Прочитав (і відразу дав читати дружині, на фото реальний процес, не постанова!) доволі нетипову для себе книжку — “Єдина донька” Ґуадалупе Неттель.

#прочитане

Прочитав дуже швидко — за вечір і ранок. І це той дивний випадок, коли типу відбувся якою мірою вау ефект, але ти не знаєш, як про це розповісти. Відчуття, ніби прочитав доволі круту статтю на тему, якою не цікавився, і типу — “ммм, не знааав, ну це потужно, так”. Це при тому, що тут важлива саме тема, і автора розкриває її лаконічно та зрозуміла, натомість чогось ще тут шукати не варто, принаймні я не знайшов інтертекстів чи символізму чи типу того.

Загалом скажу так — це історія про те, мати чи не мати дітей. Саме з цим питанням зіштовхується головна героїня та її найкраща подруга. Все, що відбувається далі — це про певні наслідки вибору, фатальність, стереотипи та упередження. Мені було супер цікаво читати, ще й видання таке приємне, що спонукає тебе гортати і гортати сторінки.

Я відчував саспенс, якого не відчував з жодним горором чи детективом. Я не кажу, що цей саспенс кращий чи гірший, він просто такий, з яким я не зіштовхувався.

Ну і основний меседж — доволі інтимна книжка. Для когось може бути тригерною, тому з обережністю підійдіть. Я навіть відгук пишу обережно, бо я відверто не знаю, як говорити на цю тему. Але рекомендую, за цією складністю та можливим тригером стоїть цікава історія, незвична для масового читача, і дуже захопливо написана. Були певні моменти, які мені здавались недоречними чи гіперболізованими, але це суто суб'єктивне сприйняття.

Радий, що прочитав цю історію, так само швидко прочитала і дружина, і тепер (наскільки я знаю!) ще й теща читатиме 👌