НайпершийПам'яті Да ВінчіСвітанок зрить гаряче серце в тілі,
Що сонцем тьму розвіює у млі.
Не боги - звір. Божественне в людині!
Стилетом став двух кольорів судьби!
Незрима путь жадала з тебе слави,
Лиш ти зборов в двобої хижу смерть.
Рука здригнула. І в бою, і знову.
Зродився, келих свій іспивши вщерть!
Не взнавши втоми, загудів Дніпро,
Яри істоптані, й згорівші кручі.
Ти лезом був двосічнив - став пером,
Бахмуту, степу дикого, та Бучі.
Ти кайданам обравши зброю,
За Богом в бій один пішов.
Найкращий. Був лише собою.
Свою пролив за зграю кров.
Один втримав навалу в мертвім лісі
Залізний лицар. Хрещення в землі.
Метал, бетон й гармати. Плоть і кров!
У янголів розгрузки й мозолі.
Історія своїх знайде й запише
Крізь серце, чистим в слові од боїв.
Сьогодні ж ми зустрінемо світанок
З твоїм вогнем, що ти колись узрів.
А завтра - путь. Найдовша в світі путь.
У серці смерть, що ти для нас зборов.
Палахкотить сузір'ями майбуть.
Вогонь новий з зруйнованих оков.
Горять сьогодні нові зорі
Крізь дим снарядів та пожеж.
Ти ж був у вічному полоні
З кісток й набоїв сталих меж.
— Олександр Мєняйлов «Данте»
МЕТАРОМАНТИКА™