щоденник Мандзюк 🤍

Перші дні 2025 року я не залишилась вдома святкувати, бо жодному святу немає місця в моєму житті (окрім дня народження діток, вони взагалі ,здається, єдине, що тримає мене)

Я свідомо спланувала поїздку до наших військових – тих, у кого немає свят, вихідних, навіть поняття часу, гадаю мало хто з нас уявляє, як це. Військові мають низьку моральну підтримку насправді, уявіть, сидячі в бліндажі у новорічну ніч, взяти до рук телефон з інстаграм і гортаючи стрічку бачити, як більшість твоїх друзів збираються з сімʼями, блогери гудять на вечірках, хтось обіймає своїх дітей, дружин, а ти в бліндажі, без відпусток, вночі втратив побратима і гадаєш, як витримати ще один штурм?

Я розумію, що багато хто намагається обмежити себе від цього болю, від слів «війна». Ми повторюємо собі, що треба рухатись далі. Але як можна транслювати насолоду життям у своїх соц мережах, коли інші за тебе помирають?

Дуже важко знайти цю межу, особисто мені як блогеру, але я намагаюсь не втратити свого читача, передати йому важливі цінності, які мрію, щоб він розділив зі мною і ніс також і для своїх друзів.

Сто разів у мене опускалися руки.
Я обіцяла собі, що після цього збору я відпочину. Що більше не поїду ні в Донецьку область, ні в Харківську, ні на Сумщину. Але я не можу залишатися осторонь, хоча робити це все далі стає все важче і важче.

Сьогодні вже 3 січня. Я зараз на Сумщині. Знаю, що новини не показують і 30% того, що насправді відбувається в прифронтових містах. Цілий ранок у Сумах – вибухи. І це не тільки шахеди, це і КАБи. Пишу зараз цей текст і вкотре чую автоматну чергу. Відкриваю новини – і тиша.

Ці дні важкі емоційно. Але мені хочеться, щоб кожен із вас відчував цю повагу до військових не тільки на словах.

2-3.01.2025

Як називається людина, яку обманюють або від якої приховують правду, а коли вона дізнається, їй боляче… але згодом вона знову вірить тому самому?

1.01.2025

Щитинок - це слово, яке я, здається, придумала сама, і воно звучить як щось ніжне, але водночас міцне. Можливо, це метафора. Щось маленьке, що захищає мене зсередини. Не великий щит, а саме крихітний, майже непомітний елемент, який тримає всю рівновагу.

Щитинок – це та внутрішня частина мене, яка береже мій спокій. Це моя здатність знайти тепло навіть тоді, коли поряд немає людей, і водночас – це відчуття, що я можу дати іншим шматочок свого світла.

Або це просто слово, яке з’явилося, коли я намагалася описати щось, що важко виразити. Щось, що означає захист без ваги, силу без тиску, і легкість бути собою.

Мені здається, це гарне слово для чогось дуже особистого. Саме тому моє 29 грудні 2024 року, це щитинок.

Щитинок. 29.12.24

Ідея, яка прийшла раптово, як тепле повітря в обличчя. Здається, що все зрозуміло, але водночас – ні: люди поруч. Вони справді мають величезний вплив на мій стан. Сьогодні я відчула це так яскраво, що не помітити було просто неможливо. Хтось дійсно особливий був поряд.

З’явились питання, які я не можу проігнорувати:
– Чи хотіла б я позбутися залежності від інших людей і навчитися бути щасливою на самоті?
– Чи хотіла б я, щоб ці люди завжди були поруч, і саме це дарувало б мені спокій?

Обидва варіанти здаються мені знайомими. Перший – це шлях до сили, але він вимагає неймовірних зусиль. Робота над собою. Крок за кроком, постійно, навіть коли хочеться здатися. Саме тому я, мабуть, намагаюся його оминути. Бігти, ніби це марафон, і я знаю, що до фінішу ще далеко.

Другий – простіший, але небезпечний. Ти стаєш залежною. Від присутності. Від слова. Від погляду. І якщо ця людина йде, здається, що у тебе забирають шматок тебе.

І ось ти стоїш посеред цих думок, не знаючи, який шлях обрати. Не знаю, як це владнати. Не знаю, як навчитися. Але я знаю, що хочу бути сильною.

Щитинок. Можливо, це не тільки про захист. Можливо, це ще й про баланс. Між тим, щоб бути самодостатньою і водночас дозволяти людям бути частиною твого світу.

від сьогодні я починаю вести тут свій щоденник. можливо, записи з’являтимуться не щодня, але сьогодні я відчуваю, що настав час.

цей щоденник буде відкритим для всіх, бо я хочу не боятись показувати себе справжню. багато з вас навіть не уявляє, яким є моє життя насправді, і, можливо, через ці записи ви побачите частинку себе або краще зрозумієте мене.

чому я вирішила почати саме сьогодні? бо мені дуже боляче. це різний біль. і, чесно кажучи, я часто звинувачую в ньому саму себе. і можливо тут хочу знайти хочаб маленького полегшення.

я працювала з психологом, психотерапевтом, виконую різні практики й завдання. але проблема нікуди не зникає – навпаки, здається, вона стає ще глибшою.

сьогодні я багато плакала, вночі, зранку, вдень, і здається це були сльози жалості до самої себе. я плакала через свої вчинки, які привели мене туди, де я є зараз.
плакала від безсилля того, що я не можу змінити майже нічого, бо просто боюсь брати на себе цю відповідальність.

моментами я бачу світло, в моїх дітях, в друзях, часом навіть роботі, ось тільки що я посміхнулась, бо вийшло закрити збір на 10 000 000 грн. всередині зігріло трішки і я сказала самій собі: «ти ж не вірила, але зробила, таких як ти більше немає, бережи себе»

а потім – знову провалюєшся у темряву, бо сьогодні важкий день. а скільки таких днів уже було…

28.12.24

дівчата, поділіться, що б ви мріяли отримати в подарунок на різдвяні свята?

*звісно всі ми мріємо про мир, але мені хочеться почути ваші маленькі мріі та бажання, можливо навіть я оберу декілька для того, щоб втілити це в реальність ✨