Konkretyka

Українські республіканські традиції. Права й вольності це робота.

5 жовтня 1570 року в луцькому земському суді слуга холмського підкоморія подає королівський лист: його пана не можна позивати до суду, поки той на службі в Короля. Проте суд відмовляється брати його до уваги, бо написаний польською, а за привілеєм листи з королівської канцелярії на Волинь мають писатися руською. Підкоморія визнають таким, що до суду не з'явився, і він програє справу.

І це не бойкот суду проти монарха. Це застосування привілею, який вимагав відхилити лист, до речі, адвокат Ледницький, який апелював до того, що лист не руською, був поляком за походженням.

Спробуйте уявити таке в тогочасній Франції чи Московії. Тому виникає питання: звідки в луцького суду це право і чому воно справді працювало?

Повна версія другої частини: Волинська шляхта або справжня руська еліта, яка боронила своє право, мову й церкву.
Третя частина: Руська шляхта, як істинний образ громадянина. Республіканська чеснота це постійна робота.

У першій частині Ви могли прочитати, як волинська шляхта 1569 року перетворила нав'язане приєднання до Польської Корони на договір і сама написала привілей, скріплений присягою Сигізмунда Августа за себе й за всіх наступників. Головних пунктів там було три: руська мова як офіційна на їхніх теренах, Другий Литовський статут як власний кодекс і права православної церкви.

Однак, незважаючи на таке підтвердження все ж сила привілею стояла не на папері. Вона трималася на людях, готових постійно нагадувати про договір, а в крайньому разі боронити його збройно: таке повстання проти короля звалося рокошем, і шляхта вважала його законним правом вільних громадян, якщо їхні права порушені.

Масштаб роботи «нагадування» про привілей показує історія одного лише мовного пункту до якого сеймики поверталися 1577, 1627, 1630, 1632 і 1638 року. Спершу просто нагадували королю, бо канцелярія знову писала польською. Потім зажадали руського писаря при канцелярії. А врешті й права обирати того писаря самим. Шістдесят років тиску заради одного пункту договору, який починали одні, дотискали вже їхні онуки.

Саме цю готовність робити цю неоплачувану й часто безрезультатну громадську роботу тодішня політична мова називала чеснотою.

Найкраще шляхту характеризує один епізод. 8 липня 1570 року посли Волинського, Київського та Брацлавського воєводств зажадали від короля виправити в привілеї одне формулювання. Написано було: права надано «із приводу повернення» їхніх земель до Корони. Посли наполягали: «згідно з усіма їхніми вольностями».

🧩 «із приводу повернення» означає дар, а значить його колись можна і відібрати.
🧩 «згідно з усіма їхніми вольностями» означає визнання того, що належало цим землям і до короля. 

Проте того дня посли програли, формулювання їм не виправили. І тоді вони попросили в короля письмовий доказ власної поразки, а саме окремий лист про свій демарш, «для ліпшої віри та свідчення у братії», щоб показати його вдома на сеймику, де звітували перед виборцями (шляхтою). Бо виборці вимагали від посла не перемоги, програти на сеймі можна й чесно, а підтвердженої боротьби. 

Що було тому шляхтичу, що не поїхав послом або відмовився звітувати? Єдиною карою була втрата доброї слави в очах спільноти (шляхетських родів). А ті самі родини обирали на сеймику послів і земських урядників, сиділи в суді й свідчили в його справах. У них же позичали гроші, з ними ж сватали дітей. Добра слава була перепусткою до всього цього одразу.

Шляхтич жив у спільноті, члени якої постійно демонстрували один поперед одного свою честь.
Н. Старченко. Українські світи Речі Посполитої. 2021. С. 135

Найкраще це видно по тому, як мирилися після тяжкої образи. Кривдник публічно перепрошував скривдженого і добровільно погоджувався на ув’язнення в замковій вежі, а скривджений був зобов’язаний виявити милосердя.

Тому втратити честь означало втратити все, що тримається на чужій готовності мати з цим шляхтичем справу.

Епілог. Шляхта захищала свої привілеї дією. І саме тому вона й досі є образом громадянина, який не просто має права, а того, хто їх щодня боронить.

Чому колапсу економіки в РФ не буде? КНР готується до війни?

«— Папа (Путін), водка подорожала. Ты теперь будешь меньше пить?
— Нет, сынок (народ), это ты будешь меньше кушать»

Очікування в Україні колапсу РФ спирається на просту причинність: у держави зростають проблеми в економіці = вона припиняє воювати. Проте у російській моделі ця причинність розірвана, і найкраще це показав 2022 рік. Навесні МВФ прогнозував падіння ВВП РФ на 8,5%, Світовий банк на 11%, Набіуліна схопилась за голову в офісі Путіна, а восени сипався фронт під Харковом і Херсоном, але Кремль натомість оголосив «анексію» чотирьох областей. За підсумками року економіка впала лише на 1–2%, а фронт стабілізовано.

Якщо Путін не поступився тоді, коли всі кричали йому “акела промахнувся”, то в нинішніх умовах тим паче (свіжі "зливи" в Bloomberg як підтвердження). Ба більше, на горизонті стає помітніша тінь КНР, але про це наприкінці.

🧩 Липневий WEO від МВФ зазначає, що більші експортні надходження (через кризу в Ормузі), дають РФ зростання на рівні 1,1% ВВП.
🧩 Середньорічну інфляцію на 2026-й МВФ закладає на рівні 5,6%, а поточна річна, за даними Банку Росії, вже близько 6% проти цілі ЦБ у 4% (як я й писав у 2024 не буде досягнуто), і паливна криза тисне додатково.

А як же тінь банківської кризи та провали розміщення російського боргу? Про банківські ризики є справді цікава робота, Russia's Hidden War Debt К. Кеннеді. В ній він звертає увагу на те, що з 2022 року новий закон зобов'язує банки видавати оборонним підрядникам пільгові кредити на умовах, які односторонньо визначає держава, включно з вимогами до кредитоспроможності позичальника. За оцінкою Кеннеді, таких позик накопичилось на ~250+ млрд доларів, а це значні обʼєми для рос банків.

Кеннеді описує цей ризик як сейсмічний, тобто недатований. Базовий ж сценарій (+прецеденти в минулому): у разі проблем ЦБ заливає діру банку ліквідністю, а рахунок виставляють населенню через інфляцію та девальвацію. А якщо раптом, населенню щось не подобається, є чудово профінансовані і вмотивовані силовики (мотивація на Youtube).

Провал розміщення Мінфіном боргу теж не є передвісником колапсу. Ринок просто хоче вищій відсоток за борг (~16%) ніж держава готова платити. Тому це провал лише ринкового способу залучення грошей. Є ще адміністративний канал (квазіемісія): у листопаді 2024-го ЦБ відновив місячне репо, а в грудні Мінфін двома рекордними аукціонами успішно розмістив флоатери на 2 трлн.
Примітка: Зняття готівки на 513 млрд. значне, але теж можна пояснити, як сезонкою (відпустки і тп) так і падінням ставок за депозитами, + ця сума менше одного відсотка депозитної бази, яка всеодно зросла!

Простими словами, всі фактори справді болючі, але вони ніяк не вплинуть на тривалість війни з боку РФ.

На додачу, КНР все активніше залякує Тайвань та США. У липні The Telegraph опублікував розслідування на основі супутникових знімків: на полігонах у пустелі Такла-Макан КНР звела повнорозмірні копії своїх цілей. Серед них урядовий квартал Тайбея, японська база Йокосука, головний пункт базування 7-флоту США, а також макети американських есмінців і винищувачів. Зафіксовано воронки від влучань, пошкоджені корабельні мішені та літаків, а на копії Йокосуки помітний великий кратер. За оцінками фахівців, це випробування далекобійної високоточної зброї та репетиція ударів по об'єктах, критичних у конфлікті довкола Тайваню.

Епілог. У особливо критичні моменти для РФ вони можуть піти на “поглиблене” партнерство з КНР, яка, до слова, вже підключалася з поставками палива після ударів по НПЗ (за рос даними). А якщо китайські комуністи розвʼяжуть війну, то це стане подарунком долі (зросте ймовірність ядерки).

А загалом, нагнітати навколо економіки РФ варто, але його адресат має бути всередині самого агресора. Для внутрішнього українського споживання той самий наратив працює у зворотний бік, як заспокійливе, а підстав для цього немає: колапсу не буде, хоча на довгій дистанції наслідки війни (дефіцит робочих рук) і санкцій (втрачені інвестиції/технології) руйнівні, але не фатальні.

Якими мають бути податки воюючої країни? Що таке мобілізація капіталу?

«З початку часів розкіш надто часто прокладала націям шлях до розбещеності та остаточного знищення…»

Це сказав Дуайт Ейзенхауер, республіканський президент США, у Детройті 1960 року - перед залою найбагатших промисловців країни. Для тих США розкіш була не приватною справою багатіїв, а загрозою республіці: вважалося, що суспільство, де верхівка живе окремим життям, програє. Ці аскетичні мотиви перетворив на політику ще президент-демократ Франклін Рузвельт: у розпал Другої світової він підняв верхню ставку податку на доходи до 94%, щоб ніхто не багатів, поки країна воює. Ейзенхауер, хоч і з іншої партії, цю віру поділяв: усі вісім років його президентства ставка трималася на рівні 91%.

Одразу уточню, мова про маржинальну ставку прогресивної шкали. Її брали не з усього заробітку, а лише з тієї частини доходу, що перевищувала дуже високий поріг - приблизно 92 середні річні доходи, понад 6 мільйонів у сьогоднішніх доларах. Усе, що нижче, оподатковувалося за звичайними ставками - цілком співмірними з нинішніми.

Як ця система вплинула на нерівність - читайте в новій публікації: Велике вирівнювання. Конфіскаційна роль податків США в добу війни та післявоєнний період.

Звідки в Америці взялися конфіскаційні податки? У Другу світову країна призвала до армії мільйони громадян. Тоді ж народився принцип, який сучасники назвали «призовом багатства». Звідси й формула Рузвельта: тягар має розподілятися так, «щоб меншість не наживалася на жертвах більшості».

Так постала система з трьох податків: ставки до 94% на надвисокі доходи, корпоративний податок (половина кожного долара прибутку), на спадщину - до 77% (на переході статків між поколіннями). А у воєнні роки до них додавався й четвертий: податок на надприбутки. Уряд визначив, скільки бізнесу «нормально» заробляти - до 8% на вкладений капітал, а все понад цю планку вважав наживою на війні й оподатковував за ставками до 80%.

При цьому менш заможних система оберігала: федеральний податок із продажів (умовний аналог нашого ПДВ) був відхилений саме через те, що він ударив би по бідних, а малі й середні доходи вивели з-під високих ставок.

Сама конфіскаційна ставка майже нічого не збирала: у 1960 році під неї потрапило лише 306 родин на всю країну. Бо мета була не наповнити бюджет, а вбити стимул, до мільйонних контрактів й наддивідендів. Неотримані ж наддоходи лишалися в компаніях і йшли різними шляхами: звичайними дивідендами всім акціонерам, зарплатами (профспілки прямо використовували великий нерозподілений прибуток як аргумент на переговорах) та інвестиціями і тп.

Результатом політики стало те, що частка найбагатших 0,01% у національному доході впала з 4% до 1,3% - історичного мінімуму.

Епілог. Зазначу, щодо справделивості прогресивних податків, бо вона тут все ж двовимірна. Прогресивна шкала вирівнює частки: без неї бідні, які витрачають увесь дохід, віддають державі більший його відсоток, ніж багаті, що більшість доходу заощаджують. Але в абсолютних сумах найбільше платять саме багаті. Тож «що справедливіше» - питання радше цінностей конкретного суспільства.

Також існує своєрідна суперечка про податки й майно в умовах війни й вона довіль непроста для України. Майно найбагатшого відсотка громадян сьогодні охороняється зокрема тим, що хтось через «добровільно-примусовий» обов'язок віддає на війні життя, поки еліта тим чи іншим способом примножує капітал. США 1940-х назвали свою відповідь на цю асиметрію «призовом багатства», у нашому випадку, можливо, доречніше говорити не про призов капіталу, а про його перерозподіл (бо армія не контрактна) - через податки на спадщину чи на багатство (способів безліч від передачі частини майна в трасти і тп.). Однак наскільки ця конструкція підходить Україні і як не дійти до ідей більшовизму - питання відкрите.

Повна публікація включно з переглядом даних Пікетті його опонентами: Доступна тут.

4-денний робочий тиждень. Лінь чи небезпечна вигадка лівих?

У попередній публікації, я згадував, що політична пасивність далеко не завжди є питанням байдужості. У класичному дослідженні «Beyond SES: A Resource Model of Political Participation» (джерело публікаціі) автори показали, що реальна політична участь вимагає трьох ресурсів: вільного часу, грошей та громадянських навичок.

Однак, доходи це окрема тема, напрацювання громадянських навичок може залежати від особистого досвіду та робочого місця, але в будь-якому випадку ці дві компоненти не піддаються швидким змінам. Натомість робочий час може бути змінений законом або колективним договором і це єдина компонента цієї моделі, яка піддається умовно «простому рішенню».

Звідси й виникає ідея про 4-денний робочий тиждень. Зокрема, у 2022 році організація 4 Day Week Global провела наймасштабніший на той час експеримент із чотириденним робочим тижнем. Вони зібрали 33 компанії та 900+ працівників у США, Ірландії та кількох інших країнах, які на шість місяців перейшли на скорочений тиждень без зменшення оплати. Фактичне скорочення становило в середньому шість годин: з 40,8 до 34,8 години на тиждень.

Дослідження проводила команда з Boston College, University College Dublin та Cambridge University. Автори підкреслюють, що не отримували фінансування від організаторів, опитування були конфіденційними й недоступними роботодавцям, а заміри проводилися тричі - до старту, в середині та наприкінці.

Що ж вони зафіксували:

🧩 Вигорання знизилося з 2,74 до 2,30 бала за п'ятибальною шкалою.
🧩 Зменшився робочий стрес, тривожність і втома, самооцінка ментального здоров'я зросла з 3,03 до 3,33, фізичного з 3,17 до 3,35.
🧩 Частка тих, хто спить менше 7 годин, скоротилася з 41% до 35%.
🧩 Загальна задоволеність життям з 6,64 до 7,53 з десяти.
🧩 Найбільший стрибок - у задоволеності власним часом (те що людина любить робити): з 5,39 до 7,38 бала.

Як витрачали додатковий день? Люди присвячували 4,9 години дозвіллю, 3,5 - домашнім справам, 2,6 - собі/хобі. Проте час на волонтерство зріс всього з 1,54 до 1,68 години.

Цікаво, але виручка компаній за півроку зросла ~8%, звільнення й лікарняні дещо знизилися, і жодна з компаній, що заповнили фінальне опитування, не схилялася до повернення п'ятиденки.

Однак, варто зазначити, що у вибірках експерименту брали участь переважно малі фірми з ІТ та сервісні фірми (консалтинг, маркетинг тощо), тому результати є далекими від універсальних для всіх галузей економіки. Тим не менш, минулого року основні результати пройшли рецензування і стаття тієї ж дослідницької команди була опублікована в Nature, де учасники знову підтвердили зниження вигорання і покращення задоволеності роботою, ментального та фізичного здоров'я.

Однак, скорочення робочого часу не всюди окупається, подекуди вона провокує додаткові витрати на персонал. Для прикладу, експеримент у шведському Гетеборзі, але з шестигодинним днем для медсестер будинку престарілих, дав схожі результати для здоров'я працівниць і скоротив лікарняні (також зросло задовлення самих пацієнтів), однак закладу довелося найняти сімнадцять додаткових працівників.

Епілог. 4-денний тиждень не стане панацеєю від пасивності і тому автоматичного зацікавлення громадян політикою він не гарантує, і експеримент це показав. Проте він показав значне покращення психічного здоров'я, вищу задоволеність життям і, найголовніше отриманий вільний час. Частина цих годин може в перспективі піти на самоосвіту чи громадянську участь, особливо якщо будуть створені відповідні стимули. Проте в еліт, які здатні і впровадити 4-денний тиждень і стимулювати громадянську активність немає для цього стимулів.

Втім, глобальне опитування Deloitte (близько 23 тисяч респондентів у 44 країнах) показує, що баланс роботи й життя очолює критерії вибору роботодавця для зумерів і міленіалів, випереджаючи вигоди та статус, а 44% зумерів уже відмовляли роботодавцям через відсутність підтримки цього балансу. Тому, ризикну припустити, що 4-денний тиждень питання часу…

Українські республіканські традиції. Волинська шляхта і принцип недомінування.

У сучасному дискурсі свободу зазвичай розуміють у ліберальному ключі: держава просто не має втручатися в приватне життя. Але є інша, республіканська оптика/лінза. Вона ставить питання інакше: чи є над людиною пан?

Повна версія публікації у відкритому доступі: Українські республіканські традиції. Волинська шляхта і принцип недомінування.

Для республіканця свобода - це не коли особу з ласки сьогодні не чіпають. Свобода - це коли ніхто не має над особою свавільної влади: не може зачепити її за власним розсудом, безкарно й коли заманеться. Квентін Скіннер і Філіп Петтіт називають це недомінуванням. Замало, щоб влада не чіпала, - вона має бути зв'язана й підзвітна, не вільна вчинити свавілля.

Щоб зрозуміти, як цей принцип працював на наших землях, погляньмо на Люблінський сейм 1569 року.

Нагадаю: саме на ньому Польська Корона й Литва домовляються злитися в Річ Посполиту. Посеред цього торгу Корона забирає собі Волинь і Київщину - без згоди місцевої еліти, королівським універсалом, під загрозою конфіскацій у разі непокори. Та волиняни обертають цей нав'язаний крок на свою користь: користуються нагодою, щоб виторгувати власні права.

Тому, замість простої покори обставинам (Фортуні), князі Богуш Корецький та Костянтин Вишневецький висувають зустрічну умову: “ми присягнемо, лише якщо ви присягнете нам навзаєм”.

Чому ця вимога є надзвичайно важливої для традиції? На перший погляд це звичайнісіньский гонор і суперечка про церемоніал. Насправді ж це зіткнення за саму природу не лише влади, але й правил.

🧩 Одностороння присяга - означає, що права волинян фактично залежать від королівської милості.
🧩 Взаємна присяга робить владу договірною. Король більше не пан, що милує зі своєї ласки, а сторона договору, яка має зобовʼязання. (У самій публікації - докладніше про незвичний статус короля в Речі Посполитій)

Однак, не зважаючи на спротив та під жорстким тиском конфіскацій волинянам довелося поступитися формою і присягнути. Але в обмін на цю “капітуляцію” вони вирвали головне: право самостійно написати привілей про своє приєднання.

Ба більше, цей привілей був скріплений присягою Сигізмунда Августа, який це зробив не лише за себе, а й за всіх своїх наступників.
Важлива примітка, чи був привілей для всіх? Як зазначає польська дослідниця Анна Ґжешковяк-Крававіч, Річ Посполита була аристократичною республікою, але лише для політичної нації, себто шляхти (6-8% населення). Ця свобода була привілеєм шляхти, тоді як селяни залишалися безправними.

Проте привілеї вмирають разом зі станами, а принцип, що за ними стояв, лишається — і навіть воскресає. Сама вимога зв'язати владу договором пережила шляхетський світ. Згодом її перейме і почне впроваджувати козацька старшина: від договірних статей з монархами/царем до Конституції Пилипа Орлика, яка обмежувала вже власного гетьмана.

На відміну від Атлантичної республіканської традиції, у нас не було безперервного інтелектуального ланцюга. Цей принцип не передавали і не успадковували, але він щоразу відроджувався, коли спільнота опинялася сам на сам зі свавільною владою.

Продовження циклу незабаром...

Чому я не думаю про Римську імперію. Деградація політичного життя Риму.

Свого часу римські сенатори настільки вразили Кінея, радника царя Пірра (ІІІ століття до н.е.), що той, йому доповів: Сенат видався йому зібранням царів (Плутарх, Життєпис Пірра, 19). Кожен сенатор тримався з такою непохитністю, що рівню їм довелося б шукати в колі монархів.

Однак з приходом імперії все змінилося. Той самий Сенат, що колись вразив Кінея, тепер викликав у власного імператора саму лише зневагу. Виходячи із курії, Тіберій казав про сенаторів на еллінській мові так: «О люди, створені для рабства!»

Нова публікація: Римська республіка очима її ворогів доба Пірра у порівнянні з добою Югурти.

Куди ж із часом зникли сильні голоси сенаторів? Звісно, багато представників еліти й за доби імперії досягали вершин, проте, згодом замовкли всі. Причина не лише в новій нормальності, за якої закон належить тому, у кого легіони (що проявлялося вже в пізній Республіці), а й у смерті самої політичної конкуренції. І її демонтаж почався одразу ще за видатного імператора Августа (його реформи тої ж податкової системи і самоуправління міст заклали міцний фундамент).

🧩 Закон lex Valeria Cornelia 5 р. н.е. запровадив нову процедуру: десять спеціальних центурій, сформованих із сенаторів та вершників, попередньо "відбирали" кандидатів у консули й претори ще до голосування ширших зборів. Формально це ще не було остаточним обранням, але політично такий фільтр різко звужував реальну конкуренцію. Якщо додати ще й кандидатів, "рекомендованих" імператором, і бачимо не прямо смерть виборів, але їхнє повільне перетворення на формальність.

🧩 Август також створив небезпечний прецедент у сфері "свободи слова": він першим застосував закон про образу "величі" римського народу до наклепу. Тацит пов’язує це зі справою оратора Кассія Севера, який гостро атакував знатних чоловіків і жінок. Водночас Август ще зберігав маску поміркованості: він часто терпів різкі жарти, памфлети й сенатську зухвалість, формально зберігаючи образ "першого серед рівних".

Наступний римський імператор, Тіберій, довершив те, що Август лише почав:

🧩 Найперше він остаточно вбив вибори. При ньому саме обрання магістратів перейшло до Сенату, і голос народу, який вже був зведений до формальності взагалі більше нічого не важив.

🧩 “Наклеп на владу”, тепер карали: за критику імператора, памфлети та навіть трактуванні історії. Показовою стала справа історика Корда: його судили не за вчинок, а за слова, у своїй історичній праці він похвалив Брута й Кассія, убивць Цезаря. За Тіберія через розквіт інституту донощиків Сенат сам перетворився на орган розправи (Тіберій умисно віддав йому суди аби зобразити “незалежність” Сенату), намагаючись догодити імператору.

Як наслідок політичне життя в Римі фактично стало церемонією. Тому, не дивно, що в подібних умовах вже не висувались на політичні керівні посади кращі з кращих, тепер аби мати просування треба було не виграти вибори в політичній боротьбі, а правильно полестити імператора або повести легіони на Рим.

Епілог. Звісно, сама Римська республіка мала чимало вад в свою пізню добу, а заперечувати здобутки імперської доби було б безглуздо. Імперія на певний час все ж принесла правовий порядок, що дав світові великих юристів, а зрештою і загальне громадянство (едикт Каракалли в 212 році н.е). Імперія розширила спадок Риму у вигляді інфраструктури та культури.

Але найголовніше в цьому не памятки, а дещо зовсім інше, що вся стабільність, дороги та певні права були даром володаря наданим з його доброї волі. А залежати від доброї волі правителя, хай яка вона лагідна не була, означає бути рабом доброго господаря, а не вільним громадянином...

Новий голова ФРС - Кевін Ворш. Чи варто турбуватись за долар? ТАК!

Саме на каденцію нового голови ФРС Кевіна Ворша припадає 2029-й, сторіччя біржового краху, який став передвісником Великої депресії.

Однак у його випадку тривожать не символічні дати, а його специфічне наступництво.

Зокрема, церемонія присяги Ворша відбулася у Білому домі. Востаннє голову ФРС приводили там до присяги у 1987-му. І тоді цим головою був Алан Ґрінспен. Під час промови Ворш підкреслив цю паралель:

Як і Алан, я маю намір виконувати роль голови з енергією та цілеспрямованістю — саме так, як це робив голова Ґрінспен, залишаючись вірним місії та найкращим традиціям ФРС.

Символічно, що новий голова публічно у своїй промові згадує не Бернанке, який переміг «Велику рецесію», а людину, яка посприяла своїми рішеннями кризі 2008 року. В двох словах, епоха Ґрінспена стала синонімом сліпої віри у саморегуляцію ринків. Його проблема була в переконанні, що фінансові інститути (банки і тп.) здатні самі контролювати власні ризики, бо цього нібито вимагає їхній природний «інстинкт». Проте, в реальності виявилось все інакше, банки потонули в банальній максимізації прибутку і загралися з іпотечними деривативами, як в казино. Тому, в матеріалах Комісії з розслідування фінансової кризи 2008 року було зазначено:

Віра у здатність фінансових інституцій і ринків самостійно себе регулювати виявилася помилковою. Брак ринкової дисципліни у поєднанні з відсутністю ефективного нагляду та регуляторними прогалинами виявився фатальним.

Звісно, це не означає, що Ворш буквально скопіює політику Ґрінспена. Однак його філософія невтручання в ринки може зіграти злий жарт напередодні сторіччя Великої депресії, яка буде відбуватись на тлі перегрітих акцій ШІ-індустрії.

Але крім потенційно перейняття грінспенового «філософського спадку», є ще й політичні ризики для незалежності ФРС. Ворш одружений із Джейн Лаудер, донькою мільярдера Рональда Лаудера, давнього друга Трампа. І у своїй же промові Ворш звертається до Трампа не просто максимально компліментарно (він ще й уникнув відповіді на питання про "фальсифікацію" виборів в 2020, підігнавши Трампу), що з одного боку логічно через его президента, але й з акцентом на його підтримку «нової ери процвітання», яку просуває Трамп і тому потенційні реформи ФРС несуть ризики:

Ворш виступає проти практики «forward guidance»: коли ФРС заздалегідь сигналізує ринкам про можливий напрямок монетарної політики. Він вважає, що надмірна комунікація робить ФРС заручницею власних прогнозів і обмежує її свободу дій. Цим кроком він намагається посягнути на спадок Бернанке, який ввів практику абсолютної прозорості в комунікації ФРС з ринками.

Ще один самий ключовий аспект його реформ: зміна підходу ФРС до розрахунку інфляції. Ворш критикує традиційні індикатори (PCE) за фактичну фіксацію минулого і пропонує альтернативну метрику: trimmed mean.

На практиці: цей метод відсікає з розрахунку екстремальні цінові стрибки. Це дозволить ФРС ігнорувати інфляційні шоки на кшталт нових митних тарифів Трампа чи подорожчання енергоносіїв. У результаті "офіційна" інфляція стане суттєво нижчою за ту, яку люди реально відчувають у гаманцях.

Разом з цим Ворш просуває й монетаристську (Мілтон Фрідман) "природу інфляції", де інфляція має лише монетарний характер. Зокрема, у своїй статті він закликав відкинути «догму», що швидкий ріст економіки та зарплат розганяє ціни. На його думку, інфляцію породжують лише урядові витрати та друк грошей. До того ж він переконаний, що розвиток ШІ сам по собі є сильною дезінфляційною силою, яка здешевлюватиме товари в майбутньому, а значить зменшувати інфляцію.

У разі реалізації цих змін (що поки не факт), його ФРС може мати ідеальний привід знизити ставки. Саме цього відкрито вимагає Трамп: здешевити гроші та сильніше розігнати економіку аби мати красиві цифри.

Епілог. Новий голова ФРС не є царем монетарної політики, адже рішення там ухвалюються колегіально. Але на тлі своїх попередників він не виглядає технократом, до яких звик світ за часів Бернанке, Єллен чи Пауелла (він лишився в ФРС і буде в опозиції до Ворша).

Коли мігранти замінять українців? Де маніпуляція, а де економічна реальність.

Цей текст складається з двох частин: економічної та "концептуальної".

Оновлена публікація: Атлантична республіканська традиція.

Почнемо з економіки та найбільшого страху: трудові мігранти не демпінгуватимуть заробітну плату і не витіснятимуть місцеве населення з ринку праці. Це зазначає нобелівська лауреатка Естер Дюфло та колега, узагальнюючи значну емпіричну літературу, тому страхи щодо масового падіння зарплат через міграцію зазвичай перебільшені.

Новіші дослідження по США це підтверджують. У роботі Майкла Клеменса та Ітана Льюїса (NBER):

"Дані спостережень свідчать, що в округах США протягом років, коли роботодавці подають запити на більшу кількість працівників за візою H-2B, не спостерігається вищого рівня безробіття чи нижчих зарплат у середньому серед місцевих мешканців, зайнятих у відповідних сферах послуг із низькою кваліфікацією".

Аналізуючи рандомізовану урядову лотерею віз, автори доводять, що залучення мігрантів не зменшує попит на місцеву робочу силу:

🧩 мігранти та місцеві працівники з низькою кваліфікацією є дуже слабкими замінниками один одного і виконують різні функції.
🧩 штучне обмеження найму іноземців не захищає громадян. Воно або взагалі не впливає на зайнятість місцевих, або спричиняє її скорочення, особливо в сільських регіонах, де доступ до праці мігрантів прямо стимулює зростання зайнятості місцевого населення (як правило більш кваліфіковане).
🧩 дозвіл на найм іноземців дозволяє компаніям розширювати діяльність. Натомість відмова у доступі до таких кадрів змушує бізнес скорочувати доходи та згортати інвестиції.

Звісно, досвід США не можна механічно переносити на Україну. Проте попит українських компаній на іноземців здебільшого зосереджений у будівництві, агросекторі, логістиці і інших секторах (в більшості це низькокваліфікована робоча сила, але не завжди), де є висока потреба у низькокваліфікованій праці. Заміщення українців тут неможливе через відсутність конкуренції та колосальний дифіцит робочих рук (за різними даними мова йде про млн. працівників).
Примітка: дослідження ОЕСР щодо впливу українських біженців на ринок праці ЄС також не виявило негативних наслідків для зарплат місцевих працівників.

Однак трудова міграція вирішує проблему дефіциту кадрів лише ситуативно. У довгостроковій перспективі це означає зміну структури населення.

Навіть без урахування наслідків війни, наприкінці століття нас могло залишитися 10-15 мільйонів. Для масштабів Європи та сусідства з РФ це «демографічний вакуум» (територія на якій бракує людей).

Проте, очікувати миттєвого напливу мільйонів мігрантів немає сенсу: наразі цьому перешкоджають адміністративні та економічні бар’єри (що підтвердить будь-хто з реального сектору), а бізнесу потрібен час на адаптацію до нових практик найму. Проте в перспективі, щойно з'являться перші масштабні кейси успішного залучення іноземців, ця практика за підтримки уряду (спрощення процедур) почне стрімко масштабуватися.

Саме тому суспільне обурення чи петиції про заборону роботи мігрантам є боротьбою з вітряками. Вони не дадуть жодного результату, адже елітам фундаментально байдуже, хто саме генеруватиме їм прибуток. Їхнє ставлення до українського проєкту чітко ілюструє динаміка ВВП на душу населення, який стагнував ще до 2014 року порівняно з іншими пострадянськими країнами. Замість структурних реформ, найм мігрантів може стати для них найпростішим інструментом компенсації демографічної кризи та збереження ренти.

З огляду на це, вимагати від демографічно виснаженої держави виконання ролі постійного військового щита європейської безпеки у довгостроковому протистоянні з РФ абсурдно. Для самого народу це прямий шлях до фізичного зникнення, яке судячи по прогнозам ООН більш ніж ймовірне вже у ХХІІ столітті.

Гней Помпей Великий. Ілюзія Рубікону: хто насправді вбив Римську республіку?

Республіка не помирає в день військового перевороту, а диктатура не починається в ту мить, коли узурпатор переходить Рубікон. Реальність складніша й небезпечніша: у 49 році до н.е. Юлію Цезарю вже майже нічого не довелося руйнувати. Республіка була смертельно отруєна раніше - і зробили це передусім її власні еліти.

Ще в добу Союзницької війни (90 рік до н.е.), значною мірою спровокованою боротьбою сенатських фракцій та вершників за свої привілеї, стало очевидно: система втрачає здатність до саморегулювання. Вона більше не знала, коли саме приватні інтереси повинні поступатись публічним.

Нова публікація - це розбір самогубства республіканського Риму. У центрі історії - Гней Помпей Великий. Талановитий полководець, який не прагнув бути тираном і щиро хотів урятувати Республіку. Але саме його прагнення посісти символічне місце «першого громадянина» запустило ланцюг подій, що наблизив падіння держави.

Про це - у новій публікації, одній з останніх у циклі про римські еліти та загибель Республіки:

Помпей Великий. Війна за любов Сенату: як жага визнання знищила правила.

Також у відкритому доступі - переписані й доповнені:

Атлантична республіканська традиція: від Античності до Флоренції. Частина I

Невідома сторінка античності. Перше в історії зіткнення “європейців” з Китаєм, або забута війна за “небесних скакунів”

Поступовий розпад римських інститутів відбувається у своєрідні чотири етапи:

🧩 Виправданий прецедент: правила вперше порушують «заради порятунку держави».

🧩 Делегування відповідальності: еліта, поглинута приватними інтересами таі апатією, добровільно передає владні функції «сильному лідеру» аби той розібрався з проблемою.

🧩 Спроба повернути контроль: коли криза минає, та сама еліта починає мститися «рятівнику» через страх перед його силою та навіть заздрість.

🧩 Хаос: загнаний у кут лідер ламає систему, а суспільство, виснажене народженим елітою хаосом в міжфракційній боротьбі, добровільно віддає свободу автократу в обмін на порядок.

У цій публікації ви побачите:

📌 як 23-річний юнак із приватною армією змусив диктатора відступити;
📌 як недалекоглядність Сенату породила Перший тріумвірат;
📌 і чому найтяжчого удару інститутам завдають не завжди їхні відкриті вороги, а ті, чий авторитет змушує систему добровільно зректися власних правил.

Забутий звіт Рокфеллера: "Криза демократії". Чи є конспірологія у втомі громадян від політики? Як нерівність стала інструментом управління.

У 1975 році на замовлення комісії, заснованої самим Девідом Рокфеллером вийшла доповідь "Криза демократії". У ній була виказана думка, шо ефективне функціонування демократичної системи насправді вимагає певної міри політичної апатії та маргіналізації населення.

Публікація у відкритому доступі: Забутий звіт Рокфеллера: «Криза демократії». Чи є конспірологія у втомі громадян від політики? Як нерівність стала інструментом управління.

Причина в тому, що коли у 1960-х роках нові соціальні групи масово долучилися до політики, вони почали вимагати соціальних гарантій та перерозподілу благ. Це стало прямою загрозою для прибутків великого бізнесу.

Оскільки відкрито скасувати виборче право було неможливо, корпоративний сектор зосередився на лобіюванні вигідних для себе змін - зокрема, на системному послабленні профспілок. На цьому тлі виникла популярна конспірологічна теорія, ніби озвучена політологами ідея стимулювати громадян до "самоусунення" від політичних вимог була ретельно продуманою хитрою стратегією еліт.

Однак реальність складніша за таємні змови. у новій публікації на основі масиву академічних досліджень (Science, American Sociological Review, The American Political Science Review) Ви побачите, чому політична пасивність сучасної людини - це наслідок сучасної економічної системи, який не можливо змінити.

Про що ви дізнаєтесь із матеріалу:

🧩 Розгром інститутів колективної сили. Як цілеспрямоване знищення профспілок у 1980-х роках деполітизувало ринок праці та позбавило найманих працівників інструментів колективного тиску.

🧩 Когнітивне перевантаження бідністю. Нейробіологи довели: фінансова тривога погіршує розумові функції (ефект дорівнює втраті 13 балів IQ). У людини, що вирішує проблеми виживання, мозок фізично не має "когнітивних ресурсів" для аналізу політики.

🧩 Дефіцит часу та навичок. Будь-яка реальна політична дія вимагає вільного часу, грошей та комунікативних навичок. Сучасна рутинна та понаднормова праця систематично позбавляє більшість громадян доступу до цих ресурсів.

🧩 Емпірично прослідковано безсилля впливу громадян на політику (з минулої публікації). Дані за останні десятки років підтверджують: коли воля звичайних виборців розходиться з інтересами топ-10% найбагатших, держава майже завжди ухвалює рішення на користь еліт.

Тому, сучасна політична пасивність мільйонів - це не лінь і не байдужість. Це наслідок поточної системи, яка в силу своїх обставин, а іноді і прямих налаштувань просто конфіскує час і ресурси громадян.

Крива Лаффера: Податкова реформа Трампа, яка спрацювала? Доходи корпоративного податку зросли в два рази.

У 2017 році США провели цікавий експеримент: радикально знизили ставку корпоративного податку з прогресивних 35% до плоских 21%.

Автори реформи обіцяли класичний ефект «кривої Лаффера» — економіка отримає потужний стимул, розширена база оподаткування перекриє втрати від нижчої ставки, і податок фактично «окупить сам себе».

Однак, після ухвалення закону дива не сталося — доходи бюджету стрімко обвалилися. Але у 2022–2025 роках, ситуація почала змінюватись: надходження від корпоративного податку не просто відновилися, а злетіли до рекордних $450-500 млрд на рік.

Невже критики помилялися, і зниження податків дійсно наповнило бюджет із запізненням?

Публікація у відкритому доступі: Крива Лаффера: Податкова реформа Трампа, яка спрацювала? Доходи корпоративного податку зросли в два рази.

Спираючись на свіжі академічні дослідження (зокрема публікацію у виданні Journal of Economic Perspectives, 2024), давайте детально розглянемо цей парадокс.
Спойлер: макроекономічного дива не відбулося. Рекордні надходження 2020-х років — це не результат інвестиційного буму, а складна бухгалтерська ілюзія.

У новій публікації, Ви побачите, звідки насправді взялися ці мільярди:

🧩 «Відкладені податки». По закону 2017 року, автори реформи справді знизили ставку, але при цьому заклали в текст відкладене скасування ключових бізнес-пільг (на інновації та кредити), яке вдарило по корпораціях саме через 5 років.

🧩 Інфляційний міраж та пандемія: як трильйони розданих державою «гелікоптерних грошей» розігнали попит, а рекордна інфляція штучно роздула номінальні прибутки компаній у знецінених доларах.

🧩 Нові податки Байдена: скільки мільярдів принесли у статистику запроваджені з 2023 року 15% мінімальний збір з мегакорпорацій та акциз на викуп власних акцій.

Досвід США чітко доводить: зниження ставок у розвинених економіках не фінансує саме себе і завжди має ціну у вигляді дефіциту і як наслідок зростання державного боргу.

Але чи означає це, що ідею зниження податків слід остаточно відкинути в Східній Європі? Ні, керуючись, ще давньою публікацією про “Адміністрування податків”, я вкотре хочу підкреслити, що в державах із корупцією та низькою довірою та іншими бонусами “транзитного режиму” не можна керуватись виключно математикою, бо вийде так, як в свій час сказав відомий економіст Джеффрі Сакс про невдалі “ринкові реформи” пострадянських країн:

“Ми поклали хворого на операційний стіл, розпороли йому грудну клітину. А виявилось, що у нього інша хвороба”

Ліберальна демократія створює пасивних громадян і як це руйнує систему зсередини?

Глобальні тренди невтішні: рівень свободи у світі знижується 19-й рік поспіль, а 72% населення планети сьогодні живе в автократіях. Здається, що головна загроза для Заходу — це зовнішній тиск, але насправді всі загрози, як завжди з середини.

Публікація у відкритому доступі: Чому ліберальна демократія створює пасивних громадян і як це руйнує систему зсередини?

Спираючись на дослідження американського політолога Ларрі Бартелса та європейську соціологію, можна виділити кілька важливих моментів. Зокрема, як насправді зникають демократичні режими:

🧩 Ерозія починається «згори», а не з громадян. Прихильників радикальних рухів в Європі не більшає — цей показник стабільний роками. Демократії слабшають (як це було в Угорщині чи раніше в Польщі) не тому, що народ раптом захотів «сильну руку». Вони руйнуються, коли системні еліти порушують правила гри та легально узурпують владу, підпорядковуючи суди та медіа.

🧩 Пасивність. Це небезпечний фундамент ліберальної демократії, перетворив державу на сервіс. Виборець делегує управління «професійним політикам», діючи лише як ретроспективний суддя: росте економіка владу переобирають, криза значить карають.
Громадяни фактично готові заплющити очі на демонтаж інститутів, якщо влада забезпечує їм матеріальний комфорт.

Ще кілька цікавих спостережень:

🧩 Зміна поколінь більше не гарантує толерантності. Довгий час вважалося, що кожна наступна генерація стає більш відкритою. Але свіжі дані змінюють цей тренд: у Франції, Польщі, Словенії та Угорщині саме молодь (покоління Z та міленіали) все більше схиляться до консервативних ідей та цінностей ніж старші покоління.

🧩 «Алгоритми» навʼязують ідеологію. Праворадикали виявилися найбільш ефективними у залученні нових поколінь через масові інвестиції в соц мережі. Зокрема, алгоритми TikTok та X дозволили їм обійти традиційні медіа, адаптувавши пропаганду для молоді і тим самим почати нарощувати свою підтримку в багатьох країнах Заходу.

В кінці додам, ще цікавий парадокс Євросоюзу, з одного боку рекордні рейтинги, а з іншого вразливість. Попри всі кризи, довіра до ЄС сьогодні на історичному максимумі — 52%. Але ця стійкість тримається не на ідеологічній відданості демократії, а на прив'язці до «соціальної держави». З одного боку це додає стійкості (праві чи ліві не будуть експериментувати з економікою, як та ж Мелоні в Італії) з іншого це відкриває нові ризики. Бо еліти і громадяни без стійких переконань вразлива конструкція.

Цікаві додаткові публікації:

"Матерія" проти "Змісту". Мудрість Гіпатії Александрійської: чому ми іноді помиляємося у виборі пари?

Що таке Мальтузіанська пастка? Чому занепала Римська імперія і як інститути Середньовіччя гальмували прогрес.

Політика Трампа: Неороялізм як нова архітектура світового порядку

Чи є політика президента Трампа лише тимчасовим відхиленням, чи ми спостерігаємо народження нової системи?

Професори Стейсі Годдард та Абрахам Ньюмен у свіжій статті для Cambridge University Press стверджують: світ дрейфує від ліберального порядку до неороялізму. Вони застерігають від ілюзії, ніби президентство Трампа — це тимчасова історія, яку можна «виправити» наступним виборчим циклом.

Публікація у відкритому доступі: Занепад Ліберального міжнародного порядку та сходження Неороялізму: що будує Дональд Трамп? Техно-олігархи та їхня ідея.

Насправді ми спостерігаємо спробу переходу від панування правил до панування особистої лояльності.

Всі ці зміни є прямим наслідком зростаючої нерівності (формула в дії: r>g), яка зумовлює концентрацію ресурсів у руках дедалі вужчого кола людей — осіб, чиї амбіції вже давно вийшли за межі національних законів та кордонів суверенних держав.

Неороялізм руйнує стару систему прозорих процедур, трансформуючи її в залежність від так званих роялістських клік — закритих мереж, зосереджених навколо суверена. У цій моделі влада не делегується інститутам, а концентрується у вузьких групах, де головним є не компетентність, а особиста відданість лідеру, себто суверену.

До складу таких клік входять:

📌 Члени сім’ї суверена, які виступають «спеціальними посланцями» в обхід професійної дипломатії чи бюрократії. Їхня роль — інтегрувати державні інтереси з приватними інтересами родини та їхнього кола.

📌 Техно-олігархічна еліта: Глобальні капіталісти (Пітер Тіль, Ілон Маск, PayPal мафія і тп.), які надають суверену інструменти контролю над інформацією, інфраструктурою та фінансами в обмін на вплив.

📌 Лоялісти: Політичні призначенці, обрані на основі особистої вірності. Вони заміщують професійну бюрократію, перетворюючи державний апарат на виконавчу службу кліки.

Як цей порядок змінює світ? Автори підкреслюють, що неороялізм — це зміна, як самої природи міжнародних відносин так і просування архаїчних ідей легітимізації влади:

📌 Впровадження «данини»: Зовнішня політика перетворюється на збір ресурсів через тарифи, договори та особисті домовленості, хто скільки платить за доступ до ринку сюзерена чи його союзників/конкурентів (як з NVIDIA).

📌 Персоналізована безпека: Статус країни тепер визначається не підписом під міжнародним договором чи членством в альянсі, а рівнем особистих стосунків її лідера з сувереном. Фінська «гольф-дипломатія» — яскравий симптом цієї деградації.

📌 Легітимація через винятковість: Замість конкуренції ідей приходить міфологія «обраності». Наративи про «божественне врятування» після замахів або унікальну здатність лідера особисто «вирішити все» підміняють собою закон.

У певному сенсі (зі значним припущенням) ми спостерігаємо ситуацію, подібну до кризи пізньої Римської республіки: супереліти (в оточенні Трампа та ін. суверенів) стали настільки великими, що претендують на те, щоб самим встановлювати правила по яким буде жити весь світ або його частина…

Меритократія. Ти бідний бо дурний? Коли “друге пришестя” Цезаря? Частина ІІ.

У другій частині циклу я розбираю, як формуються переконання у еліт. Для цього я використав роботи професора Гарварду Майкла Сендела та професора Колеж де Франс П’єра Бурдьє.

Книга Сендела (2020) - це опис нашому часу, тоді як праця Бурдьє (1989) розглядає французьку еліту другої половини XX століття. Парадокс, який ви побачите в публікації, вражає: попри дистанцію у 30 років і різні країни, обидва мислителі описують дуже схожі майже ідентичні процеси набуття елітами своїх переконань в стінах елітних навчальних закладів.

Публікація у відкритому доступі: Меритократія. Як еліта набуває своїх переконань? Коли “друге пришестя” Цезаря?

Ми живемо в епоху найбільш освіченої еліти в історії Заходу. Ніколи раніше уряди та корпорації не були настільки укомплектовані випускниками Ліги плюща, Сорбонни чи Оксфорда. Формально, сьогодні керують «найкращі та найрозумніші». Рівень їхньої компетенції, підтверджений і є без іронії високим.

Але погляньте на результати їхнього правління за останні 40 років. Цей період «тріумфу інтелекту» став епохою стагнації зарплат, зростання нерівності, фінансових криз та підйом автократій по всьому світу. Для порівняння: у 1940–1980 роках, коли Заходом керували люди зі значно скромнішими дипломами (а іноді й без них), світ побачив перемогу над нацизмом, відбудову Європи, надрив комунізму та створення сильного середнього класу.

Виходить, що наявність диплома Гарварду майже гарантує високий IQ, але зовсім не гарантує того, що Арістотель називав «практичною мудрістю». Сучасна еліта потонула в гордині і тому щиро вірить, що її влада є заслуженою, а бідність своїх громадян просто наслідок їхньої власної «неконкурентоздатності» та інтелектуальної обмеженості.

Саме ця зверхність та сліпота до загроз і провокує появу нового Цезаря. Коли громадяни бачать, що «експерти» їх зневажають, а «розумні реформи» не поліпшують життя, вони перестають шукати кращих менеджерів. Вони починають шукати месника, який прийде не для того, щоб писати закони, а для того, щоб спалити цю «ідеальну» систему дотла.

Тож питання не в тому, чи прийде Цезар. Питання в тому, як довго меритократична еліта своєю сліпотою буде мостити йому дорогу до Риму Вашингтону-Лондону-Парижу-Берліну.

Правила встановлюють сильніші. Частина І: Ілюзія впливу громадян.

Чи справді громадяни керують державою? Чи це лише заспокійливий міф? У новій публікації я звертаюся до “невтішної емпірики” – сучасних політологічних досліджень, які ледь не підтверджують цинічні прогнози сторічної давнини самого Вільфредо Парето.

🧩 Дослідження Гілєнса та Пейджа, що спирається на масштабний масив даних, доводить: вплив пересічного громадянина стає статистично незначущим саме тоді, коли його позиція розходиться з інтересами еліт та організованих бізнес-груп (бізнес-лобі і тп).
🧩 “Європейський виняток”. Дослідження Інституту Макса Планка (Німеччина) та дані з Нідерландів і Норвегії показують: навіть у Європі система все одно має системний ухил у бік топ 10%-1% найзаможніших груп.
🧩 Пастка часу. Еліти мають ресурс "уваги" через медіа. Громадяни мають дефіцит часу та апатію, тому політична обізнаність стала розкішшю.

Публікація у вільному доступі: Правила встановлюють сильніші. Ілюзія впливу громадян на політику? Частина І.

Одна з тем публікації, яка несе у собі головний виклик, про який часто забувають – це фактор часу. Пересічні громадяни мають лише 24 години на добу, значну частину з яких забирає робота та буквально життя з його викликами та проблемами. Очікувати, що в таких умовах втомлені громадяни самоорганізуються, розберуться аби зробити “якісний” вибір – це небезпечна наївність.

На фоні цього, мені згадується трагедія Гая Гракха (публікацію про якого ви можете знайти тут). Він був тим рідкісним представником еліти, який запропонував народу реальні, складні структурні реформи.
На це правляча еліта (оптимати), відправила до народу свою маріонетку — Марка Лівія Друза, який замість продуманих реформ просто почав обіцяти більше, швидше і безкоштовно.

Народ, виснажений бідністю та нездатний розібрати запропонований їм дизайн реформ, зрадив Гракха, обравши солодку брехню Друза. В результаті, у мить відчаю перед загибеллю Гай Гракх кинув слова, які занотував Плутарх (Життєпис Гракхів, 37):

Гай прокляв римський народ, благаючи, щоб як відплату за свою зраду та чорну невдячність він навіки залишився в рабстві.

Однак, ця зрада була закономірною. Як і в Римі, так і сьогодні: люди, що живуть в складних життєвих умовах, часто фізично не мають ресурсу, аби відрізнити «Гракха» від «Друза». І саме цим користуються ті, хто встановлює правила.

Нерівність (в першу чергу економічна), криза освіти та засилля інформаційного простору різного роду «Лівіями Друзами» створюють колосальний бар'єр для усвідомлення викликів, які перед нами стоять. Тому в таких умовах домінування еліт є закономірним. І саме від якості їхньої волі та рішень, хочемо ми цього чи ні, залежатиме майбутнє держави.

Тому в наступних публікаціях ми поговоримо про те, чим відрізняються еліти-могильники від еліт, які стають «Батьками-засновниками». Розберемо, як формуються їхні переконання (тут нам допоможе гарвардський професор Майкл Сендел і його праця) та підсумуємо найцінніші уроки з мого римського циклу.

З прийдешніми святами вас, дорогі друзі! Будемо сподіватися, що 2026 рік дасть нам більше приводів дивитися в майбутнє з оптимізмом.

Громадяни виграли війну, а еліта заселила їхню землю чужинцями.

Історичні аналогії — аргумент оманливий і часто слабкий. Тому, я розгляну деякі “політичні патерни” — ті самі невблаганні закономірності занепаду (або, як це називав Макіавеллі, "корупції"), які описав професор Джон Покок в "Момент Макіавеллі". Йдеться про момент, коли економічні інтереси еліти вступають у смертельний конфлікт із самим фундаментом республіканського устрою – вильними громадянами.

Нові публікації у відкритому доступі:
📌 Гай Гракх. Протистояння еліті і змарнований шанс для Республіки. Частина ІІ.

📌 Важливість незалежності виконавчої влади. Консули та трибуни в грі Народних зборів та Сенату.

На початку II столітті до н.е. Римська республіка, розгромивши Карфаген та елліністичну Селевкідську імперію (згодом і Македонію) досягла піку могутності. Лише “контрибуції” у сумі становили десятки тисяч талантів срібла — тобто сотні тонн дорогоцінного металу.

Цей потік воєнної здобичі був настільки потужним, що після 167 року до н.е. Рим на певний час припинив стягувати tributum (прямий податок з громадян).

Однак, Катон Старший (публікація) вимовив пророчі й похмурі слова, щодо успіхів Республіки: “Ми увійшли до Греції та Азії — місць, сповнених усілякими спокусами розпусти, і ми торкаємося скарбів царів… Боюся, що ці речі захоплять нас, а не ми їх”.

Трагедія полягала в тому, що Катон, будучи суворим моралістом, боровся із симптомами (розкішшю), а не з хворобою (зростаюча нерівність і нові економічні реалії). Він не створив дієвих механізмів для боротьби з економічною нерівністю і фактично спостерігав, як еліта, що стала головним бенефіціаром військової здобичі, почала масово вливати ці кошти в Італію.

Як зазначає професор Девід Стоктон (джерело публікацій про Гракхів), нове багатство шукало інвестицій, а найдоступнішою, найбезпечнішою і гідною для “джентльмена” інвестицією була нерухомість, і особливо земля.

Римська еліта почала скуповувати земельні наділи, витісняючи дрібних фермерів і перетворюючи Італію на країну латифундій, що й заклало фундамент для майбутнього соціального вибуху.

Ба більше, вони через різноманітні схеми захоплювати державну землю (ager publicus), цинічно ігноруючи давній закон, який обмежував індивідуальне володіння. Для обходу цих обмежень еліта часто вдавалися до хитрощів, наприклад, здійснювали фіктивну передачу землі на ім'я родичів або підставних осіб. У багатьох випадках вони діяли ще жорсткіше, витісняючи дрібних власників із суміжних ділянок частково грошима, а частково силою (у таких родин, чоловіки могли бути на службі в легіонах).

На місце витіснених вільних фермерів нові власники завезли рабів, потік яких забезпечували постійні переможні війни Риму. Це рішення було продиктоване простою економічною вигодою: дешева робоча сила рабів, робила працю вільних селян не конкурентоспроможною, а великі латифундії були більш стабільним постачальником і мали кращу ціну для зростаючих міст.

У результаті італійські ферми перетворювалися на величезні маєтки, які оброблялися виключно рабами. Саме це вразило Тіберія Гракха, коли він проїжджав через Етрурію: на безкраїх полях він не міг знайти вільних римських громадян — лише чужоземних невільників.

Наслідком цього стало масове збіднення громадян. Втративши землю, вони втрачали й економічну незалежність, перетворюючись на клієнтів, залежних від подачок еліт. Через це народ ставав легкою здобиччю для демагогів, яких часто використовувала сама еліта — як це сталося з Марком Лівієм Друзом проти Гая Гракха, аби підірвати реальні спроби реформаторів поправити систему, бо вони посягали на сферу їхніх інтересів.

Епілог. Еліта, нащадки тих, хто створив Римську Республіку, не встояла перед спокусою багатства, навіть "батьки вітчизни" продали майбутнє Республіки за фінансову вигоду, то що казати про людей, які отримали свої статки не у спадок і не через великі перемоги, а просто тому, що вчасно "хапнули"? Пута статків часто куди сильніші за будь-які ідеї та чесноти...

Сини своєї матері – Брати Гракхи. Як еліта прикриваючись “консерватизмом” втратила Республіку? Тіберій Гракх. Частина І.

Приблизно 450 сестерціїв на рік або саме стільки отримував римський легіонер, який платив за Імперію кров'ю. 1 500 000 сестерціїв саме такий "скромний" статок залишив після себе один із сенаторів.

У II столітті до н.е. Римська Республіка захлиналася від багатсва переможених ворогів, але її громадяни біднішали. Еліта ж багатішала і скуповувала землю, витісняючи вільних фермерів рабами, і вперто ігнорувала прірву, що росла під боком.

Нобілітет вважав, що такий стан речей триватиме вічно, а проблеми плебсу — це турботи виключно самого плебсу. У разі ж проблем вони завжди могли прикритися авторитетом "звичаїв предків" (mos maiorum), щоб захистити свій привілейований статус. У разі чого, завжди можна звинуватити опонента, що він хоче стати царем...

Однак, на політичну сцену вийшов новий політик – Тіберій Гракх. Герой для багатьох римлян, бо своїми діями врятував десятки тисяч громадян від вірної смерті. Але незважаючи на свою сильну індивідуальну virtu та правильний діагноз проблем Риму, він запустив ланцюгову реакцію, що згодом знищила Республіку.

Це історія про те, що стається, коли еліта ігнорує проблеми, а реформатори готові на все заради перемоги, це історія про “Момент Макіавеллі”, коли правила перестають працювати, а політичний діалог замінює насильство, штовхаючи Республіку у прірву.

Публікація на основі цікавих академічних джерел у відкритому доступі: Сини своєї матері – Брати Гракхи. Як еліта прикриваючись “консерватизмом” знищила Республіку? Тіберій Гракх. Частина І.

Наступні публікації (незабаром):

📌 Конфлікт інститутів Римської республіки: Народні збори vs Сенат.
📌 Гай Гракх. Останній шанс Римської республіки. Частина ІІ.

Як об'єднати різні народи? Уроки Римської Республіки.

Не тільки ООН, але й для багатьох із нас очевидно, що до кінця століття Україна через свою демографічну кризу може змінитися до невпізнання.

Бізнес-асоціації вже сьогодні відкрито через ЗМІ лобіюють активне залучення мігрантів в економіку, і цей тиск буде тільки зростати.

Це створює фундаментальний виклик: як інтегрувати іноземців так, аби не просто уникнути "успіху" ЄС, а й зберегти українське суспільство?

Відповідь, як не дивно, можна знайти в історії однієї з найуспішніших республік — Риму.

Рим століттями не просто завойовував, а перетворював ворогів на лояльних громадян. У чому ж полягав його секрет?

Секрет успіху — не лише у якісних інститутах (верховенство права, захист права власності), які робили його громадянство бажаним, а в унікальній системі інтеграції. Рим створив "школу громадянства" — систему, де права заслуговувалися через виконання обов'язків.

Потенційні громадяни проходили через градацію статусів:

🧩 "Громадянство без права голосу" (civitas sine suffragio): головний обов'язок — служба в легіонах пліч-о-пліч з римлянами. Це був найпотужніший інструмент для виховання лояльності через спільну справу.

🧩 "Латинське право" (ius Latii): статус союзника, відкривало для місцевих еліт шлях до повного громадянства через службу у своїх громадах.

🧩 та інші статуси, як Муніципій.

Повне громадянство було не стартом, а фінішем довгого шляху в десятиліття. При цьому римляни не вимагали відмовлятися від власної ідентичності, а пропонували концепцію "двох батьківщин": одну за походженням, іншу за громадянством.

Це приклад не тільки для України, але й для старіючої Європи: щоб не розчинитися, а зміцнитися, нам потрібна не механічна роздача паспортів, а продумана стратегія створення нових громадян, для яких служба спільній справі (Res Publica) стане основою їхньої нової ідентичності.

Детальніше про те, як саме працювала ця унікальна система і які уроки ми можемо винести з неї сьогодні — читайте в моїй новій публікації:

Римське громадянство або справжне джерело могуті вічного міста. Як Рим обєднав різні народи? Концепція “Дві батьківщини”.

Про джерело: Ця публікація створена на основі класичної праці видатного історика античності А. Н. Шервіна-Вайта «The Roman Citizenship». Уперше видана 1939 року, вона й досі залишається фундаментальним дослідженням про Римське громадянство.

Китай "зламав" ВВП: Чому його зростання приносить у жертву добробут громадян?

У минулій публікації Ви могли побачити, що добробут громадян вимірюють не за ВВП, а за цілим набором соціально-економічних показників.

Це не означає, що від ВВП можна відмовитись; він все ще є непоганим індикатором економічного розвитку. Донедавна його стабільне зростання сигналізувало, що економіка зростає, а отже, і рівень добробуту має підвищуватися.

Проте Китай «зламав» цю логіку. Його історія довела, що стабільне економічне зростання впродовж десятиліть не означає, що економіка є здоровою. 

Нова пубілкація: Імперія Александра Македонського - одна держава для всіх. Що в його образі може надихнути республіканців?

Економіст Вей Сюн та колега назвали китайську модель «Мандариновою», оскільки в її основі лежить система мотивації для місцевих чиновників, яких в добу імперії називали «мандаринами». У своєму дослідженні вони показують, як встановлена система стимулів спочатку створила «китайське диво», а потім почала його спотворювати.

Суть моделі проста: Комуністична партія оцінює роботу місцевих чиновників переважно за економічними показниками регіону. Це в свою чергу спонукає їх активно інвестувати в інфраструктуру (дороги, аеропорти, промислові зони), щоб прискорити зростання ВВП і відповідно власні шанси на кар'єрне підвищення. Автори дослідження розділяють два чіткі періоди цієї моделі:

📌 Епоха успіху (до 2008 року): Коли боргові обмеження для місцевої влади були жорсткими, кар'єрні стимули працювали непогано. Чиновники шукали корисні для економіки регіону обєкти та напрямки для залучення державних інвестицій. За оцінками авторів, ця система відповідальна за половину економічного зростання Китаю в той період.

📌 Епоха деградації (після 2008 року): Світова криза 2008 року стала переломним моментом. Щоб підтримувати цільові показники зростання ВВП, Партія дозволила місцевим урядам активно набирати борги і саме в цей момент модель почала давати збій. Коли до кар'єрних стимулів додався майже необмежений доступ до кредитів (+мякі бюджетні обмеження для державних компаній), почалися руйнівні процеси. Ідея багатьох проєктів звелася до принципу будувати будь-що заради зростання економіки довіреного регіону, що призвело до появи міст-примар та бульбашки на ринку нерухомості. Але глибинні проблеми значно серйозніші:

🧩 Зростання боргу. Сукупний борг провінцій зріс з 10,5% ВВП у 2007 році до 67,4% ВВП у 2022 році. Це колосальне навантаження, яке створює системні фінансові ризики.
🧩 Високі кредитні ставки для бізнесу. Масові державні запозичення створили шалений попит на гроші, кредити стали дорожчими для всіх, але найбільше постраждав бізнес, якому стало важко конкурувати з державними проєктами за капітал.
🧩 Деградація управління. Чиновники, зацікавлені у швидкому підвищенні, обирають проєкти, що дають миттєвий ефект для ВВП, ігноруючи їх довгострокову рентабельність. Це призводить до надмірних інвестицій (18-20% ВВП інвестиції в будівництво), себто марнотратства ресурсів.

Висновки: Найбільш цікавий висновок дослідження полягає в тому, що «Мандаринова модель» у її нинішньому вигляді знижує загальний добробут населення, навіть попри зростання ВВП.

Це відбувається через «надмірні інвестиції», себто чиновники замість переросподілення ресурсів на користь споживання (медицину, освіту, соціальне забезпечення) "інвестують" в умовні міста примари аби досягнути "красивих показників".

Автори в свою чергу змоделювали сценарій, де метою у чиновників є не максимальний ВВП, а максимальний добробут громадян. Результати вийшли цікавими в «ідеальному» сценарії уряд та люди споживали б більше, але при цьому ВВП був би нижчим за той, що генерує поточна економічна модель.