🍁 Щодо вимушеної еміграції - декілька нотаток на полях.
Був час подивитись останній тренд соцмереж. А вони (соцмережі), як велика зграя маленьких рибок - їх кидає зі сторони у сторону в залежності від того, хто на цей раз виявився хедлайнером якогось досвіду - власного чи соціального.
Так от, щодо вимушеної еміграції...
Знаєте, майже будь-яка еміграція вимушена, і це не туризм. Люди рідко переїжджають кудись від хорошого життя. Завжди цій стресовій події, як правило, передує якийсь негативний досвід у своїй країні, а тому люди просто шукають кращої долі, кращого заробітку, кращої освіти, кращої безпеки, кращих умов життя. Знаходять? У кожного власний досвід.
Проте, у час війни майже усі перелічені мотиви перекриває основний - безпека дітей. Я не нівелюю такі мотиви, як власна безпека, безпека похилих батьків, втрата житла тощо, але основним все ж таки залишається безпека дітей. Заради неї доводиться йти на зниження стандартів життя, роботу не за спеціальністю, прийняття іншого менталітету.
Хочу моя донька, яка, з огляду на колишню роботу батька, з 12 років живе за кордоном (Японія, Китай, Європа, зараз США) взагалі не визнає такого поняття, як "менталітет". Для неї жителі усіх країн, усіх релігій і усіх кольорів шкіри діляться лише за двома критеріями: шляхетна людина чи ница, підтримує вона Україну чи торгує своєї совістю і виправдовує дії росії. Все!
Просто, за великим рахунком є люди, у яких дім там, де він народився, а є ті, у яких дім завжди з собою. І це залежить не від патріотичності людини, а від суто особистих рис.
Є ті, хто, проживши 20 років за кордоном, не можуть звикнути до того, що там життя інше, аніж у нас. Воно не краще, не гірше, воно просто ІНШЕ. А є ті, хто швидко вивчив мову і вже через півроку з головою занурився у місцевий колорит та спокійно сприймає ті умови, в які його поставило життя. При цьому не забуває Україну.
Наприклад, один успішний бізнесмен, який проживає у США вже 14 років, щомісяця віддає на потреби ЗСУ тисячі доларів. Саме він зараз купляє за свої кошти розвідувальні безпілотники Black Hornet, на які ми з вами збирали гроші у першій половині року.
Я йому весь час кажу: "Друже, давай я тебе публічно подякую - заодно прорекламую." Відмовляється... Каже: "Це найменше, що я можу зробити для своєї країни, а ти краще рекламуй наших воїнів та розповідай людям, що до чого. Бо багато вже зневірилось, а робити цього не можна."
Проте, зустрічав тут і людей-лямблій. Вони ніколи нікому не будуть вдячні, всі їм заборгували, будь-де їм буде погано. Їм фіолетова, яка влада в Україні, як закінчиться війна і чи збережеться наша державність. Головне, щоб продовжували виплачувати матеріальну допомогу, і щоб був такий же б`юті-салон, як у Києві чи Жмеринці. Але хто я такий, щоб їх засуджувати? Люди народились рівними, а значить мають право бути різними...
Чи багато людей повернеться в Україну? За оптимістичним сценарієм, відсотків 70. Хто з патріотичних почуттів, хто не зможе продовжити статус, хто не знайде себе у жодній сфері за кордоном. Деякі залишать старших дітей на навчання - особливо хлопчиків. Але як тільки закінчиться війна - багато людей повернеться. І це вже будуть зовсім інші люди - збагачені досвідом життя в іншому середовищі. Ті, хто більш фахово розставлятиме пріоритети та цінити своє.
Будуть й ті (зараз більше про чоловіків), хто одразу виїде до своїх сімей за кордон. Частина з них потім теж повернеться, але перший рефлекс буде виїхати. Від цієї влади, від щохвилинної пам`яті про вибухи, від того, що завжди буде асоціюватись з війною.
І все ж найбільша моя дяка тим людям, хто залишився і залишиться в Україні. Попри все. Ми всі, хто зараз за кордоном, у якомусь сенсі "ухилянти". Хоч і донатимо, хоч і підтримуємо, хоч і допомогаємо, хоч і рятуємо своїх близьких, але історію творять ті, хто в Україні. За це їм низькій уклін.
Радити нікому нічого не збираюсь. У мене в підписниках розумні та самодостатні люди - самі розберуться, що до чого, і яка ціна їх власних вчинків. Обійняв.
Був час подивитись останній тренд соцмереж. А вони (соцмережі), як велика зграя маленьких рибок - їх кидає зі сторони у сторону в залежності від того, хто на цей раз виявився хедлайнером якогось досвіду - власного чи соціального.
Так от, щодо вимушеної еміграції...
Знаєте, майже будь-яка еміграція вимушена, і це не туризм. Люди рідко переїжджають кудись від хорошого життя. Завжди цій стресовій події, як правило, передує якийсь негативний досвід у своїй країні, а тому люди просто шукають кращої долі, кращого заробітку, кращої освіти, кращої безпеки, кращих умов життя. Знаходять? У кожного власний досвід.
Проте, у час війни майже усі перелічені мотиви перекриває основний - безпека дітей. Я не нівелюю такі мотиви, як власна безпека, безпека похилих батьків, втрата житла тощо, але основним все ж таки залишається безпека дітей. Заради неї доводиться йти на зниження стандартів життя, роботу не за спеціальністю, прийняття іншого менталітету.
Хочу моя донька, яка, з огляду на колишню роботу батька, з 12 років живе за кордоном (Японія, Китай, Європа, зараз США) взагалі не визнає такого поняття, як "менталітет". Для неї жителі усіх країн, усіх релігій і усіх кольорів шкіри діляться лише за двома критеріями: шляхетна людина чи ница, підтримує вона Україну чи торгує своєї совістю і виправдовує дії росії. Все!
Просто, за великим рахунком є люди, у яких дім там, де він народився, а є ті, у яких дім завжди з собою. І це залежить не від патріотичності людини, а від суто особистих рис.
Є ті, хто, проживши 20 років за кордоном, не можуть звикнути до того, що там життя інше, аніж у нас. Воно не краще, не гірше, воно просто ІНШЕ. А є ті, хто швидко вивчив мову і вже через півроку з головою занурився у місцевий колорит та спокійно сприймає ті умови, в які його поставило життя. При цьому не забуває Україну.
Наприклад, один успішний бізнесмен, який проживає у США вже 14 років, щомісяця віддає на потреби ЗСУ тисячі доларів. Саме він зараз купляє за свої кошти розвідувальні безпілотники Black Hornet, на які ми з вами збирали гроші у першій половині року.
Я йому весь час кажу: "Друже, давай я тебе публічно подякую - заодно прорекламую." Відмовляється... Каже: "Це найменше, що я можу зробити для своєї країни, а ти краще рекламуй наших воїнів та розповідай людям, що до чого. Бо багато вже зневірилось, а робити цього не можна."
Проте, зустрічав тут і людей-лямблій. Вони ніколи нікому не будуть вдячні, всі їм заборгували, будь-де їм буде погано. Їм фіолетова, яка влада в Україні, як закінчиться війна і чи збережеться наша державність. Головне, щоб продовжували виплачувати матеріальну допомогу, і щоб був такий же б`юті-салон, як у Києві чи Жмеринці. Але хто я такий, щоб їх засуджувати? Люди народились рівними, а значить мають право бути різними...
Чи багато людей повернеться в Україну? За оптимістичним сценарієм, відсотків 70. Хто з патріотичних почуттів, хто не зможе продовжити статус, хто не знайде себе у жодній сфері за кордоном. Деякі залишать старших дітей на навчання - особливо хлопчиків. Але як тільки закінчиться війна - багато людей повернеться. І це вже будуть зовсім інші люди - збагачені досвідом життя в іншому середовищі. Ті, хто більш фахово розставлятиме пріоритети та цінити своє.
Будуть й ті (зараз більше про чоловіків), хто одразу виїде до своїх сімей за кордон. Частина з них потім теж повернеться, але перший рефлекс буде виїхати. Від цієї влади, від щохвилинної пам`яті про вибухи, від того, що завжди буде асоціюватись з війною.
І все ж найбільша моя дяка тим людям, хто залишився і залишиться в Україні. Попри все. Ми всі, хто зараз за кордоном, у якомусь сенсі "ухилянти". Хоч і донатимо, хоч і підтримуємо, хоч і допомогаємо, хоч і рятуємо своїх близьких, але історію творять ті, хто в Україні. За це їм низькій уклін.
Радити нікому нічого не збираюсь. У мене в підписниках розумні та самодостатні люди - самі розберуться, що до чого, і яка ціна їх власних вчинків. Обійняв.