Український модерн було просто знесено, і більшість тих, хто залюблений в російську літературу як щось "велике", поняття не має про український модерн, і куди він дівся.
Я теж поняття не мала. Для мене все це стало найбільшим відкриттям з часів повномасштабного. Я досі памʼятаю, з чого це почалося: з посту Оксани Потапової про те, що ми є постколоніальне суспільство. Я ніколи-ніколи не сприймала нас так.
Я замислилася: чого вона так пише? І засунула голову у прірву непроговореного, у прірву нашої неусвідомленої (чи не до кінця усвідомленої) травми.
Потім була Ева Томпсон, Віра Агєєва, Тімоті Снайдер, Юрій Каганов, книжка "Вузький коридор". Все це відкривало все глибші і глибші пласти того, що забрала у нас росія. Це було два роки деконструювання російського міфу, російської пихи... Мене це вражало так глибоко, і досі так вражає... Я усвідомила, що "розстріляне відродження" - це не лише синенька книжечка, видана в смолоскипі. Я почала усвідомлювати яскравість, самобутність та глибину того, що було знищено. Мені відгукувалися голосами всі ті, хто мали би посідати своє місце у наших серцях там, де були Бургакови (ви думаєте, я не любила Булгакова?), БГ, Пєлєвіни та інші почвари, якими ми захоплювалися всю юність.
Коли я була на перших курсах універитету, то грала на гітарі. З українських пісень там були "Вставай сонце", "Лиш вона", "Коли до вуст твоїх...". ТРИ ПІСНІ. Але репертуар мій складав багато десятків. Що ж я грала? Цой, Чайф, Ария, ГО, Чиж, Земфира, Аукион... А чого так? Бо нашу музику чавив російський рок. Відродження музики через Територію А доволі швидко кудись розвіялося, самобутні виконавці часто переходили на російську або зникали в небуття.
Ви просто вже забули (або ще надто малі щоб памʼятати), що колись у кінотеатрі фільми в українському дубляжі НЕ ЙШЛИ. І було дуже багато вою, коли запропонували цей дубляж ввести. Першим українським дубляжем, якщо не помиляюся, були "Тачки". І це було феєрично. Але перед цим хор голосів волав про те, що український дубляж не може бути хорошим, і що НІХТО НЕ БУДЕ ХОДИТИ В КІНО. Що українські книжки продавати не вигідно. Що українське кіно - це відстій (не те, що всякі там Міхалкови). Що українську пресу не читатимуть, а української наукової термінології не існує (боже, я це згадую - і у мене волосся дибки...).
Частина людей досі, напівнеусвідомлено, самоідентифікуються через російську літературу. Бо - як я писала напочатку - той, хто читає російську літературу, вважається інтелектуалом (а провінційну українську літературу - хіба насильно під примусом вчительки укрліт можна читати, Чіпка, гигиги). Процес деконструкції імперського міфу тягне за собою процес деконструкції уявлень про себе. А це - боляче. А це - нікому не хочеться.
Чи можу я вважати себе інтелігентною людиною, якщо перестану надрочувати на Булгакова? Ні, звісно ж ні. Чи може українська література запропонувати щось замість Булгакова? оуч. Українська література ніколи не була зброєю, ніколи не була частиною пропаганди, як російська, а, отже, заготовлених відповідей тут нема. А, отже, треба покопирсатися самому, перечитати. Знайти своє. Але навіщо, коли є Булгаков, таке просте рішення, і, якщо я буду розповідати, який він вєлікій, то всім і так ясно, який я розумний/-на!
Людський мозок шукає найпростіші шляхи. Спускатися в нору того, що робила з нами росія, і яким чином пересклала наш мозок так, що ми досі вважаємо її літературу взірцем, а українську - блідим незрозуміло чим, - складно і боляче.
Тому - не дивно, не дивно.
Мені просто грішним ділом здавалося, що нас трохи отямила війна. Але ніт.
Завершу я цитатою одного з коментарів під моїм постом про те, що я вважаю Булгакова недоречним серед й так обмеженого вибору літератури.
"Хорошо, что ваши желания не имеют никакого значения! Мне горько, что мою страну превращают в хутор! То ли от тупости то ли по злому умыслу!"
Почули? Без Булгакова ми - хутір 😉 І лиш расєянє нас спасуть від провінційного зогнивання та забуття.
