тому інших засобів поповнення війська, крім полювання на людей на вулицях, у нас остаточно не залишилося. Показово, що закон приймали, щоб позбутися цієї хибної практики. Проте об’єктивна реальність знову все розставила по місцях.

Нардепи від «Слуги народу» можуть і далі тішитися ілюзіями, що «українці насправді готові воювати за свою землю і за свою ідеологію, за право жити вільно, вільними людьми». На жаль, в цій чудовій формулі відсутня головна ознака вільної людини – відповідальність. Якої в нашому суспільстві гостро не вистачає. Сумна правда в тому, що українці в масі своїй воювати не хочуть, а військова служба є максимально непопулярною. Примусово мобілізувати таких людей в умовах цейтноту сенсу немає (до речі, мене найбільше дивують діючі військові, які за це агітують).

Тому не дивно, що дієвим засобом поповнення ефективних бойових бригад, стало добровільне переведення до них вже діючих бійців з інших підрозділів. Вони вже мають вишкіл, досвід, і готові воювати прямо зараз. А не вимагають психолога після першого прильоту, десь в кілометрі. Проблема в тому, що ці переводи є складним і тривалим бюрократичним процесом, що аж ніяк не сприяє підтримці боєздатності війська.

Що робити? Писав про то майже рік тому, але як бачимо, ніхто нічого міняти не збирається. Ілюзії та самообман нашої влади – найголовніша зброя в руках ворога.

Майже рік тому я писав, що прямим наслідком довготривалої війни є різке падіння якості піхоти. Сьогодні додам до цього істотне погіршення рівня офіцерського складу. Всіх ланок, від молодшої до вищої. З одного боку це дивує, враховуючи наявність великої кількості хороших командирів з бойовим досвідом. Проте факти кажуть про інше – чим довше йде війна, тим більше у війську некомпетентних офіцерів, які не можуть адекватно виконувати свої обов’язки.

Сьогодні знайти гарного командира роти є надскладним завданням. Те саме стосується батальйонної ланки і вище. Причин цьому декілька:

1. Висока інтенсивність бойових дій передбачає значні втрати серед командного складу молодшої та середньої ланок.

2. Різке розширення війська, яке виливається в збільшення штатів наявних підрозділів та масове формування нових. Бойових чи просто толкових командирів для них не вистачає.

3. Щоб виростити толкового командира роти потрібно мінімум чотири роки. Проте наразі такої розкоші немає. Та і командири взводів на повномасштабній війні стільки не живуть.

4. Толковий командир взводу, далеко не обов’язково стане гарним командиром роти. Бо це зовсім інший рівень фаху та відповідальності. Те саме стосується ротного, якого призначають командувати батальйоном. Для заняття вищої посади в нього немає необхідного досвіду і навичок. Сюди можна додати швидке просування по службі під час війни що призводить до того, що людину з новою зірочкою на погоні призначають на вищу посаду, з якою він не зможе впоратися.

5. Чим довше йде війна, тим більше падає мотивація. Після тривалої служби «в полях» чимало командирів-фронтовиків прагнуть перевестися служити в якийсь зі штабів чи підрозділів у тилу. Їх можна зрозуміти: втома, поранення, вигорання, загибель товаришів, проблеми в родинах. Проте замінювати їх, зазвичай, нема ким.

6. Якість підготовки курсантів воєнних академій в цілому залишається незадовільною. Коли новоспечений лейтенант потрапляє у бойовий підрозділ, то відразу стає зрозумілим, що командувати людьми йому не можна доручати. Треба навчатися наново, тепер вже на практиці.

Це одна з причин того, чому на даному етапі війни не варто масово формувати нові бригади. Офіцерів для них набирають в буквальному сенсі «по оголошенню», якість їх дуже сумнівна. І навіть якщо в таку бригаду потрапляє толковий командир роти чи батальйону, то він швидко розчиняється в загальній сірій масі інших офіцерів. Цікаво, що це проявилося ще більше року тому, під час «контрнаступу». Тоді одна з новостворених «леопардових» бригад мала настільки кепське командування на всіх рівнях, що бойовий дебют цих довгоочікуваних «Леопардів» обернувся ганебним фіаско. Зараз становище ще більше поглибилося.

Втішає одне – процес обоюдний і на армію нашого противника також поширюється.

​​В видавництві «Локальна історія» вийшла друком книга сучасного польського історика Пйотра Маєвського «Коли спалахне війна». Це захопливий аналіз міжнародної кризи, який вирував навколо Чехословаччини в 1938 році, прямим наслідком якого стала Мюнхенська угода, один із трьох тріумфів нацистської дипломатії. Це не нудний опис історичних фактів, а жива історія, в якій події розглядаються через постаті історичних фігур різного штибу. Від крупних гравців – Бенеша, Генлейна, Бека, Чемберлена, Даладьє чи Гітлера, до фігур рангом поменше, на кшталт капітана чехословацької армії Едмунда Кальмара чи місцевого політика Рудольфа Берана. Тому це живо, цікаво, багато в чому повчально. І одночасно, актуально для нинішнього часу.

Тодішня міжнародна криза багато в чому нагадує сьогодення. Україна покладає величезні надії на західні демократії, так само як і чеські очільники 86 років тому. В свою чергу ці демократії, і тоді, і зараз, будують свою політику на бажанні уникнути масштабної війни в Європі, до якої вони абсолютно не готові. Саме тому примара «нового Мюнхену» наразі постійно вітає в повітрі.

Крім міжнародної політики, автор майстерно окреслив внутрішній стан багатонаціональної держави Чехословаччина. Оточена хижими сусідами, ця країна немала внутрішньої єдності. Намагання уряду з повагою ставитись до національних меншин останні сприймали невдячно. Ліберальну політику уряду сприймали як належне, проте кожний утиск (тобто дії, скеровані на укріплення держави), запам’ятовували надовго. Доходило до того, що нерідко шкодили державі, на користь своїх національних країн. Наприклад, армійські офіцери угорського походження добровільно йшли на співпрацю з німецькими чи угорськими спецслужбами, безкоштовно передаючи їм секретну інформацію.

Раджу цю книгу до обов’язкового прочитання.