***
Усі суспільства вразливі до невикорінюваної схильності людей до амбіцій, жадібності, помсти та анархії. Проте, попри експерименти з різними типами політичної організації - демократією, олігархією, та навіть «змішаною (конституційною) монархією» (‘monarchie mixte’) - люди так і не змогли усунути постійну загрозу відродження анархії. Відбувається це тому, що люди невиправно перебувають у полоні згубних пристрастей: «ils sont envieux les uns des autres; l'avarice, l'ambition, la volupté, la vengeance les possèdent». Вони ж неминуче призводять до зіткнення воль і породжують нестабільність.
Для французького філософа П’єра Бейля найраціональнішим рятунком від цього стану є абсолютна монархія – «монархією в чистому вигляді» (‘monarchie toute pure’), яка ґрунтується на його прагненні захистити індивідуальну свободу, базовану на свободі совісті, гарантуючи при цьому безпеку і стабільність суспільства. Для нього, індивідуальна свобода в синергії з монархією є межею, за якою знаходиться лише хаос анархії:
Суть ідей Бейля полягає в його твердженні, що суверени потребують необмеженої влади в практичній сфері дій, щоб приборкати злочинність і придушити тих, хто переслідує своїх сусідів і руйнує громадський спокій «où chacun doit être sous la majeste des lois», одночасно проголошуючи повну відсутність у суверена легітимного впливу на сферу приватної совісті, моралі та переконань.
Монархізм Бейля багато в чому відрізняється від політичного консерватизму інших європейських мислителів його часу – Гоббса, Буленвільє, Вольтера, Монтеск'є та Юма. Французький католик вважає необмежену монархію найбезпечнішою і найнадійнішою формою політичної організації й не виявляє жодного інтересу, на відміну від Буленвільє і Монтеск'є, до розробки чи навіть визнання необхідності обмежень монархічної влади. Дійсно, якщо Монтеск'є відчував глибоку огиду до політики Людовика XIV, спрямованої на ліквідацію «проміжних органів влади», таких як парламенти та інші провінційні стани, то Бейль ні трохи не зважаючи на подібні фактори виступав супроти будь-яких схем обмеження королівської влади.
Щоб продемонструвати, як легко конституційні обмеження, накладені на монархію, можуть бути згубно використані могутнім дворянством або корумпованими чиновниками для зміцнення власної влади та привілеїв, Бейл (як і італієць Джамбаттіста Віко та голландець Ромейн де Хоге) наводить приклад Польщі, найбільш похмурої, на його думку, поразки Європи, де дворянство, виступаючи проти королівської влади, фактично вихолостило державу та її інститути. Він запитує, що може бути більш жахливим ніж загибель колись квітучої держави через шляхетську зарозумілість, поєднану з народною довірливістю і недбалістю урядовців?
Причиною “абсолютистської непримиренності” Бейля радше є його віра в деструктивні наслідки «конституційного правління», занепокоєння тим що поділ законодавчої влади «між володарем і чиновницьким корпусом» лише заважає управлінню державою і перешкоджає законотворчості, а магістрати постійно перешкоджають тому, що задумав суверен. Він неодноразово наводить приклади катастрофічних наслідків втручання французьких парламентарів під час релігійних війн, коли ті намагалися обмежити королівську владу, маніпулювати правосуддям та блокуючи королівські укази. Заперечуючи, що парламенти повинні формувати конституційний контроль над королівською владою, і підтримуючи абсолютистські кроки з обмеження їхніх повноважень, Бейль стверджував, що Франція ніколи не була настільки занурена в безлад і анархію, як за часів правління Карла IX і Генріха III, коли корона на деякий час була фактично підпорядкована конституційному обмеженню.
Так, будь-яке стримування монаршої волі є злом, тяжінням до безвладдя, адже породжує ще більшу жагу до політичного гедонізму. Єдиним же шляхом до “чистого порядку” є царювання єдиного, неподільного і безкомпромісного світського суверенітету.
[☧]Ꭺнᴦᴀᴩᴛᴀ
[☧]Зʙ'яɜᴀᴛиᴄь ɜ нᴀʍи: @AnghartaBot
[☧]Ꭰᴏᴧучиᴛиᴄь дᴏ ᴄᴨіᴧьнᴏᴛи: @A_Rtuur
Усі суспільства вразливі до невикорінюваної схильності людей до амбіцій, жадібності, помсти та анархії. Проте, попри експерименти з різними типами політичної організації - демократією, олігархією, та навіть «змішаною (конституційною) монархією» (‘monarchie mixte’) - люди так і не змогли усунути постійну загрозу відродження анархії. Відбувається це тому, що люди невиправно перебувають у полоні згубних пристрастей: «ils sont envieux les uns des autres; l'avarice, l'ambition, la volupté, la vengeance les possèdent». Вони ж неминуче призводять до зіткнення воль і породжують нестабільність.
Для французького філософа П’єра Бейля найраціональнішим рятунком від цього стану є абсолютна монархія – «монархією в чистому вигляді» (‘monarchie toute pure’), яка ґрунтується на його прагненні захистити індивідуальну свободу, базовану на свободі совісті, гарантуючи при цьому безпеку і стабільність суспільства. Для нього, індивідуальна свобода в синергії з монархією є межею, за якою знаходиться лише хаос анархії:
“Інтерес до капіталу змушує людей уникати анархії, як найбільшої чуми людства”
П. Бейль
Суть ідей Бейля полягає в його твердженні, що суверени потребують необмеженої влади в практичній сфері дій, щоб приборкати злочинність і придушити тих, хто переслідує своїх сусідів і руйнує громадський спокій «où chacun doit être sous la majeste des lois», одночасно проголошуючи повну відсутність у суверена легітимного впливу на сферу приватної совісті, моралі та переконань.
Монархізм Бейля багато в чому відрізняється від політичного консерватизму інших європейських мислителів його часу – Гоббса, Буленвільє, Вольтера, Монтеск'є та Юма. Французький католик вважає необмежену монархію найбезпечнішою і найнадійнішою формою політичної організації й не виявляє жодного інтересу, на відміну від Буленвільє і Монтеск'є, до розробки чи навіть визнання необхідності обмежень монархічної влади. Дійсно, якщо Монтеск'є відчував глибоку огиду до політики Людовика XIV, спрямованої на ліквідацію «проміжних органів влади», таких як парламенти та інші провінційні стани, то Бейль ні трохи не зважаючи на подібні фактори виступав супроти будь-яких схем обмеження королівської влади.
Щоб продемонструвати, як легко конституційні обмеження, накладені на монархію, можуть бути згубно використані могутнім дворянством або корумпованими чиновниками для зміцнення власної влади та привілеїв, Бейл (як і італієць Джамбаттіста Віко та голландець Ромейн де Хоге) наводить приклад Польщі, найбільш похмурої, на його думку, поразки Європи, де дворянство, виступаючи проти королівської влади, фактично вихолостило державу та її інститути. Він запитує, що може бути більш жахливим ніж загибель колись квітучої держави через шляхетську зарозумілість, поєднану з народною довірливістю і недбалістю урядовців?
Причиною “абсолютистської непримиренності” Бейля радше є його віра в деструктивні наслідки «конституційного правління», занепокоєння тим що поділ законодавчої влади «між володарем і чиновницьким корпусом» лише заважає управлінню державою і перешкоджає законотворчості, а магістрати постійно перешкоджають тому, що задумав суверен. Він неодноразово наводить приклади катастрофічних наслідків втручання французьких парламентарів під час релігійних війн, коли ті намагалися обмежити королівську владу, маніпулювати правосуддям та блокуючи королівські укази. Заперечуючи, що парламенти повинні формувати конституційний контроль над королівською владою, і підтримуючи абсолютистські кроки з обмеження їхніх повноважень, Бейль стверджував, що Франція ніколи не була настільки занурена в безлад і анархію, як за часів правління Карла IX і Генріха III, коли корона на деякий час була фактично підпорядкована конституційному обмеженню.
Так, будь-яке стримування монаршої волі є злом, тяжінням до безвладдя, адже породжує ще більшу жагу до політичного гедонізму. Єдиним же шляхом до “чистого порядку” є царювання єдиного, неподільного і безкомпромісного світського суверенітету.
[☧]Ꭺнᴦᴀᴩᴛᴀ
[☧]Зʙ'яɜᴀᴛиᴄь ɜ нᴀʍи: @AnghartaBot
[☧]Ꭰᴏᴧучиᴛиᴄь дᴏ ᴄᴨіᴧьнᴏᴛи: @A_Rtuur