Це книжка, як не важко здогадатися про поразку Франції у 1940 році.
Блок не лише дуже відомий історик, але й вояк двох світових воєн. Під час Другої він був наближений до високих чинів на штабному рівні, тому про певні рішення та події знає із перших вуст, в дещо відбувалося у нього на очах.
Він дуже відвертий у цій книжці, не жаліє військове командування французів і рубає правду.
Почну із двох дуже важливих цитат.
«Хто такий “цивільний” у воєнний час? Всього лише людина, яка через вік, стан здоров’я, іноді професію, що вважається особливо необхідною для оборони, не може взяти до рук зброю. Неможливість служити своїй країні так, як цього повинен прагнути кожен громадянин, — це нещастя; абсолютно незрозуміло, чому цивільний таким чином набуває право уникнути загальної небезпеки.»
І
«В наш час, коли будь-хто при здоров’ї може стати солдатом, ніхто в країні, якій загрожує небезпека, не може уникнути незручностей та ризиків, пов’язаних з мобілізацією. Це єдиний чіткий шлях. Все інше — сентиментальність або боягузтво.»
Тобто, наше гасло цілком відповідає Блоковому. "Або ти у війську, або ти для війська. Все решта - від лукавого".
Далі кілька прикладів про французьке військо та думки про них.
Навіть після програшу в так званій Північній війні, коли велика частина військ потрапила в полон, а частина евакуювалася в Дюнкерку, далі, коли вже німці зайшли в Нормандію і французи вирішили обороняти Бретонь, вони розтягнули свої війська неймовірно широко. Натомість моторизовані німці рухалися дорогами.
І тут Блок називає досить цікаву річ — що можна було зробити:
«Натомість чималих збитків загарбникам могли б завдати кілька прихованих острівців опору, вдало розташованих біля доріг, достатньо мобільних і озброєних кількома кулеметами та кількома протитанковими гранатами, чи навіть скромними 75-міліметровими! Коли я помітив у Ренні німецьку колону, переважно мотоциклістів, яка спокійно рухалася бульваром Севіньє, я відчув, як у мені прокидається старий дух піхотинця…»
Але військове командування цього не зробило. Тобто вони реально розтягнули фронт на сотні кілометрів, але вздовж основних шляхів, якими проходили німці, таких засідок не було зроблено.
Це, до речі, наша переможна тактика у 2022 році.
Старий ще римський вислів: «Хочеш миру — готуйся до війни» — має дуже багато сенсів. І один із ним, котрий, я думаю, дуже добре вивчили українці, — це те, що у війні дуже важливо стежити за інноваціями й дуже швидко впроваджувати їх у життя.
А зараз подивімося на те, що Блок аналізує і як він пише одну з причин поразки Франції.
Уявіть собі, що в міжвоєнний період у французьких військових вищих навчальних закладах офіцерів учили, що танки придатні лише для оборонного бою. Танки наступати не можуть, і їх так ніколи розглядати не можна. Їх же вчили, що артилерійський обстріл має величезну, просто колосальну перевагу над авіабомбардуванням.
А що в результаті сталося в травні–червні 1940 року?
Їх дуже швидко захопили моторизовані частини, в тому числі танкові частини німців. І вони дуже сильно потерпали від авіабомбардувань.
І це дуже цікавий момент, те, що Блок неодноразово піднімає. Бо він звертає увагу, що поразка — так, як він каже, «дивна поразка» 1940 року — це в першу чергу вина військового командування.
І тут дуже чітко і зрозуміло: військове командування просто не хотіло вчитися і приймати нові методи ведення війни. Їм було зручно воювати тими методами, силами і засобами, якими вони воювали у 1914–1918 роках. І змінювати вони нічого не хотіли.
В результаті втратили свою державу за кілька тижнів. Я маю на увазі активну фазу бойових дій.
Блок повсякчас повертається до цієї проблеми. Командири у 1940 році, воювали методами і розрахунками 1914 року. І у цьому якраз біда Франції в Другій світовій війні.
І тут мені дуже хочеться провести паралель із сучасністю.
Європа, Штати і наші друзі з НАТО — от-от так само "вводять" ці інновації. І на тлі тієї загрози, яка зараз нависає над північним флангом НАТО, мені тут дуже чітко напрошуються паралелі.
Я дуже добре пам'ятаю твіт офіційної сторінки U.S. Army, де вони минулого року фактично подавали як інновацію те, що навчилися скидати гранату з малого дрона.
Висновки самі напрошуються.
Дуже цікаві думки Блока про взаємини між британським експедиційним корпусом та французькими військами.
Хоча, з одного боку, було спільне командування, причому командували в ньому французи, Блок наводить низку моментів, які не надто прихиляли англійців до французів. Рядовий склад британських військ, перебуваючи на позиціях у Бельгії та Франції, скажімо так, не надто коректно поводився з місцевим населенням. Блок говорить і про грабунки, і про певне насилля.
Водночас тут зіграла роль і певна зарозумілість французьких генералів. Блок описує цікавий епізод: після всіх попередніх факапів французької армії на нарадах французькі генерали розповідали, що англійцям треба допомогти з тактикою і що вони можуть порадити їм, як краще воювати в Норвегії. Ну таке собі.
Зрештою, Блок визнає, що рішення лорда Горта, командира експедиційного корпусу, про відступ до Дюнкерка та евакуацію було логічним, хоча й відзначає неприємний осад у французьких військ.
Правда, коли вже почався відступ до Дюнкерка, виникла повна неузгодженість дій. Англійці відступали й підривали мости за собою, тим самим не даючи можливості французам відступити тими самими мостами. Або, наприклад, коли вони відступали вже з Лілля, то підірвали телеграфічний вузол і фактично залишили французів без зв'язку.
Дуже цікаві моменти. Хоча особисто для мене рішення Горта не вв'язуватися в бої на півдні після прориву німців в Арденнах таки мало сенс, тому що була загроза втратити весь експедиційний корпус. І тут його рішення було виправданим і логічним.
Можна ще довго і багато перечислювати помилки. І Блок це робить, але я залишу це для Вас.
Рекомендую до прочитання, і не лише історикам та військовим.
*** Замість післямови від автора.
«Ті, хто воює на передовій, рідко бувають задоволені тилом. Лише надзвичайно великодушні можуть пробачити колишнім товаришам, що ті сплять у м’яких ліжках, а не долі на твердій землі, як вони самі. Під кулеметним обстрілом важко без гіркоти згадувати про затишні крамнички, куди досі ходять покупці, чи спокійні провінційні кав’ярні, де немає нічого воєнного, крім розмов на цю тему. А коли війна завершиться катастрофою? Тоді державі загрожує тривалий розкол у суспільстві. Солдат, який знає, на які жертви пішов, відмовляється вважати себе відповідальним за їхню марність. Командири, побоюючись осуду, спонукають його шукати винних поза армією. Так народжується фатальна легенда про ніж у спину, яка сприяє перекрученню інформації та державним переворотам.»
*** Замість висновків - спогади (мої).
Читаючи Блока про всі ці ідіотизми, котрі відбувалися у французькій армії, я згадав один до болі знайомий епізод.
Це була весна 2023 року. Наш батальйон доволі сильно стерся в Куп’янських лісах. Я якраз повернувся з короткої відпустки після поранення і допомагав одному офіцеру з батальйону з документацією про нас, котрі мали бути оперативним резервом.
Кілька разів ми відвідували ОТУ. Назви ОТУ я не буду казати, скажемо так — ОТУ «Гляйвіц».
І в один момент почався дуже великий кіпіш, бо самому головному в ОТУ треба було до обіду показати, що всі підрозділи, котрі входять до ОТУ, в тому числі й наш скромний оперативний резерв, мали представити намальовані карти зони відповідальності і суміжників.
Хоч стріляйте мене, я до сьогодні не розумію сенсу малювати карти для невеликих підрозділів, коли ми маємо цілу купу гарних програм — починаючи з «Кропиви» та закінчуючи іншими, цікавішими.
І тут картина була, як і багато картин в армії, дуже й дуже еклектичною. У невеликому підвалі майори, підполковники, полковники, озброївшись кольоровими маркерами, олівцями, гелевими ручками й різного роду лінійками — від офіцерської до якої тільки не хочеш, — стояли і годин чотири-п’ять малювали квадратики, трикутники, кола та таке інше.
Вже коли треба було карту здавати, ми не встигали, поспішали, і одну примітку — наголошую, примітку до позначення дружнього підрозділу на карті — я провів не лінійкою, а від руки.
