[3/4]
1) Почнемо з того, що обсяги переданої США військової допомоги не зовсім правильно оцінені. Цифри з офіційних прес-релізів не відповідали реальній вартості майна, бо в них зазвичай закладалися замовлення нової техніки замість старих запасів, що передавалися нам. Нерідко сама адміністрація знаходила "
бухгалтерські помилки" у вже раніше оголошених пакетах допомоги.
2) Диверсифікація допомоги відбувалась постійно, адже американська допомога з часом стагнувала, затримувалась, а виділені Конгресом кошти не використовувалась у повній мірі. І тому є підстави вважати, що значні обсяги передавати вже ніхто не планував.
3) У той же час розмір допомоги європейців збільшувався; вони поступово перебирали на себе зобов'язання з підтримки та розширювали власні виробництва (наприклад, 155-мм боєприпасів). Європейці мають широку номенклатуру різного роду озброєнь, але їм потрібно масштабуватись та позбавитись залежності від низки американських компонентів.
4) Боротьба можлива й уже з переданим майном – повернути ніхто не вимагає й не зможе. Проблема в іншому, а саме у підтримці належного стану існуючого обладнання та його ремонті. Проте ми не самотні в цій ситуації – вся Європа стоїть перед стратегічним викликом зменшення залежності від американської зброї та її самостійного обслуговування. Рішення, напрацьовані великим конгломератом європейських оборонних агентств, будуть розповсюджуватися й на нас (наприклад, подолати проблему з
припиненням підтримки комплексів радіоелектронної боротьби на F-16).
5) Не дивлячись на те, що повного еквіваленту Starlink наразі не існує, замінювати його й воювати далі цілком реально. Є європейські ініціативи, що потребують дофінансування й можуть виступити альтернативою. Але наш ворог так само активно користується старлінками, тож він також постраждає від подібного рішення, якщо воно буде.
6) Поле бою від початку війни змінилося вже не раз, й наразі найбільша кількість уражень відбувається засобами, що не залежать від поставок США.
Європейські інвестиції у наші дрони зможуть істотно підтримувати боєздатність.
Проте не одними тільки колишніми та поточними союзниками. Є ще наш кровний ворог – Російська Федерація. Поки ми вирішуємо, які угоди підписувати з американцями, росіяни продовжують наступати, не рахуючись з втратами. У них один інтерес – знищення або максимальне послаблення української держави перед черговою спробою захоплення. Ворог вже не такий сильний, яким був на початку війни, він виснажує свій потік добровольців та вперся в стелю виплат, а бази зберігання бронетехніки
стрімко пустіють. РФ не залишає нам іншого вибору, окрім як продовження спротиву всупереч обставинам – так само, як було на початку війни. Й так само як на початку війни наш ворог — сп'янілий від власної гордині. Не виключено, що через це РФ не зможе встановити дружні стосунки з адміністрацією Трампа, припуститься фатальних помилок, й цим поставить хрест на спробах нав'язати шантажем невигідний для України мир. Це дасть нам можливість вийти з поточної ситуації так, щоб поточний уряд США більше не заважав. Зрозуміло, що про будь-яку серйозну допомогу можна забути, але, якщо вийде зберегти комерційну співпрацю з американськими виробниками зброї, ми зможемо уникнути основних ризиків.
В кінцевому підсумку, не дивлячись на мільйон проблем, жодна з них не руйнує повністю нашу боєздатність й не робить спротив неможливим. Війна не закінчується: у нас залишається ресурс, союзники, кадри, що вбивали кацапів й продовжать вбивати. Але ми зазнали підступного удару в спину, який буде коштувати нам територій, людських життів та безцінного часу. Й удар цей нанесла американська рука. Поки наше керівництво намагається "петляти" та менеджити короткострокову шкоду, відкладаючи хоча б відключення старлінків, український народ має навіки запам'ятати, що США – бридка та чужа нам держава, котра не заслуговує на довіру. Закономірно, що політики, що закликають до підкорення цьому Левіафану, мають отримати ставлення як до зрадників української держави.
