Чудовий сонячний ранок. Черга під дверями воєнкомату, чоловік двадцять, приємна картина для воюючої країни, але є одне але.)
Проходжу мимо натовпу "майбутніх захисників", мимо хлопа з калашом аж до віконця з якимось чи то сержантом чи прапором (бля, за два роки так і не роздуплився в армійських личках)). В спину здивовані погляди типу - "шо це за хрін без черги такий борзий?".
Півтори хвилини - виходжу назад з воєнніком в руках і посмішкою на обличчі. Погляди стають прям зовсім недовірливими, в очах читається "якого хєра він такий веселий?".))
Відпустка закінчилася, печать в листочку маємо, через пару днів з новими силами поринаємо в навчання і тренування, щоб на наступну ротацію заїхати ще професійнішими.

Якщо ви думаєте, що у нас закінчився мобілізаційний резерв, маю вас розчарувати - просто всі "чоловіки" морозяться. У кожного є достатньо вагома причина щоб не ризикувати життям. До того ж ці хапуги воєнкоми зовсім людей за людей не вважають.)

А я норм, чого і вам бажаю)