Притча про покликаних на вечерю
Закінчується сьогоднішнє євангельське читання дуже страшними словами: «Багато покликаних, а мало обраних…» Господь, Який створив світ, щоб поділитися з ним вічною, Божественною радістю, стикається в цьому світі з холодною відмовою. Він закликає всіх – але обрання залежить від нас; Він створив кожного любов’ю для радості й вічного життя, але ми повинні відповісти на цю любов і увійти до тієї радості, яку Господь нам пропонує. Картина, яку описує сьогоднішнє Євангеліє, така проста, але так точно відображає стан нашої душі й усі причини, через які ми відкидаємо Бога, не маємо часу для Нього, і не прагнемо до вічності.
Господь приготував бенкет віри, бенкет вічності, бенкет любові, і послав за тими, кого Він заздалегідь попередив, щоб вони були готові. Один відповідає: «Я купив ділянку землі, мушу її оглянути, володіти нею. Адже земля – це моя Батьківщина; на землі я народився, на землі живу, і в землю ляжу кістками. Як же мені не подбати про те, щоб хоч шматок цієї землі був моїм? Небо – Боже, а земля нехай буде моя…» Хіба ми не так чинимо? Хіба ми не намагаємося настільки вкоренитися на землі, щоб ніщо нас не похитнуло? Ми хочемо забезпечити себе землею і на землі, думаючи, що з часом все владнаємо, і тоді буде час подумати про Бога.
Далі Господь наводить інший приклад: іншим покликаним Він послав Своїх слуг, але ті відповіли: «Ми купили п’ять пар волів, мусимо їх випробувати, – у нас є завдання на землі, у нас є робота, ми не можемо сидіти без діла. Мало належати землі, треба принести плід, залишити по собі слід. Нам ніколи пировати в Царстві Божому – воно надто рано кличе нас до вічного життя, до споглядання Бога, до радості взаємної любові. Ще є справи на землі…» І коли все буде зроблено, коли для Бога залишаться лише жалюгідні залишки нашого розуму, тіла, сил, тоді ми скажемо: «Господи, тепер візьми мене…» Але хіба щось залишиться від нас через одне-два десятиліття після нашої смерті?
І нарешті Господь звертається до третіх, але вони відповідають: «В наше життя увійшла земна любов. Я одружився. Невже мені відриватися від цієї любові, щоб увійти в царство іншої любові? Так, небесна любов безмежна, вона охоплює всіх; але я хочу особистої близькості, хочу любити одну людину так, щоб ніщо і ніхто не мав для мене такого значення, як ця людина…» І ми теж так чинимо: знаходимо собі на землі справу настільки важливу, що для Бога часу не лишається. Ми так прив’язуємося до земної любові, що до Божої любові нам байдуже.
Господь говорить: «Прийдіть до Мене всі струджені й обтяжені, і Я заспокою вас…» (Мф. 11:28). У Царстві Божому все стане прозорим: і розуміння, і відчуття серця, і поривання волі, і любов. Але ми відповідаємо: «Ні, Господи, на це прийде свій час. Дай нам вичерпати землю…» І, черпаючи земні блага, ми живемо так, що, за словом Божим у Старому Завіті, земля забирає все, що дала: «Ти земля, і в землю повернешся…» (Бут. 3:19). І тоді куплене поле стає полем поховання, тоді наш труд, який віддалив нас від Бога, зникає навіть з пам’яті людей. А земна любов, яка здавалася такою великою, виявляється вузькою темницею… Але задля цього ми сказали Богові: «Ні! Ми хочемо землі, праці, земної любові…»
Мало обраних не тому, що Бог вибирає суворо, не тому, що Він мало кого вважає достойним Себе, а тому, що мало хто вважає Бога достойним того, щоб поступитися клаптиком землі, годиною праці, миттю радості. Багато покликаних – і всі ми покликані: хто ж із нас відгукнеться? Достатньо відповісти на любов Божу любов’ю, щоб увійти в бенкет вічності й життя. Невже ми не відповімо Богові простими словами: «Люблю Тебе, Господи!» Амінь.
Митрополит Антоній (Сурозький)
Закінчується сьогоднішнє євангельське читання дуже страшними словами: «Багато покликаних, а мало обраних…» Господь, Який створив світ, щоб поділитися з ним вічною, Божественною радістю, стикається в цьому світі з холодною відмовою. Він закликає всіх – але обрання залежить від нас; Він створив кожного любов’ю для радості й вічного життя, але ми повинні відповісти на цю любов і увійти до тієї радості, яку Господь нам пропонує. Картина, яку описує сьогоднішнє Євангеліє, така проста, але так точно відображає стан нашої душі й усі причини, через які ми відкидаємо Бога, не маємо часу для Нього, і не прагнемо до вічності.
Господь приготував бенкет віри, бенкет вічності, бенкет любові, і послав за тими, кого Він заздалегідь попередив, щоб вони були готові. Один відповідає: «Я купив ділянку землі, мушу її оглянути, володіти нею. Адже земля – це моя Батьківщина; на землі я народився, на землі живу, і в землю ляжу кістками. Як же мені не подбати про те, щоб хоч шматок цієї землі був моїм? Небо – Боже, а земля нехай буде моя…» Хіба ми не так чинимо? Хіба ми не намагаємося настільки вкоренитися на землі, щоб ніщо нас не похитнуло? Ми хочемо забезпечити себе землею і на землі, думаючи, що з часом все владнаємо, і тоді буде час подумати про Бога.
Далі Господь наводить інший приклад: іншим покликаним Він послав Своїх слуг, але ті відповіли: «Ми купили п’ять пар волів, мусимо їх випробувати, – у нас є завдання на землі, у нас є робота, ми не можемо сидіти без діла. Мало належати землі, треба принести плід, залишити по собі слід. Нам ніколи пировати в Царстві Божому – воно надто рано кличе нас до вічного життя, до споглядання Бога, до радості взаємної любові. Ще є справи на землі…» І коли все буде зроблено, коли для Бога залишаться лише жалюгідні залишки нашого розуму, тіла, сил, тоді ми скажемо: «Господи, тепер візьми мене…» Але хіба щось залишиться від нас через одне-два десятиліття після нашої смерті?
І нарешті Господь звертається до третіх, але вони відповідають: «В наше життя увійшла земна любов. Я одружився. Невже мені відриватися від цієї любові, щоб увійти в царство іншої любові? Так, небесна любов безмежна, вона охоплює всіх; але я хочу особистої близькості, хочу любити одну людину так, щоб ніщо і ніхто не мав для мене такого значення, як ця людина…» І ми теж так чинимо: знаходимо собі на землі справу настільки важливу, що для Бога часу не лишається. Ми так прив’язуємося до земної любові, що до Божої любові нам байдуже.
Господь говорить: «Прийдіть до Мене всі струджені й обтяжені, і Я заспокою вас…» (Мф. 11:28). У Царстві Божому все стане прозорим: і розуміння, і відчуття серця, і поривання волі, і любов. Але ми відповідаємо: «Ні, Господи, на це прийде свій час. Дай нам вичерпати землю…» І, черпаючи земні блага, ми живемо так, що, за словом Божим у Старому Завіті, земля забирає все, що дала: «Ти земля, і в землю повернешся…» (Бут. 3:19). І тоді куплене поле стає полем поховання, тоді наш труд, який віддалив нас від Бога, зникає навіть з пам’яті людей. А земна любов, яка здавалася такою великою, виявляється вузькою темницею… Але задля цього ми сказали Богові: «Ні! Ми хочемо землі, праці, земної любові…»
Мало обраних не тому, що Бог вибирає суворо, не тому, що Він мало кого вважає достойним Себе, а тому, що мало хто вважає Бога достойним того, щоб поступитися клаптиком землі, годиною праці, миттю радості. Багато покликаних – і всі ми покликані: хто ж із нас відгукнеться? Достатньо відповісти на любов Божу любов’ю, щоб увійти в бенкет вічності й життя. Невже ми не відповімо Богові простими словами: «Люблю Тебе, Господи!» Амінь.
Митрополит Антоній (Сурозький)