Я з України


Гео и язык канала: Украина, Украинский
Категория: Цитаты


Спільнота людей, які із гордістю говорять: я з України!
Запитання ставте до @UA1_000

Связанные каналы  |  Похожие каналы

Гео и язык канала
Украина, Украинский
Категория
Цитаты
Статистика
Фильтр публикаций


Для любителів найсмачнішогр пломбіру, і ковбаси за 2.20....

20 липня 1965 року - із конвеєра запорізького заводу зійшов 100-тисячний автомобіль "Запорожець"

У 1970-х роках найдешевшим автомобілем, що продавався в СРСР, був ЗАЗ-966 «Запорожець», вартість якого становила 3 ​​000 радянських рублів, що відповідало 3 614 американським доларам за офіційним курсом. У той час в США за ці гроші, а саме за 3 562 американських долара можна було купити Ford Mustang Mach 1, оснащений кондиціонером, автоматичною коробкою перемикання передач (АКПП) і 5,7-літровим 8-циліндровим V-подібним двигуном потужністю 290 кінських сил. До речі, звичайний Ford Mustang в базовій комплектації коштував 2 820 американських доларів.




Мені колись попали до рук іноземні мінометні міни. Власне кажучи, я офігів від того, як все продумано. (Капіталісти жиж, про що тут говорити). Продумана насамперед упаковка. Кожна міна, була поміщена в картонний тубус, як пляшка коньяку. Вишибні патрони, вже стояли в хвостовиках. Причому так плотно, аби їх дістати, приходилось неабияк попотіти. Вишибні заряди в пластикових контейнерах. Але ж то міни іноземного виробника.

Те що побачив я на відео, інакше як свідомою диверсією важко назвати. Якщо деякі Слуги там щось мичать про погоду, мовляв це все вона винна, то вони повні співучасники цієї диверсії.

Але у цій ганебній історії, є ще одна ціна. І вона вже навіть не стосується грошей. Мова про ціну людського життя. Я вам зараз накидаю просту логічну ситуацію, а ви, друзі зрозумієте про що я. Отже. Уявіть картину. Два десятки окупантів, в тумані приховано просуваються яром до наших позицій. Ну це вони вважають, що приховано, але ж дрон, незважаючи на погоду давно їх помітив. Координати передали на мінометну батарею, яка прикриває позиції умовного взводу, умовних роти, батальйону, бригади. Зараз «сто двадцяті навалять». Перший постріл… Не розрив. Другий постріл. Також. Третій постріл шалений недоліт, бо один «порох» не спрацював. Четвертий постріл, міна залишилась в каналі ствола. Як то кажуть, «аборт». Доки мінометники їб@ться із тими мінами, окупанти зробили ривок до позицій і… Хто винен в тому, що умовний ВОП «Хвиля» був захоплений, а хлопці які там були… Ну ви зрозуміли? Мінометники? Командир батареї? Батальону? Бригади? Ті пацани які загинули на тому ВОПі? Чи ПІД@РИ, які від жадібності, від бажання заробити бабла будь на чому, (навіть на житті солдат), вже берегів не бачать?

То ще не перевіряли ціну тих мін. Не здивуюсь, якщо вони будуть вдвічі дорожчі за іноземні…

Олексій Петров.




Ким є насправді росіяни, або походження московитського народу

На теперішній московській області і навколо не існує слов'янських народів.
До 17 століття в московському улусі Джучі (Тартарія) правила династія Чингізидів з державною давньо монгольською мовою (письмо уйгуриця).

У 18 столітті було штучно створено московське наріччя ТІЛЬКИ для Двору (для адміністрації).

Письменник-перекладач Федір Григорович Карін (1780 рік): "Жахлива різниця між слов'янською мовою та московською, яка сама по собі була бідна, а підроблена до слов'янської стала вже потворною".
Філолог Шишков О.С.: "Якщо слов'янську мову відокремити від московської (російської), то з чого ж ця остання складатися буде? Тільки з одних ТАТАРСЬКИХ слів, як ось: лошадь, кушак, колпак, сарай и прочее", адже основа мови РІДна татарська.

Астольф де Кюстін (1839 рік): «Московити вихідці спільноти племен, які тривалий час були кочівниками, вони ще не забули про кочовий спосіб життя. Петербург це армійський штаб, а не столиця нації. Всі народи, що переселилися з Азії в Європу стоять тут табором немов турки. Московити це дикуни, байдужі до святості даного слова, до всякого правдивого почування, до почуття справедливості. Все у них — тріумфуюча брехня, облуда й обман, брак всякого морального сенсу, відсутність поняття права і обов’язку. Фізичний тип московита — це переважно тип калмика» .
В середині 19 століття московитів назвали штучним терміном - великоросси, а в 1930 роки впроваджено політичну (без своєї республіки) націю - руССкій (чий?).

Історик, археограф Арсеній Миколайович Насонов (1940 рік): "русскіє - це літописні татари".




А ви знали, що Голодомор 46-47 років найбільше лютував якраз на Бесарабії? Трошки зачепило Чернівці. По гірських районах аж такого голоду не було. Все-таки давалася взнаки важкодоступність для НКВД і "хлібозаготівщиків" гірських доріг. Плюс безліч місць, де можна було заховати продукти. Плюс хлопці з лісу, які не дали москвинам тут так широко розійтися!

І при цьому на Бесарабії нема по селах ЖОДНОГО пам'ятника Жертвам Голодомору! Зате безліч комуняцьких пам'ятників і "красних звьозд", підмальованих свіжою фарбою!

Чи хоч один московський піп на Бесарабії сьогодні організував молитву за Жертвами Голодомору 46-47 років?
Як думаєте, чому? Кому це вигідно? Кого вони чекають?

PS. Історична довідка: Якщо москвини Буковину окупували лише у 1944 році, то Бесарабія була під ними з 1812 року.
PS2. На фото свіжопідмальовані червоні зірки у центрі Сокирян.

Роман Грищук




Зайшла якось Наташа до книжного купити томик Цвєтаєвої. А там якраз Нечуй з Левицьким сперечалися, що важливіше не перекладати українською - з Булгакова чи з Достоєвського.

"Господа! - влізла у розмову Наташа. - Стоіло би пєрєвєсті на мову філософськіє труди можно друга Баумейстера, ібо бєз ніх укрАінская культура навсєгда останєтся хуторянской".

Нечуй з Левицьким переглянулися, зчудувалися, а потім прийняли єдино правильне рішення. Взяли Наташу за руки-ноги і, як мішок з гнилою бульбою, викинули з книжного.

Так і залишилася Наташа з пустими руками.

"Хай дякує, що Марко Вовчок нині на рандеву до Олени Пчілки погнав. Бо якби він про Баумейстера почув, то товк би бабенцією до порожніх стелажів російської літератури, аж би кров по них сцяла", - зауважив Нечуй.

Левицький кивнув головою.


Хвилинка гумору)




Український модерн було просто знесено, і більшість тих, хто залюблений в російську літературу як щось "велике", поняття не має про український модерн, і куди він дівся.

Я теж поняття не мала. Для мене все це стало найбільшим відкриттям з часів повномасштабного. Я досі памʼятаю, з чого це почалося: з посту Оксани Потапової про те, що ми є постколоніальне суспільство. Я ніколи-ніколи не сприймала нас так.

Я замислилася: чого вона так пише? І засунула голову у прірву непроговореного, у прірву нашої неусвідомленої (чи не до кінця усвідомленої) травми.

Потім була Ева Томпсон, Віра Агєєва, Тімоті Снайдер, Юрій Каганов, книжка "Вузький коридор". Все це відкривало все глибші і глибші пласти того, що забрала у нас росія. Це було два роки деконструювання російського міфу, російської пихи... Мене це вражало так глибоко, і досі так вражає... Я усвідомила, що "розстріляне відродження" - це не лише синенька книжечка, видана в смолоскипі. Я почала усвідомлювати яскравість, самобутність та глибину того, що було знищено. Мені відгукувалися голосами всі ті, хто мали би посідати своє місце у наших серцях там, де були Бургакови (ви думаєте, я не любила Булгакова?), БГ, Пєлєвіни та інші почвари, якими ми захоплювалися всю юність.

Коли я була на перших курсах універитету, то грала на гітарі. З українських пісень там були "Вставай сонце", "Лиш вона", "Коли до вуст твоїх...". ТРИ ПІСНІ. Але репертуар мій складав багато десятків. Що ж я грала? Цой, Чайф, Ария, ГО, Чиж, Земфира, Аукион... А чого так? Бо нашу музику чавив російський рок. Відродження музики через Територію А доволі швидко кудись розвіялося, самобутні виконавці часто переходили на російську або зникали в небуття.

Ви просто вже забули (або ще надто малі щоб памʼятати), що колись у кінотеатрі фільми в українському дубляжі НЕ ЙШЛИ. І було дуже багато вою, коли запропонували цей дубляж ввести. Першим українським дубляжем, якщо не помиляюся, були "Тачки". І це було феєрично. Але перед цим хор голосів волав про те, що український дубляж не може бути хорошим, і що НІХТО НЕ БУДЕ ХОДИТИ В КІНО. Що українські книжки продавати не вигідно. Що українське кіно - це відстій (не те, що всякі там Міхалкови). Що українську пресу не читатимуть, а української наукової термінології не існує (боже, я це згадую - і у мене волосся дибки...).

Частина людей досі, напівнеусвідомлено, самоідентифікуються через російську літературу. Бо - як я писала напочатку - той, хто читає російську літературу, вважається інтелектуалом (а провінційну українську літературу - хіба насильно під примусом вчительки укрліт можна читати, Чіпка, гигиги). Процес деконструкції імперського міфу тягне за собою процес деконструкції уявлень про себе. А це - боляче. А це - нікому не хочеться.

Чи можу я вважати себе інтелігентною людиною, якщо перестану надрочувати на Булгакова? Ні, звісно ж ні. Чи може українська література запропонувати щось замість Булгакова? оуч. Українська література ніколи не була зброєю, ніколи не була частиною пропаганди, як російська, а, отже, заготовлених відповідей тут нема. А, отже, треба покопирсатися самому, перечитати. Знайти своє. Але навіщо, коли є Булгаков, таке просте рішення, і, якщо я буду розповідати, який він вєлікій, то всім і так ясно, який я розумний/-на!

Людський мозок шукає найпростіші шляхи. Спускатися в нору того, що робила з нами росія, і яким чином пересклала наш мозок так, що ми досі вважаємо її літературу взірцем, а українську - блідим незрозуміло чим, - складно і боляче.
Тому - не дивно, не дивно.

Мені просто грішним ділом здавалося, що нас трохи отямила війна. Але ніт.

Завершу я цитатою одного з коментарів під моїм постом про те, що я вважаю Булгакова недоречним серед й так обмеженого вибору літератури.

"Хорошо, что ваши желания не имеют никакого значения! Мне горько, что мою страну превращают в хутор! То ли от тупости то ли по злому умыслу!"

Почули? Без Булгакова ми - хутір 😉 І лиш расєянє нас спасуть від провінційного зогнивання та забуття.


Є в Одесі україномовний хлопчик, блогер. Учора побачила стрім, де він в жінки щось питав про пам’ятник Пушкіну. Дама почала що це наша історія, культура, це видатний поет тощо. Хлопчик молодий, опонувати ще не вміє. Запитав в неї про три вірші Пушкіна. І дама почала тараторити-не зупинити. «Я вам всєго Анєгіна прачітать магу напамять!» Вона пишалася собою! А я б запитала: «А нафіга?» Нафіга зараз нам той онєгін? Онєгіни з лєнскімі зараз хочуть нас знищити. Щодня закидають балістикою її Одесу! А вона кайфує від того, що пам’ятає всього пушкіна? От, нафіга? Нафіга тобі той «Залатой пєтушок»?
Знання, як на мене, повинні десь реалізовуватись, мати прикладне застосування. Просто так, для общєго развітія - не розумію цього. Тоді для просто так нехай ця дама опанує всі тонкощі китайської опери, вивчить пару партій, знатиме сюжети, відрізнить увертюру однієї опери від іншої.
Колись почула цікаву тезу щодо вивчення німецької мови в радянських школах після війни. Мовляв, вчили ж мову ворога в школах та інститутах, не заборонили Баха, Шиллера, німецьких філософів! Викусітє нацикі!
Скажу так: після Другої світової сересер поновив статус імперії. Більш того, територія була збільшена за рахунок країн, куди комуністи встигли ввести війська. Німеччина, вірніше східна її частина також була окупована. Стратегічний статус Берліну був набагато вищий, ніж статус Софії чи Бухаресту. Тому німецьку вчили. Формально, з-під дрючка, але вчили. І це закарбувалось в свідомості пострадянського суспільства. Але Німеччина на той час аж ніяк не загрожувала сересер. Не закидувала її снарядами, не запускала по Мацквє дрони. І пам’ятники Баху в сересері не ставили, не називали вулиці на честь Лессінга, Гете чи Клейста! Проте були вулиці імені Клари Цеткін, Рози Люксембург, вулиці Єрнста Тельмана чи когось з інших «видатних» діячів німецької компартії. Не було вулиці Шумана чи Гофмана. Нєчєго! Є Марк Фрадкін і пєсня о родінє.
То, хто в Одесі чи ще десь, скиглить за Пушкіним? Що він для вас? Символ чиєї історії, чиєї культури?
І чи культури взагалі?
Дайте в руки Пушкіну дрон, на Булгакова можна надіти російський камуфляж-дубок і поставити пісатєля біля ракетної установки. І тоді зносити нічого нетреба, все стане на свої місця.

Далі текст від Liudmyla Kheroim

"Нам століттями втокмачували, що російське - це вєлікоє, а українське - це провінційне, меншовартісне."

Nastya Melnychenko

Ознакою освіченості людини на заході, а особливо в США, досі вважається глибока зануреність в російську культуру.

Згадайте: коли в кіно хочуть показати, що хтось дуже розумний, то як це підкріплюють? Так, томиком Достоєвського чи Толстого, які читає герой (бажано - в оригіналі).

Розсусолювати про загадкову русскую душу, яку так непросто збагнути - ознака гарного тону в компаніях. Не дивно, що академічна спільнота так залюблена в російську культуру. Не дивно, що взяти курс російської літератури чи писати дисертацію про російський балет - це те, що має відрізняти людину високоінтелектуальну від пересічної.

Якщо людині не подобається вєлікая рассійская культура - значить, вона не є аж такою високоінтелектуальною, а якщо людина ще й сміє щось сказати всупереч - її затаврують "бидлом" та тим, хто не розуміє ніц та не може осягнути велич великих.

Якщо не помиляюся, я колись писала цілий пост про це. Мій подив не мав меж, коли зʼясувалося, що для частини українців "бидлом" є ті, хто не дрочить на російську імперську літературу.

Нашій психіці життєво необхідно, щоб людина відчувала свою значущість. Людина шукає, куди можна себе категоризувати, аби точно гарантувати зверхність над іншими. Любов до російської літератури - це саме те, що треба. Адже нам століттями втовкмачували, що російське - це вєлікоє, а українське - це провінційне, меншовартісне. Український театр, візуальне мистецтво, література, музика - все, що пробивалося та вирізнялося - миттєво затоптувалося та розстрілювалося. Українському мистецтву заборонено було бути чимось більшим, ніж "про село".




Репост из: 𝑺𝒂𝒎𝒂𝒓𝒔𝒌𝒂 🇺🇦
Побачила один експрес-рейтинг, так би мовити.
Не репрезентативний, звісно, але натяк є))
Коментар:
«На його долю випала така ноша, як ні на чию ще! Він на собі витягує буквально все! Якби не він, то тут скрізь би вже був воронєжскій округ» - 143 вподобайки .

Відповідь на коментар;
«Та щоб ви вже щезли із землі разом з ним!!!» - 1117 вподобайок.

Якось так)




Дуже символічно, що в сучасному Києві є пам'ятник Голохвостому і Проні Прокопівні, але немає пам'ятника письменнику, який переніс ці київські типажі на сторінки книг.

Бо Голохвості і Проні все ще почуваються в Києві краще, ніж Левицькі. Для них створюють всі умови.

Всі ці Французькі квартали з "ейфеливими вежками" і "триумфальними арочками", всі ці ЖК Нью-Йорк, Вашингтон і Чикаго - називають на їхній смак.

Всі ці "кейси", "стейкхолдери", "мерчі", "гайди" і "петперенти" з кожної розетки звучать, щоб потішити їхній слух.

А діда цінують лише за те, що вміє їх розважити. Бо воно ж "на суржикє" звучить так по-рідному. І нащо ото ще українськомовний оригінал фільму віднайшли. Лише кайф Проням поламали. "На суржикє било лучше!" - читала я нещодавно в коментарях до уривків з цього фільму. І це вони мали на увазі російськомовну версію.

А Нечую-Левицькому так на пам'ятник і не спромоглися. І на музей не спромоглися. І коли вулицю Пушкінську перейменовували, то варіанта назвати її на честь Нечуя-Левицького Київська міська державна адміністрація - КМДА людям в голосуванні навіть не запропонувала. Хоча він на цій саме вулиці років з 20 прожив.

Так чому ні музея Нечую-Левицькому в Києві немає, ні пам'ятника, ні вулиці в центрі міста, хоча він в Києві 30 років прожив і всіх нас, киян, зобразив в своїх творах. - не підкажете?

Чому на лавочці сидить Булгаков, а не Левицький?

Бо Левицький не лизав зади росіянам, кажете?

Бо виступав проти зросіщення в Україні?

Бо написав "Над Чорним морем", зобразив життя українців на узбережжі Чорного моря та їхнє бажання зберегти власну мову, освіту та культуру, а не перетворитися на росіян?

Бо висміював змоскалення українців в "На Кожум'яках" та застерігав від ополячення в "Князь Єремія Вишневецький"?

Бо писав про окупацію української церкви московитами та зобразив їх "неліцеприятно" у "Хмарах"?

Бо написав книгу про Гетьмана Івана Виговського, який Україну намагався від Москви відірвати?

Бо описав традиції українські і показав, що українці та росіяни не "одін народ" в "Старосвітських батюшках і матушках"?

Кажете, що ви цього всього не читали і знаєте лише "Кайдашеву сім'ю"? І ту смутно пам'ятаєте і все більше за серіалом? Який знову ж таки на таком рідном суржикє, щоб Проням і Голохвостим вгодити.

То почитайте. Вийдіть за рамки, в які вас загнала радянська школа та її нащадок у вигляді МОН нібито України, які звели всю творчість великого українця до "Кайдашевої сім'ї". Вони того варті!

І пам'ятник Нечую-Левицькому встановіть, нарешті, вдячні нащадки.

#ПочуйЛевицького

Марина Зеленюк.


Про страшне, реальне там та ймовірне деінде.

Пост Ігор Куліковський, поцупила його в Римма Філіпенко
«Товариш (сам шахтар з Донбасу) пише в лічку про репресії та розстріли в Селідовому.
Сусіди-співвітчизники запросто здають інших сусідів. У котрих родичі в Силах оборони України.

Розстріляли дядька - у нього донька медик в ЗСУ. Прямо вдома, будинок підпалили.
Під репресії потрапляють геть усі, від малих до старих.

Бо оті «сусіди», колеги по шахті, по автобазі, ще по чомусь - шукають собі шлях, як самим вижити та притертися до нової окупаційної влади.

Маленькі містечка Донбасу - це завжди була своя особа атмосфера і менталітет.
Можете мене лаяти, але в мене є таке особисте ставлення і сприйняття.

Село - трохи інша справа.
Інший світогляд, менталітет, образ життя.
Найяскравіше цей типаж (знову ж - як на мене) показаний в серіалі ВВС про Чорнобиль:
Баба сидить в сараї, доїть корову.
Військовий заходить: «Евакуація; Ядерка!»
Баба:
- Пішов нахуй, служивий! Я тут війну пережила, колгоспи пережила, і ядерну зиму якось переживу.

Бо тут - який-неякий будиночок, город, сарай, корова, цвинтар зі своїми і з заготовленим місцем біля них. Вічність українського села.
А «там» - хз, що робити, та ще й в такому віці.

Тому, заяви про те, що якісь ВПО можуть повертатися на окуповані території - це може бути.
Про обсяги й кількість - навряд чи є достовірна статистика.
Тільки пропагандивна.
Але сам факт - то може бути людське, а не політичне. Основні інстинкти, вивернуті якимось дивним вихованням та образом життя.
Ті ж основні інстинкти дозволять комусь і сусіда здати, і колишнього колегу. А комусь не дозволять.

В тому ж Селідовому (теж добрі люди повідомляють) мк Южний - кцпи влаштували крематорій. Там новенька вугільна модульна котельня, топка два з половиною метри. Пристосували. Тихенько палять трупи цивільних.

«А як вскрилось? Люди ходили до родичів на той Южний, та не повертались назад. А потім хтось носом відчував дивний аромат з труби. Різні людини писали, що так, спалюють трупи.

Газа у Селидовому давно нема, а ця котельня - єдина на вугіллі. Так шо все логічно.»

Чи може бути подібне не на Донбасі, а десь на півдні чи в центрі Україні?
Здача і стукачество, повернення під окупантів?

Не зачаровуйтеся. Може.
І в Сан-Франциско може, і в Парижі, і в Тбілісі чи Стамбулі може.
Всюди.

Бо війна - це інше життя. З іншими реаліями, вивертами психіки і ставленням до цінностей.
Інше життя, котре ближче до смерті, ніж до життя».




ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ 1946-1947 РОКІВ: НІМИЙ СВІДОК ІСТОРІЇ

Ці міні-жорна (жоре́нця ) із трофейної німецької м'ясорубки та гільзи снаряда зробили жителю Мельні в 1947 році на одному із заводів у Конотопі за два буханця чорного хліба.

М'ясорубку і гільзу надав сам замовник.

Селяни мусили шукати бодай якоїсь їжі. Оскільки обмолочувати зерно на місцевих млинах було небезпечно, бо його одразу конфісковували, люди виготовляли домашні ручні жорнова. За допомогою таких знарядь, зазначають дослідники, селяни виготовляли «хліб», що складався із висівок проса чи гречки, замішаних на воді, куди додавали трохи соняшникової олії та жита.
Нагадаємо, у ХХ столітті Україна пережила три масових штучних голодомори, які мали катастрофічні наслідки для сільського господарства, демографічного розвитку та ментального здоров’я українців.

Причиною голоду 1946-47 років стала сукупність факторів, серед яких страшна посуха, повоєнна розруха та відсутність чоловічих рук для обробки землі, припинення постачання продовольства із США в рамках ленд-лізу. А також – показове рішення Радянського Союзу відправляти зерно країнам Східної Європи, які теж постраждали від посухи, щоб довести світу переваги комунізму.

Для реалізації цього плану колгоспам ставляться нереальні завдання – зібрати і відправити з України до Москви більше 360 мільйонів пудів зерна. Щоб виконати цей план, колгоспи починають збирати запаси із приватних селянських господарств. Часто зібране зерно мокло і псувалося на колгоспних токах, однак людям його не давали – на той час досі діяв сталінський «Закон про п’ять колосків», який загрожував таборами навіть дітям, які збирали зерно по стерні. Щоб вижити, люди їли лободу, цвіт акації, «калачики», горобців, мишей…

За оцінками фахівців Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України у 1946-47 роках надсмертність в Україні перевищила 700 тисяч осіб, більше чверті жертв – діти до 14 років. Багато свідків штучного голоду 1946-47 років досі живі.

Показано 20 последних публикаций.