Zelenskiy / Official

Хтось іще не мав вісімнадцяти, а хтось уже мав онуків.
Хтось приїхав з маленького селища, а хтось усе життя провів у столиці.
Жінки та чоловіки різного віку, професій, релігій, національностей.
Їх об’єднали цінності. Гідність, свобода та незалежність України.

Ми не маємо права забути імена всіх загиблих на Майдані.
Ми не маємо права не дізнатися імена всіх винних у цьому.
Ми не маємо права не побудувати саме ту країну, за яку вони віддали свої життя.

Вічна пам'ять усім, хто загинув за майбутнє України!

​​Одразу після прибуття з Об'єднаних Арабських Еміратів в аеропорту зустрівся з Головнокомандувачем ЗСУ Русланом Хомчаком, міністром оборони Андрієм Тараном, заступником керівника Офісу Президента Романом Машовцем, Героєм України, членом Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки Ігорем Герасименком. Вже є деталі загибелі наших військових – Олександра, В'ячеслава та Дмитра.

Хлопці підірвалися на п'яти мінах ТМ-62, встановлених у шаховому порядку. Близько 9:20 ранку 14 лютого наші військові переміщувалися для несення служби на позиціях відділення взводу. Коли вони рухалися вздовж дороги за маршрутом, близько 9:30 пролунав вибух. Швидка прибула на місце, але врятувати їх не змогла.

Розглядаються три ймовірні причини підриву: порушення правил поводження з боєприпасами та вибуховими пристроями; теракт незаконних збройних формувань дистанційного підриву міни; недбале ставлення військових до служби, що виразилося в неналежній організації служби та переміщенні військових під час виконання бойових завдань.

Однак питань і досі залишається багато. Хто встановлював міни? Чому про них не були попереджені наші хлопці, які несли службу на цій території? Чи були там вказівники, які попередили б про міни? Деякі дані просто неможливо встановити за добу. ДБР вже почало розслідування. Додатково я даю завдання керівництву ЗСУ:

- провести заняття щодо дотримання заходів безпеки при поводженні з вибухонебезпечними предметами, дотримання правил безпеки при пересуванні особового складу, озброєння та військової техніки на місцевості, висуванні на бойові позиції, спостережні пости та переміщенні між опорними пунктами;

- до кінця місяця перевірити всі мінно-вибухові загородження на дорогах та шляхах сполучення. Важлива їхня доцільність. Застарілі та недоцільні міни – зняти, вказавши це у відповідних документах;

- продовжити розмінування ще активніше: не має бути мін там, де вже не існує загрози швидкої атаки, де живуть люди, де постійно пересуваються наші військові.

Гуманітарне розмінування – дитячих садків, шкіл, лікарень – було серед домовленостей лідерів Нормандської четвірки на зустрічі в Парижі у грудні 2019 року. Завдання нелегке й нешвидке. Міни в прямому сенсі стали синонімом втрати життя наших військових і мешканців Донбасу. Без розмінування ми ніколи не повернемося до мирного життя.

За 10 днів чекаю на імена винних у цій трагедії та шляхи вирішення проблеми, щоб більше ми не втрачали людей у такий страшний спосіб.

Ще раз мої щирі співчуття рідним і близьким.

​​Повернувся з Донбасу до Києва. Сьогодні разом з послами Франції, Німеччини, Британії, Канади, Швеції та тимчасовою повіреною у справах США були на передовій. І це одне з першочергових завдань – підтримувати увагу світу до ситуації на Донбасі.

Ця війна триває вже сім років. У це важко повірити, але саме так – сім років болю та трагедій. А ще – самопожертви та героїзму. За такий довгий час у нашому такому швидкому світі люди можуть звикнути до чого завгодно. Та ігнорувати. Особливо якщо вони особисто не перетинаються з війною.

Тому я завжди раджу українським політикам і представникам інших держав, які прибувають в Україну з візитами: ви просто не зрозумієте, що відбувається з нашою країною, якщо не побуваєте на фронті. Якщо ви будете обмежувати своє розуміння ситуації тільки оцінкою мирної території.

Події на Донбасі ні для кого не мають стати звичними. Ніколи. Зруйноване життя й уся та штучно створена несправедливість, яку бачиш з передової, – це те, що потрібно неодмінно виправляти.

Розширюючи наявні переговорні можливості, зокрема через ширше залучення наших західних друзів з Європи та Америки. Пропонуючи економічні та соціальні інструменти, які трансформуватимуть життя на вільній частині Донбасу у безумовний аргумент на користь України. Посилюючи нашу армію, яка витримує щоденні провокації та тиск ворога.

Ми все це робимо. І я вдячний друзям України, які допомагають нам у цьому.

​​Колегіальне та юридично вмотивоване рішення про санкції щодо фізичної та юридичних осіб ухвалено одразу після того, як були зафіксовані та обговорені конкретні підстави для цього. Вдячний членам Ради національної безпеки і оборони за відповідальну та швидку реакцію.

Вдячний і представникам громадянського суспільства – за те, що абсолютно точно зрозуміли та підтримали необхідність цього рішення РНБО. Відверта та маніпулятивна пропаганда має отримати жорстку реакцію саме суспільства. Робота Служби безпеки також заслуговує на окрему подяку. Жодного сумніву, що всі загрози національній безпеці України отримають ефективну та законну відповідь.

#СильнаУкраїнаПротиПропаганди #FightPropaganda

​​Зрозуміло, що ковід, на жаль, суттєво перекроїв наше життя. Але чи погодимося ми, що це остаточно? Як нам вийти переможцями в цій незвичній битві? Чи зможе масштабна вакцинація змінити ситуацію і повернути людству свободу – свободу мандрувати, вільно спілкуватися та обіймати рідних? Очевидно, що й сама пандемія, і вакцинація як один з обов’язкових елементів формування колективного імунітету – непросте завдання для кожної країни, зокрема для України. Викликів і питань дуже багато. Всі вони варті змістовної розмови, активного суспільного діалогу. З 8 до 10 лютого у Києві відбудеться Всеукраїнський форум «Україна 30», під час якого експерти та посадовці зможуть відповісти на деякі першочергові питання людей. А що вас хвилює у цій темі?

Найбільше цього тижня вразило, як багато страху з'явилося в деяких політиків та їхніх «партійних» коментаторів від нашого закону про референдум.

Зовсім не у суспільства, а саме в політиків.

Знаєте, чому вони так бояться референдуму? Все банально. Це їхній ключовий страх перед людьми.

Це страх перед незворотністю тих змін, які відбулись у 2019 році. Коли дуже солідні діячі та діячки після десятиліть «царювання» у високих кабінетах вмить опинилися... без влади та впливу.

Зараз вони живуть лише однією цинічною надією, що нібито можна відігратись і знову зібратися «клубом старих друзів» на печерських пагорбах, щоб вирішувати все в державі для власної вигоди і не питаючи в суспільства.

А якщо народ має реальний інструмент референдуму, то такі діячі насправді не можуть бути впевненими ні в чому.

Бо референдум – це інституційна зброя людей, щоб відсікати те, що не відповідає інтересам суспільства. Та обирати те, заради чого має працювати держава.

Ми дали людям справжню можливість здійснювати вирішальний вплив на владу. І не на один раз, а назавжди. І скористатися цією можливістю народ може в будь-який момент.

Тому, друзі-політики, звикайте. Вам тепер завжди доведеться враховувати, що останнє слово буде не за вами, а за суспільством.

​​Якби ми спробували розповісти про свої нинішні суперечки, що буквально роздирають Україну, тим людям, які віддавали життя за свободу нашого народу у ХХ столітті, то що почули б у відповідь? Упевнений, дуже мало приємного. І нам би точно нагадали про ключові державницькі речі.

Наприклад, про те, що не можна розсипатися на окремі групи, коли треба боротися спільно. Надто коли є конкретний зовнішній ворог. Що не слід поступатися правдою перед особистими амбіціями та мінливими політичними інтересами. Що потрібно бути чесними та відповідальними в суспільному житті.

Для України тепер і понад сто років тому загроза однакова. Захисники держави виконували в бою під Крутами по суті те саме завдання, що й нині військові під Мар'їнкою. Хоча умови неоднакові – ми ж тепер справді міцніші. Наші мрії вже трохи інші, бо маємо багато з того, про що у 1918-му попередні покоління й думати не сміли. Але дещо, на жаль, залишається сталим. Це негативні зміни, які відбуваються з нашими людьми, коли зачіпається питання про владу.

На мій погляд, іноді треба відкинути політику, щоб побачити справжнє. Наприклад, честь і щирість, з якими захищали й захищають нашу державу. Честь і щирість, яких у Києві має бути так само достатньо, як було під Крутами, та які є у наших воїнів на Донбасі. Це те, про що варто подумати саме сьогодні.

Ми продовжуємо виконувати свої передвиборчі обіцянки. Тож без посередників і без брехні – про те, що було зроблено останнім часом.

• Встановлено граничну ціну на газ для побутових споживачів – 6 грн 99 коп. Менше може бути, більше – ні.
• Запущено доступну для українців іпотеку – під 7%.
• Парламент схвалив президентський законопроект про народовладдя через референдум.
• Підтримано закони про Бюро економічної безпеки, а також про реформу СБУ.
• І про найважливіше – про дітей. Підписав указ щодо премій, стипендій і грантів для найрозумніших, найталановитіших учнів України.

Ми живемо в особливо відповідальний час – коли можемо безпосередньо контактувати з останніми з тих, хто пережив Голокост і хто звільнив тоді світ від нацизму. Вони поступово відходять в інший світ. А це означає втрату можливості почути з перших вуст про те жахіття, яке влаштували нацисти, та про спасіння, яке відбулося тоді.

Коли є живі свідки, історію не вийде ігнорувати чи остаточно перекрутити. Бо завжди прозвучить найвагоміше нагадування: як воно справді було. Бо знайдеться той, хто проведе чітку межу – між етикою і втратою совісті, між знанням і озвірінням, між тим, хто каже правду, і тим, хто намагається збрехати.

Документи, книжки, фільми, лекції, офіційні згадування, пам'ятники та музеї – усе це саме по собі не замінить живе свідчення. Тому потрібно знову й знову проговорювати речі, які, можливо, здаються автоматично зрозумілими, але... Кому? Насправді тим, хто ще застав свідків Голокосту та врятованих від смерті, яку планували нацисти. Тим, хто ще чув у своїх родинах від своїх близьких – живих свідків того часу, якою була Друга світова війна і що таке Голокост.

Людство поступово переходить у нові обставини – коли навколо дуже багато так званої гібридної інформації. Тож ми маємо робити навіть більше, ніж можливо, для збереження правди про Голокост. Для поширення правди. Для приєднання нових поколінь до системи етичних координат, яка виникла від щирого усвідомлення, що злочини XX століття більше ніколи не мають повторитись.

З кожним роком це завдання буде все більш важливим і складним для кожного суспільства. Щоб історія не була порожніми словами. Щоб люди дійсно розуміли, чому, наприклад, саме сьогоднішній день став Міжнародним днем пам'яті жертв Голокосту. Щоб усі усвідомлювали самі й могли розповісти своїм дітям, що падіння нацизму справді було порятунком людства, перемогою тих цінностей, які, власне, й зробили нас людством.

27 січня 1945 року солдати нашого 1-го Українського фронту у складі армії Радянського Союзу звільнили в'язнів табору Аушвіц-Біркенау. У цьому таборі смерті за роки його існування було вбито понад півтора мільйона людей. Кожне таке звільнення, кожне відкриття правди про злочини нацистів наповнювало тоді нездоланною силою слова: ніколи знову.

Наш обов'язок – забезпечувати й надалі, навічно нездоланність сили цих слів. Ніколи знову!

Сьогодні ми вийшли з локдауну, і я хотів би подякувати кожному. Спалаху інфекції не сталося, більш того – одужалих було більше, ніж тих, хто захворів.

У цей час ми ретельно готувалися – ввели 14 тисяч додаткових ліжок, тож тепер їх майже 70 тисяч. І 70% з них – вільні. А понад 80% забезпечені киснем.

І ще одна хороша новина – вакцинація почнеться вже в лютому. Деталі зможемо озвучити найближчим часом.

Бережімо себе, рідних і нашу Україну!

Те, що не відпускає. Напад, який шокує своєю дикістю, варварством, ненавистю.

Ще 15 січня у Парижі жорстоко побили нашого хлопця – українця, підлітка. Хто це зробив? Судячи з відео, такі ж підлітки або трохи старші. Десять на одного. У них була арматура, холодна зброя. І в них була мета – вбивати, калічити, нівечити.

Юрій з друзями повертався зі школи, коли на них напали.

Хлопець досі у важкому стані з численними травмами, досі лікарі стараються бути дуже обережними у своїх прогнозах. Але є підстави сподіватися, що він одужає.

Знайти й покарати нападників. Це навіть не просто наша вимога, це питання цивілізованості. У будь-якій країні такий напад заслуговує на жорстку реакцію держави.

Посольство України у Франції залучене до цієї ситуації. Українська держава зробить усе, щоб Юрій та його родина отримали необхідну допомогу, а розслідування – необхідні стимули. Вже маємо жорстку реакцію міністра внутрішніх справ Франції Жеральда Дарманена та мера Парижа Анн Ідальго.

Нападники абсолютно точно повинні опинитися у в’язниці.

«Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України…»

Ця цитата з універсалу про об'єднання УНР і ЗУНР, проголошеного 102 роки тому, викликає широкий спектр емоцій.

Це радість. Радість від великого об’єднання передусім не просто земель чи територій, а об’єднання українців.

Це гордість. Гордість за наших предків, які здійснили Акт Злуки, а разом з ним – віковічну мрію всіх борців за єдину, соборну Україну.

Це жаль. Через те, що державним діячам не вистачило тоді мудрості й порозуміння, щоб зберегти самостійну Україну.

Це й біль. Адже сто років потому Крим і частина Донбасу одірвані від єдиної України.

І це впевненість. Що у майбутньому ми зможемо все подолати і разом станемо творцями нового акта злуки.

Для цього маємо назавжди вивчити уроки сторічної давнини й ніколи не забувати: щоб стати сильними – потрібно бути єдиними. Щоб стати єдиними – потрібно бути сильними. Досить розділень. Важливо пам'ятати, що соборність – це не тільки про територію. Одна з найдавніших мрій нашого народу – про єднання – фундаментальна мрія. Але її не можна досягти один раз і назавжди. Це постійна робота. Це щоденний рух. Це не щось у минулому, не ідеологічна рамка згори і не досягнення, яке може бути простим.

Це завдання вчити себе розрізняти власні емоції і штучно накручені політиками. Поважати відмінності й інтереси інших у суспільстві – тих, хто на тебе не схожий, але з кого разом з тобою і складається наш народ. Та поступатися особистими амбіціями, коли це потрібно для спільного результату.

Цьогоріч ми зустрічаємо День Соборності з почуттям глибокого суму й жалоби за нашими співгромадянами, загиблими під час пожежі у Харкові.

На превеликий жаль, нас єднають не лише щасливі, а й трагічні сторінки. Щодня, а особливо сьогодні, ми повинні гуртуватися, підтримувати одне одного, стояти брат за брата, плече до плеча.

Бережімо нашу Україну і будьмо єдині. І в радості. І в горі.

І нехай води красеня Дніпра будуть єдиним, що розділяє нас.

З Днем Соборності, великий та сильний народе!

​​Страшна трагедія у Харкові. Через пожежу в будинку для літніх людей є загиблі та потерпілі. За попередніми даними, на момент початку пожежі в будинку перебувало 33 літні людини. Наразі вже відомо про 15 загиблих і 5 постраждалих. Ми всі молимося, щоб не було більше. 

Знаю, що рятувальники з перших хвилин перебувають на місці та гасять пожежу. Доручаю Кабінету Міністрів негайно розібратися в ситуації. Терміново створити Державну комісію під головуванням міністра розвитку громад та територій для з’ясування причин цієї трагедії та напрацювання механізмів запобігання подібним надзвичайним ситуаціям у майбутньому. 

Міністру внутрішніх справ – відкрити та взяти під особистий контроль відповідну кримінальну справу і в якнайшвидші терміни відповісти на питання, які причини трагедії та хто в ній винен. 

Закликаю місцеву владу – очільників міст та областей – максимально співпрацювати з центральною владою і зробити все можливе для допомоги постраждалим та родичам, які втратили своїх близьких. Мої щирі співчуття.

Героїчна оборона Донецького аеропорту остаточно зламала плани Росії із захоплення України. Це виглядало як диво, коли наші люди витримували навіть після того, як почав «здаватися» бетон. Але жодного дива – це відображало закономірність. Бо українці довели, що рубіж свободи народів у Європі тепер – по східному кордону нашої держави, і на захід його вже ніхто й ніколи не відтисне.

Бої за Донецький аеропорт були одними з найзапекліших у війні на сході України. Наші відважні хлопці та дівчата – військові, добровольці, волонтери – тримали оборону ДАПу 242 дні. Вони трималися, незважаючи на регулярні атаки супротивника та постійні фейки у ворожих ЗМІ про те, що аеропорт ось-ось захоплять.

За цю стійкість, безстрашність і незламність захисників Донецького аеропорту навали кіборгами. Але вони були лише людьми, які показали всім нам, як це – тримати оборону навіть у меншості, вгризатися в бетон, але не відступати. Не віддавати ворогу без бою жодного сантиметра своєї території. Не тому, що вона має якесь стратегічне значення, а тому, що це – твоя земля, твій дім, який потрібно захищати.

Пам'ятаємо наших героїв, живих та полеглих, і дякуємо за їхній подвиг – за символ того, що ми обов'язково вистоїмо і здобудемо перемогу. І над Донецьким аеропортом знову замайорить синьо-жовтий прапор України.

Безмежна вдячність кожному нашому захиснику! Вічна пам'ять тим, хто віддав життя за свободу України!

Ми дуже добре пам’ятаємо цей день і цю жахливу трагедію. Сьогодні перша гірка річниця, річниця того чорного дня, коли було збито український пасажирський літак у небі Ірану. Трагедії такого масштабу – це завжди рубець на серці нації.

Вже ні в кого немає сумнівів у тому, що двома ракетами були злочинно забрані життя 176 мирних людей на борту мирного літака. Не знати тоді, що в повітрі саме пасажирський літак, було неможливо. Не зрозуміти, що перша ракета вразила зовсім не військову ціль, також було неможливо. Це вже аксіоматичні дані. Це те, що вдалося дуже швидко встановити завдяки професійній роботі наших спеціалістів з безпеки, експертів і дипломатів. Це те, з чим абсолютно погоджується світова спільнота.

Зрозуміло, що всі винні в цій катастрофі обов’язково будуть притягнуті до відповідальності. У сучасному світі немає шансу, що такий злочин залишиться без належної реакції. Строку давності у таких злочинів теж немає.

Тим більше що Іран уже визнав свою провину. І ми, очевидно, також ідемо до дієвого покарання винних та отримання належних компенсацій для сімей загиблих. Все це обов’язково буде зроблено. Бо тільки так справедливо. Хоча все це, на превеликий жаль, уже ніколи не компенсує людських втрат.

Найменше, що могла зробити держава для вшанування пам'яті наших людей, це відзначити їх званнями Героїв України. Назавжди закарбувати прізвища героїв у нашій історії. Екіпаж літака діяв абсолютно чітко й за правилами, все робив професійно, до останнього відповідаючи за життя пасажирів. Це також усі визнали.

Зовсім скоро матимемо пам'ятне місце, куди могли б прийти родичі, близькі загиблих, просто громадяни. Щоб згадати, подумати, посидіти поруч зі своїми. І де можна було б хоча б частково позбутися відчуття тієї шаленої несправедливості від того, що сталося.

Скільки б часу та зусиль не потребував процес переговорів і вся необхідна міжнародна робота, ми отримаємо всі відповіді та обов’язково одержимо всі необхідні компенсації.

Сьогодні ж маємо щиро вшанувати пам’ять 11 наших громадян, чиї життя були забрані в той трагічний день. І маємо щиро підтримати сім’ї, які втратили того дня своїх рідних.