Imara Notia

#етнографічний_тріп

Деніель Еверет. Не спи, кругом змії. Пер. з англ. Анастасія Філенкова та Маргарита Єгорченко. Київ: ArtHuss, 2023 — 280 с.

Не одними лекціями аравете ж себе радувати, як щодо продовжити етнографічний тріп в сторону інших народів Амазонії? Радісно від того, що в нас є український переклад лінгвістичної роботи Деніеля Еверета, який прожив десятки років серед піраха вивчаючи їхню мову. Станом на зараз, коли я практично повністю дочитав книгу, можу однозначно сказати, що тепер це аналогічно одна з улюблених прочитаних мною праць, на рівні з «From the Enemy Point of View» Вівейруша ді Кастру.

Піраха — народ, не маючий системи підрахунку, фіксованих термінів щодо кольору, поняття війни та особистої власності. Мова піраха настільки унікальна, що на сьогодні невідомо навіть приблизно споріднених до неї інших мов. Дивовижна кількість приголосних, а також дуже мала кількість фонем утворюють таку розмовну мову, що попервах здається, ніби слова взагалі не відрізняються одне від одного, зводячи з розуму лінгвістів. Граматика мови піраха кидає виклик більшості сучасних теорій про природу, витоки й використання людської мови. Розміщення однієї думки всередині іншої, фрази у фразі, речення у реченні — все це існує незалежно від граматики мови. Унікальний народ, що заворожує своєю простотою та відторгненням чужорідних технологій. Власне, вони і не планують своє життя далі одного дня, та коли приходять з полювання — з'їдається все. Автора спочатку дивувало, як це вони не ходять тоді регулярно за їжею? А вони йому тільки і відповідали, що режим з непостійним харчуванням, голод, завжди був для них успішним способом гартування.

Деніель Еверет — лінгвіст, який початково приїхав до піраха в якості місіонера, аби проповідувати слово Христа. Утім, зрештою він настільки був вражений їхнім мирним способом життя, що втратив віру в Бога, якого сподівався представити їм, натомість присвятив життя лінгвістиці. Та й навіть якби він хотів це зробити пізніше, то це попросту не вийшло б, причина тому проста: мова піраха не має понять вищої сили або творця (так, в них практично відсутні ритуали). Міфологія піраха може існувати лише в тому разі, якщо її можна довести. Має бути живий очевидець того, про що говориться на момент розповіді. В них є окремі духи проте вони переконані, що для них це не якісь невидимі духи. Це сутності, які приймають форми предметів навколо. Індіанці можуть назвати ягуара чи дерево духом, зважаючи на якісь їхні характеристики. Духи для них означають дещо інше, ніж для нас, і все, що вони говорять, вони мають оцінювати з погляду досвіду.

Одного разу ми сиділи разом із Кóгоі, і він запитав:

«А що ще твій бог робить?»
«Він створив зірки й землю», — відповів я і запитав, — а що говорять про це піраха?»
«Піраха говорять, що ці речі не були створені», — відповів він.

Якщо всі міфи піраха мають вказувати на безпосередність досвіду, то письмена багатьох світових релігій, — такі як Біблія, Коран, Веди тощо, — неможливо ні перекласти, ні обговорити з піраха їхньою мовою, оскільки в усіх цих текстах говориться про події, у яких немає живих свідків. Це одна з причин, чому на релігію піраха не вплинули навіть майже триста років місіонерства. Історіям авраамічних релігій бракує живих очевидців, принаймні в тому вигляді, в якому в них вірив я (коли я ще щось сповідував).

#етнографічний_тріп

Світлофори на перехрестях одна з форм регулювання, яку ми достатньо часто воліємо забути та нехтувати нею. Їх створили лише з сотню років тому після першої світової, але достатньо швидко ввійшов в обіг та нашу буденність, з метою запобігання різним ДТП, на сьогодні нам навіть не спадає на думку, що життя без них було б можливим. Натомість ми подумки жахаємось, що без них міста ймовірно паралізувало би та затори стали нескінченними. Утім, як виявляється, життя без них ще й як можливе, що й зробили в багатьох містах Європи та США. Причина тому: рух за відміну червоного світла та пропаганда «спільного простору». На одній з конференцій, присвяченій новій філософії дорожнього руху був проголошений лозунг «Небезпечно, значить безпечно», який є достатньо показовим в цій історії. Такий собі приклад невеликої вправи у відповідальному вождінні та взаємоповаги яскраво показав та розглянув Джеймс Скотт.

#вирізки

James Campbell Scott. Two Cheers for Anarchism: Six Easy Pieces on Autonomy, Dignity, and Meaningful Work and Play — US: Princeton University Press, 2012. — 192 pages.

В моєму місті є далеко не одна дитяча площадка, яка з роками після будівництва комплексів занепала. Там міг бути присутній як фонтан, що завжди забороняли розмальовувати дітям (він зрештою просто розвалився й це було дорогим задоволенням його відновлювати), так і купа пустого простору, який не виконував жодної функції. Ймовірно, це була забаганка проектувальників, які бажали все зробити по красоті та без хаосу, вважаючи що красиво, значить правильно. Утім, цілком реалістичним вбачається й те, що батьки часто не хочуть визнавати, що їм не підвласно збагнути повною мірою творчий розум дітей. Я неодноразово задумувався протягом життя, що можна зробити з такими просторами та чи можливо взагалі створити щось абсолютно нове; інакші простори для дитячих ігор, які відрізнятимуться від двох стовпів й кількох драбин, на які потім кріплять велично свої ініціали депутати. Відповідь: так, були й такі проектувальники, що скромно визнавали свою нездатність передбачити, що в дітей на думці, що вони можуть придумати, як вони будуть працювати разом, а також як будуть розвиватися з часом їхні надії та мрії. Один з таких прикладів — відкрита буд. площадка в Емдрупі, Данії.

З гойдалками та горками, які буквально всюди, можна придумати не так багато ігор, та й діти їх вже давно знають. Натомість подібні відкриті до перемін місця буквально переповнені можливостями. Проект, де дітям дають до рук інструменти, аби вони могли побудувати власні скульптури та розбивати сади набули нечуваної популярності не тільки в Данії, але і в інших країнах, де вирішили спробувати повторити цей досвід. Чи можливо таке в нас? Дорікатимете, що всі інструменти та іграшки розкрадуть? Я ж вам відповім, що це доволі дотепно, враховуючи що навіть в Одесі є реальні приклади подібної самоорганізації. Навіть на тій площадці з фонтаном в Приморському районі, яка вимерла, дорослі побудували власними силами окрему будівлю на території, де було в рази більше щастя в дітей, а вільно лишені іграшки ніхто не розкрадав; в тих чи інших формах, схожий досвід спостерігався й в інших районах Одеси. Зустрічаючи закинуті площадки та занепалі простори задумайтеся й самі, наскільки вам би хотілося самим бачити там радість та справжню творчість? Якщо ви, як і я, приходите до того, що в майбутньому обов'язково треба щось змінити на радикально інше, зверніть увагу на проекти дит. площадок «Робінзона Крузо» в Швейцарії, в Вільному місті Христианії в Стокгольмі, або ж на «Площадку» в Міннеаполісі. Запевняю вас, ще далеко не все втрачено, та ми можемо стати не тільки свідками перемін, але й їх головними учасниками.

#етнографічний_тріп

Яка одна з найбільш цинічних речей живе та процвітає в нашому світі? Аналіз вигод і витрат. За логікою людей, які його вводили та використовують на сьогодні, все можна виміряти в грошовому еквіваленті й зрозуміти таким чином окупаємість на наступні роки. А за скільки ви готові знищити ліс? Кажете він безцінний? Тоді він нічого не коштує, цей момент ми викреслимо з розрахунків. В будь-якому разі новий готель Буковелю принесе більше грошей. За прикладом поважного ставлення до природи йти далеко не треба й в Одесі. 22 листопада 2019 року на узбережжі одеського пляжу "Дельфін" затонув танкер Delfi. Тільки наприкінці серпня 2020 року нафтовий танкер почали прибирати з берега. Звісно, викид нафтопродуктів ставався неодноразово та кожного разу покривав більш ніж 50 квадратних метрів води. Зрештою, пролежав танкер на узбережжі 293 дні, а прибрати його не могла тягуча демократія та бажання кожної сторони вставляти палки в колеса, незважаючи на всю надзвичайність ситуації. Евакуація Delfi обійшлася у понад 500 тисяч доларів та перевищила суму, вказану у контракті, сказали в компанії, яка займалася евакуацією. Щодо загальної суми збитків, завданої забруднюючими речовинами, то її оцінили в 16,3 тисячі доларів. Саме таку суму збитків нарахували власнику танкера. Пізніше, в кінці вересня, голова Держінспекції України Андрій Мальований скаже, що подібного не вистачить, аби компенсувати завдану екології шкоду. Судячи з усього, ми почали не іронічно забувати та приймати як належне в сучасному, цивілізованому світі, що все можна виміряти в грошах. А якщо й не можна, на провсяк поставимо суму повище.

Дозволю собі навести великий відривок з роботи Джеймса Скотта, що описав цю проблему як неможливо краще та яскравіше. Попускаючи прихильників точних розрахунків, наведені автором слова Ейнштейна дійсно є істинними: «Не все важливе може бути підраховане, і не все, що може бути підраховане, дійсно важливо».

#вирізки

James Campbell Scott. Two Cheers for Anarchism: Six Easy Pieces on Autonomy, Dignity, and Meaningful Work and Play — US: Princeton University Press, 2012. — 192 pages.

Мініатюрні модельки — наскільки часто ми їх зустрічаємо? В повсякденному житті, з самого дитинства ми граємося з видимими речами, якими не можемо оволодіти повною мірою. Будь то меч, зроблений з дерева, гілка, так схожа на пістолет, або ж танк з літаком, в розмірі 1/35. В цьому немає нічого поганого, а навпаки, це навіть весело та захоплююче. Та будучи вже дорослими дядьками з родинами ми часто не спроможні відмовитися від подібного задоволення, вже сидячи соту годину за фарбуванням міньок армії тиранідів чи астра мілітарум. Проблеми виникають тоді, коли ми вже бачимо перед собою не танчик 1/35 а, скажімо, новобудови та різні проекти з 3Д моделями на екрані. Будь то люди, зайняті цими проектами, або ж бізнесмени, зайняті їхнім фінансуванням, неодноразово протягом історії (та особливо останніх століть) піддавалися спокусі таким чином маніпулювати складним світом, створюючи його мініатюрні копії. Утім, доводить Джеймс Скотт та Джейн Джекобс, призводило та продовжує це призводити зазвичай тільки до утопічних просторів, які зі старих трущоб, депресивних чи пустих просторів, парадоксальним чином створюють нові, будь то Бразиліа, Ісламабад, або наш любий Райдужний в Одесі.

Логіка моделювання та мініатюризації, характерна для офіційних варіантів порядку, на мою думку, є показовою. Реальний світ безладний і навіть небезпечний. У людства за плечима довга історія створення мініатюр для гри, контролю та маніпуляції, яка легко виявляється в іграшкових солдатиках, машинках, моделях танків, кораблів та літаків, лялькових будиночках, іграшкових залізницях тощо. Такі іграшки служать нам для гідної мети — вони дають нам можливість грати з тим, що замінює реальні предмети, які для нас або недоступні, або небезпечні, або й те, й інше разом. Але, ставши дорослими, президенти і генерали зберігають любов до мініатюрних іграшок, і коли вони зустрічають перешкоди на шляху трансформації впертого і неподатливого світу, то часто піддаються спокусі маніпулювати його мініатюрними, а іноді й не дуже, копіями. В результаті цього виходять маленькі, відносно замкнуті утопічні простори, де можна ближче підібратися до досягнення бажаної досконалості. Потьомкінські села, зразково-показові міста, військові поселення, зразкові господарства дозволяють політикам, чиновникам та спеціалістам створювати суворо обмежені експериментальні простори, в яких кількість змінних та невідомих зводиться до мінімуму. У крайньому випадку, коли контроль максимальний, а вплив на навколишній світ мінімальний, вони стають музеями чи тематичними парками. Експерименти повинні ставитися на досвідчених фермах і зразкових містах, щоб з мінімальним ризиком випробувати ідеї, що стосуються виробництва, дизайну та громадського устрою, а потім, залежно від того, наскільки вони вдалі, перенести їх у реальний світ або відмовитися від них.

Однак так само часто у випадку з «дизайнерськими» столицями (такими, як Вашингтон, Санкт-Петербург, Додома, Бразиліа, Ісламабад, Нью-Делі, Абуджа) ці експерименти стають самостійними архітектурними та політичними явищами, що вступають у суперечність, часто навмисне, з довкіллям. Акцент на сувору візуальну естетику, що становить основу таких міст, зазвичай призводить до появи незаконних поселень і нетрів, що кишать сквоттерами — людьми, які найчастіше підмітають підлогу, готують їжу і наглядають за дітьми можновладців, які працюють тим часом у багатому та облаштованому центрі. І ця облаштованість у такому разі є найчистішим обдурюванням, тому вона підтримується зусиллями тих, хто живе далеко звідси, хоча ніхто й не хоче цього визнавати.

Цю ж тему Джеймс Скотт, зокрема, розглядав в своїй роботі «Seeing Like a State: How Certain Schemes to Improve the Human Condition Have Failed» (1998), на прикладі високого модернізму Ле Корбузьє. Більше про нього можете почитати за цим посиланням.

#етнографічний_тріп

ПРОТЕСТ

Коли ми чуємо це слово, то зазвичай на думку спадають насильницькі дії, спрямовані безпосередньо в сторону влади. Утім, акти неповинування бувають не лише гучними та резонансними; тобіж зазвичай такими, що занесені багатократно в історичні документи. Не маючи лідерів, з якими могла б домовитися чинна еліта, протести не рідко могли виявлятися в рази ефективнішими та досягали з більшою фееричністю (хоч і не завжди теж в позитивну сторону) своїх цілей. Таким чином, піднімаючи тему підкорення Левіафанів сучасного світу, Джеймс Скотт дуже слушно відмічає, що вони бувають і мовчазними. Відкидаючи в сторону ваші ймовірні жарти про білорусів з квітками чи оплесками випереджу, що мається на увазі не зовсім цей тип мовчазного протесту.

#вирізки

Джеймс Скотт. Анархия? Нет, но да! М: Радикальная теория и практика, 2019 — 136 с.

Свобода без соціалізму, привілегія, несправедливість, соціалізм без свободи — рабство та скотство.

Бакунін

Бакунін Михайло Олександрович — політичний діяч та один з головних ідеологів та практиків анархізму. За життя він писав непогані роботи, до яких, хочеться мені вірити, скоро теж дістанусь. Поки що ж прийнявся за читання невеликої роботи Джеймса Скотта «Two Cheers for Anarchism», по якій скоро будуть пости та думки. Прикро, що не зміг підключитися на обговорення до друзів в підпіллі.